Уроки двох революцій. Яка лінія розколу суспільства потрібна Україні

2025 року ми можемо повторити помилку 2005-го та 2014-го: побоятися провести правильну лінію розколу в суспільстві — і, як наслідок, втратити єдність

Двадцять років тому, 22 листопада 2004 року, розпочався перший Майдан, який виріс у Помаранчеву революцію. За дев'ять років, 21 листопада 2013 року, розпочався другий Майдан, який виріс у Революцію гідності. Обидва рази Майдан переміг — але революція застрягла на півдорозі і зрештою програла. Причина програшу обидва рази одна й та сама: ми дозволили себе розколоти.

Урок 2005 року

Системною проблемою після перемоги Помаранчевого майдану стала відсутність покарань за фальсифікації та сепаратизм. Законність була принесена в жертву політичним страхам та ілюзіям.

Безпосередньою причиною масового протесту стала фальсифікація другого туру президентських виборів 21 листопада 2004 року. 25 листопада Верховний суд України прийняв до розгляду позов кандидата Віктора Ющенка до Центральної виборчої комісії та 3 грудня після багатоденного обговорення оголосив рішення: визнав дії ЦВК неправомірними; скасував постанову ЦВК про результати виборів президента та обрання президента України, а також постанову ЦВК про оприлюднення результатів виборів президента; зобов'язав ЦВК призначити повторне голосування по виборах президента.

Однак фальсифікація залишилася безкарною. Голова ЦВК Сергій Ківалов спокійно продовжив керувати Одеською юридичною академією, а 2006 року пройшов до парламенту за списком Партії регіонів.

Також не було покарано організаторів шабашу сепаратистів, який було проведено 28 листопада у Сєвєродонецьку під назвою "Всеукраїнський з'їзд депутатів усіх рівнів". Фактично це була спроба відколоти половину України. Сценаристи та режисери, очевидно, жили у Москві, але українських виконавців можна було віддати під суд. Натомість їм дозволили консолідуватися у Партії регіонів і вже 2006 року взяти реванш — повернути Януковича у крісло прем'єра.

Ще один прощений злочин — передвиборна мапа, де Україна розділена на три сорти. Не було покарано ані тих, хто замовляв та виготовляв листівки та відеоролик про Україну трьох сортів, ані керівникыв телеканалів, які пускали в ефір цю рекламу розколу України.

У результаті всіх, хто стояв на Майдані, було приречено на когнітивний дисонанс. Заради чого? Можна було почути два пояснення. По-перше, це був "пакт еліт": регіонали визнали свою поразку на президентських виборах під гарантії, що вони не зазнають політичних переслідувань. По-друге, помаранчева влада хотіла уникнути масових акцій на захист регіоналів-"політв'язнів" і взагалі боялася поляризувати суспільство.

Обидва ці пояснення фактично визнають, що закон було поставлено на стоп-кран. Міркування політичної доцільності змусили залишити зло безкарним. Зло зраділо, відчуло, що воно й не програло зовсім, і націлилося на реванш.

Тут йдеться не про політичне зло — не про Партію регіонів (і тим більше не про мільйони виборців, які голосували за неї). Йдеться виключно про юридичне зло — про організовані злочинні угруповання, які фальсифікували вибори та намагалися відколоти від України південно-східні регіони. І навіть не про всіх учасників цих угруповань, а лише про організаторів.

Лінію розколу потрібно було проводити всередині Партії регіонів — між, умовно кажучи, кількома сотнями осіб, які керували злочинною діяльністю (а також відбілювали її в медіа), та рештою. Але помаранчева влада побоялася це зробити — і зрештою отримала консолідацію регіоналів та розколи в собі. Панування зла після виграшу Януковичем президентських виборів у січні 2010 року стало неминучим наслідком.

Урок 2014 року

2005 року рука Москви ще не була явною. Але у 2014 році, після анексії Криму та окупації Донецька та Луганська, вже було очевидно, хто головний ворог.

Знову ж таки, лінію розколу потрібно було проводити всередині "сил антимайдану" — між кількома сотнями осіб, які керували проросійською активністю (а також просували кремлівські меседжі в медіа), та всіма іншими. Але "сили майдану" побоялися розпочати кампанію проти агентів Кремля та обмежилися лайт-версією у вигляді закону про люстрацію.

У жовтні відбулися вибори нардепів. Здавалося, що російська загроза має консолідувати усі партії, які пройшли до парламенту на революційній хвилі. Справді, було створено п'ятипартійну коаліцію, але її вистачило лише на рік. Залишок у вигляді коаліції БПП та НФ, а також самі ці фракції перебували у стані перманентного внутрішнього конфлікту та зберігали єдність лише з однієї причини: боялися втратити владу на дострокових виборах.

Чому тема війни з Росією та боротьби з кремлівською агентурою відійшла на другий план? У цьому винні усі "сили Майдану", кожна по-своєму. Вони стали жертвами власних ілюзій.

Одні з цих сил сподівалися, що з Росією можна домовитись про повернення Донецька та Луганська і не хотіли загострювати відносини з нею. І мова тут не тільки про Петра Порошенка та його партію. Можна згадати, як наприкінці червня 2014 року тодішній голова Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський, за його власним зізнанням, "агресивно виступав" за призначення кума Путіна Віктора Медведчука головою Донецької ОДА, називаючи це "останнім шансом налагодити мир на Донбасі".

Інші сподівалися застовпити за собою нішу борців із корупцією і сильно постаралися вивести цю тему на перший план. (Особливу активність проявили Міхеїл Саакашвілі, який розраховував таким чином здобути посаду прем'єра, та "Самопоміч" Андрія Садового.) Їм чимало допомогли посольства деяких західних країн, які акцентували на українській корупції, аби прикрити та виправдати своє небажання серйозно допомогти Україні зброєю.

Треті та четверті намагалися вивести на перший план соціально-економічні питання: уряд (спочатку Арсенія Яценюка, а потім Володимира Гройсмана) хвалився будівництвом доріг, а його затяті опоненти на кшталт Олега Ляшка та Юлії Тимошенко розповідали народу про тарифний геноцид. Хоча пріоритет треба було віддавати не турботі про зручності та рівень життя населення, а розробці та виробництву ракет. І чесно говорити народу, що це головне, інакше неминучі війна і поразка в ній.

Так спільними зусиллями "сил Майдану" народ забув про війну. А як він міг про неї пам'ятати, якщо "сили Майдану" демонстрували не консолідацію перед російською загрозою, а жорстку політичну конкуренцію, ніби ніякої війни немає, і загрози повномасштабної війни тим більше немає, а є лише електорат, який треба встигнути поділити, доки він ще не скоротився до нуля через розчарування у всіх гравцях.

Щось подібне ми можемо отримати після заморожування повномасштабної війни, коли розпочнеться передвиборна кампанія. Народу буде запропоновано обирати між кінцем корупції, відродженням економіки, низькими тарифами та іншими темами, які відсувають російську загрозу на другий план.

Це не означає, що не потрібна політична конкуренція. Вона необхідна. Але конкурувати треба в іншому. Нам потрібен справжній політичний мордобій між партіями щодо того, як краще підготуватися до наступного етапу війни.