Візит в США: 277 мільярдів обіцянок, і що з цим робити

Якщо коротко підбити головні підсумки візиту, то їх можна звести до трьох пунктів:

1. США чітко показали, що розмова переходить у виключно прагматичне русло: окреслюється коло інтересів в економіці та в безпекових факторах, і нам пропонуються величезні можливі кредити під американські товари (нічого нового — так виходили з кризи Європа та Японія після Другої світової, а американці на цьому заробили, тому я б утримався від аж надто категоричних криків про зраду — все залежить від уміння переговорників розставляти акценти й уміння відстоювати свою еліту).

2. США окремо виділяє НАБУ і САП як ключовий для себе орган. Ефективність не важлива — важлива "так звана незалежність", але виключно від Офісу Президента (зрештою, нічого нового тут немає: НАБУ і САП — це контроль на елітами)

3. Байден у своєму вступному слові, не очікуючи запрошення Зеленського, окремо наголосив на тому, що хоче приїхати в Київ. В перекладі з дипломатичної, він дав посил проамериканським елітам у нас та істеблішменту в США, що він не збирається кидати Україну і просто так ухвалювати рішення про "вихід з України" не буде (це, насправді, посил, спрямований перш за все всередину еліт США, що за Північним потоком не послідують наступні поступки Кремлю).

А тепер давайте по всім цим пунктам пройдемося більш детально. Почати говорити про підсумки візиту потрібно зі статусу візиту: це був просто робочий візит. США свідомо опустили рівень цього візиту до найнижчого можливого: під час таких поїздок не відбувається проривів і не підписують вікопомні документи. Тому з самого початку нам показали, що це візит-знайомство, де відбудеться чітке розставляння крапок над "І", що і сталося за закритими дверима на зустрічі Байден-Зеленський тет-а-тет (читай три пункти про результати візиту).

Окремо треба також зупинитися на доволі слабкій підготовці української сторони до цього візиту. Можна, звичайно, говорити про те, чи потрібно було зустрітися з керівником МВФ чи ще з кимось, але я хотів би окремо сказати про інше: проєкт презентації українських інвестпроєктів на 277 млрд доларів виявився провальним. Презентувати подібні речі в аудиторії, де немає жодного серйозного представника бізнесу — це не просто абсурд, це відлякування потенційного інвестора. А, по-друге, презентувати інвестпроєкти, не маючи спеціально створеного не те що сайту, а навіть відкритої сторінки на сайті Кабміну — це голос в нікуди. Якщо ми погуглимо ці інвестпроєкти, то не знайдемо жодного посилання.

Тепер, щодо тих посилів, які дали нам США, підписавши меморандумів на кілька десятків мільярдів доларів. Нам простою і доступною мовою сказали: ось гроші, на які ви можете закупити американські товари. Далі в наших широтах почнеться дискусія на тему "це перетворення України на колонію США, бо додана вартість залишиться за океаном, а контроль над країною зосередиться в проамериканському НАБУ" або ж про те, "як це здорово, що нам дадуть товари для енергетики та оборони, і у нас буде щастя на віки". Правда, як і завжди, лежить посередині і залежить від цілої низки факторів, включно з умінням наших переговорників.

Простий приклад: п'ять нових атомних реакторів на 25 млрд доларів. Чи цей контракт потрібен нам? Безумовно так. Але чи цей контракт є одним з найкращих шансів для Westinghouse уникнути фінансового краху? Це також правда, адже компанія знаходиться в кризовій фінансовій ситуації. І по кожному з підписаних меморандумів ми можемо знайти такі амбівалентності.

Одним словом, нам сказали у Вашингтоні: у вас є вікно можливостей. Ні, ви не отримаєте нічого на шару, ми проконтролюємо кожну копійку, але це дасть вам можливість модернізувати певні галузі під дуже низькі проценти. У нас є два варіанти: сказати, що ми так дешево не продаємося, і продовжувати жити, як живемо. Або ж зібрати ключових політичних гравців країни, провести розумну дискусію в суспільстві і визначити, чи хочемо ми такої модернізації. Паралельно можна було б почати міняти правила гри на більш прийнятні і не такі страшні для інвестора.

Насправді, досі, за всю історію україно-американських стосунків, США не робили нам такої пропозиції. Головне питання, чи зможемо ми правильно її оцінити. Потім вирішити, під що потрібні нам кредити (під які неіснуючі у нас технології), і потім правильно провести переговори. Це довгий процес — не менше кількох років до того моменту, коли ми побачимо якісь перші мізерні результати. Або, якщо перекласти це на мову виборів — вже після виборів 2024 року. І це є головною перешкодою на сьогодні. У цій історії просто не існує швидких рішень win-win.