Уроки війни в Карабасі для України. Чому важливо зміцнювати реактивну артилерію

Операція азербайджанської армії в Нагірному Карабасі дозволяє зробити деякі висновки — важливі для української армії. Тому що ми беремо участь в боях на Донбасі проти російських "проксі", які за стилем ведення бойових дій і озброєння сильно нагадують армію карабахських вірмен.

Як і всі війни останніх років — перш за все на Донбасі, в Сирії та Лівії — карабаська війна в черговий раз показала ключову роль артилерії.

Перш за все, з огляду на гірський характер майбутнього театру бойових дій і те, що лінія фронту не змінювалася останні 26 років, а значить, досить укріплена, азербайджанські генерали зробили ставку на різке посилення реактивної артилерії. Причому великих калібрів. Тому вони, крім радянських "Смерчів" і "Градів", перейнялися закупівлями і інших систем — білоруського і турецького виробництва.

Так, 300-мм реактивна система залпового вогню Т-300 Kasirga дозволяє вражати цілі в радіусі до 100 км, причому з досить високою точністю, порівняно, наприклад, з оперативно-тактичними ракетами середньої дальності. Ще більш точною є білоруська система "Полонез", в основі якої лежать китайські ракети A200 розробки і виробництва китайської China Academy of Launch Vehicle Technology, які взагалі можуть летіти на 200 км.

Але найголовніше, що разом з цими потужними комплексами Азербайджан отримав і сучасні системи управління — той же "Полонез" може зробити залп з восьми ракет по восьми різним цілям. Причому збити з курсу такі ракети дуже складно, оскільки система наведення у них комбінована — інерціальна з супутниковою корекцією (GPS).

Другий момент, який яскраво проявився вже під час бойових дій, — це відсутність у вірменської сторони необхідної кількості самохідних артилерійських установок. Як виявилося, використання виключно буксируваної артилерії було великою помилкою — в гірських умовах артилерія втратила необхідну мобільність і нині фактично планомірно вибивається ударами з повітря за допомогою безпілотних ударних апаратів і далекобійної артилерії (крім РСЗВ, судячи з нечисленних фото і відео, азербайджанська армія активно застосовує і 203-мм САУ "Піон", закуплені в Україні).

Які ж висновки з усього цього можна зробити стосовно нашої ситуації? Артилерія під час бойових дій на Донбасі проявила себе з найкращої сторони. Уже після закінчення активної фази військово-політичне керівництво країни доклало чимало зусиль для модернізації цього виду збройних сил. Так, ще в ході війни в стрій були поставлені 203-мм САУ "Піон", відбулося різке насичення бойових порядків як контрбатарейними радарами американського виробництва, так і розвідувальними безпілотними комплексами.

Що стосується реактивної артилерії, то на озброєння був прийнятий новий коректований снаряд для важкої РСЗВ "Смерч" — знаменита "Вільха", і зараз відбувається його поступова модернізація. Однак говорити про якесь масове виробництво нових ракет на даний момент не доводиться.

З іншого боку, так і не вирішено питання з базовим шасі РСЗВ, яке вкрай застаріло і потребує заміни. Так, ті ж БМ-21 "Град" так і не пересадили на "КрАЗ", величезні проблеми з базою на БМ-27 "Ураган". А вітчизняна військова промисловість не пішла далі хаотичних метань — сьогодні військові наполягають на уніфікації всіх РСЗО на базі чеської "Татри", що в нинішніх умовах недофінансування армії виглядає вкрай утопічно.

Не все гаразд з самохідної артилерією. Ні для кого не секрет, що 152-мм САУ "Мста-С" і "Гіацинт-С" доживають останні дні в складі ЗСУ через повний знос стволів. А замінити їх фактично нічим. Проєкт колісної САУ "Богдана" вже під натівський калібр фактично заморожений, розмови про закупівлю "Дани" від згаданої "Татри" так і залишилися розмовами.

Парк ще однієї великокаліберної САУ — 152-мм 2С3 "Акація" — з технічних причин поступово скорочується. І в якийсь зовсім віддалений момент армія може залишитися тільки зі 122-мм самохідками 2С1 "Гвоздика". Ось їх ремонт більш-менш освоєний в Україні, велика партія закуплена в Чехії.

Звичайно, наша армія не збирається воювати в гірських умовах, а лінія зіткнення на Донбасі стабільна вже шостий рік, і за цей час противник зміг досить грамотно підготувати фронт в інженерному відношенні. Це, звичайно, не "лінія Мажино" чи "лінія Маннергейма" часів Другої світової війни, але й нехтувати великокаліберною артилерією все ж не варто.

Правда, ще залишаються "Півонії", яких на складах достатньо (як і боєприпасів до них), але для повномасштабної війни їх все одно буде мало і це усе-таки артилерія прориву, а не безпосередньої підтримки військ.

Таким чином, досвід війни в Карабасі при належному аналізі може бути вкрай корисним і нашим військовим — як для того, щоб намітити стратегічні лінії розвитку того чи іншого роду військ, так і для того, щоб підкоригувати поточні плани модернізації армії.