Умеров і Чийгоз в навантаження. Що означає ракетна угода Ердогана з Путіним
25 жовтня Росія раптово відправила в Анкару представників меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова, засуджених в окупованому Криму.
За словами Мустафи Джемілєва, це стало результатом домовленостей, досягнутих в ході візиту в Київ президента Туреччини. Враховуючи, що міжнародні відносини вельми далекі від альтруїзму, залишається питання про ціну і цілях цієї угоди.
Інтерес Банкової тут очевидний, тому на ньому зупинятися сенсу немає. Хіба що поки що немає ясної відповіді, чого саме їй це коштувало і стояла ця тема осібно або йшла в пакеті.
Але що щодо Ердогана і Путіна? Які інтереси переслідували вони і де ці інтереси збіглися? Частково успіх операції пояснюється наближенням нового електорального циклу. Україна стала однією з головних тем, які задають тон у запланованих на березень російських президентських виборах. І Кремль змушений її розігрувати – свідченням чого, до речі, став "пробну кулю" у вигляді заяви Ксенії Собчак про приналежність Криму (вказує як мінімум на дозвіл "технічної" опозиції провокувати дискусій на цю тему). У той же час про це в ході недавньої зустрічі зі спецпредставником Держдепартаменту по Україні Куртом Волкером говорив путінський радник Владислав Сурков, російському президенту потрібен імідж миротворця. Так що висилка кримськотатарських активістів цілком може бути представлена як демонстрація доброї волі. Справа куди більш вигідне з точки зору міжнародного іміджу Кремля, ніж новини про кримських в'язнів у світових стрічках новин. І, як знати, може бути, за нею підуть і інші. Втім, такого роду схема – кримінальне переслідування татар з подальшою відправкою засуджених до Туреччини – є, по суті, і інструментом "майже гуманної" депортації з практично необмеженою тривалістю, хоч постановка її на потік в цілях подальшої русифікації Криму виглядає проблематичною.
Що до Ердогана, то його інтерес може частково пояснюватися майбутніми виборами. У нинішній турецькій політиці немає фігур, здатних з ним конкурувати, – ситуація, аналогічна тій, в якій перебуває і його російський колега. Однак є одна принципова відмінність: якщо політичне життя в Росії представляє собою більш або менш тихе болото, турецьке громадянське суспільство досить активно і динамічно. І Ердогану доводиться це враховувати напередодні президентських виборів 2019 р. Електоральний інтерес представляє будь-яка більш-менш численна і згуртована соціальна група. А то три - то пятимиллионная кримськотатарська діаспора, що об'єдналася після російської окупації півострова, такою, безумовно, є незалежно від своїх уподобань.
Проте все перераховане відноситься до площини тактичних завдань. Перейти до стратегічних можна, зазначивши цікавий збіг. В той же день, коли Чийгоза і Умерова доставили в Анкару, голова Військового комітету НАТО чеський генерал Петро Павло, будучи з візитом у Вашингтоні, в ході прес-брифінгу розповів про те, чим загрожує покупка Туреччиною російських зенітних ракетних систем (ЗРС) великої дальності С-400. За його словами, така угода – суверенне право турків, але в цьому випадку і з наслідками їм доведеться розбиратися самим. Крім того, оскільки зачіпаються інтереси колективної безпеки, непогано було б обговорити її з союзниками – особливо з урахуванням того факту, що С-400 не інтегрована з натовськими системами озброєнь.
Тема цієї угоди мусується з травня, хоча почалася значно раніше. Спершу потрібно відзначити наступне. Аж до початку 2000-х основу турецької ППО становили американські комплекси Nike-Hercules, виробництво яких було завершено в 1964 р. В ході обох іракських кампаній і сирійського конфлікту Туреччина просила допомоги у союзників по НАТО. У відповідь США розгорнули свої комплекси Patriot, що, однак, не вирішує проблеми. У 2013-му Анкара оголосила тендер на покупку системи ППО дальнього радіусу дії. Його виграла китайська компанія CPMIEC, обійшовши європейський консорціум EUROSAM і спільну пропозицію американських Raytheon і Lockheed Martin на основі Patriot. С-400 теж брала участь у конкурсі, але зважаючи на політичну кон'юнктуру росіяни опинилися в аутсайдерах. Перемога китайців була обумовлена все тієї ж кон'юнктурою (Анкара демонструвала союзникам своє невдоволення), а також готовністю ділитися технологіями і локалізувати виробництво – що для активно і небезуспішно розвиває власний ВПК Туреччини принципово важливо. Втім, під тиском партнерів конкурс був анульований.
Тим не менше гра в маятник не завершилася. Потепління відносин Анкари з Москвою на тлі чергового похолодання c Вашингтоном (із-за прийнятого в травні адміністрацією Трампа рішення озброювати сирійських курдів для боротьби з "Ісламським державою") дозволило повернутися до теми С-400. У вересні, за словами Ердогана, був укладений контракт, і Анкара навіть внесла депозит. Угода, за наявною інформацією, коштує $2,5 млрд і передбачає поставку двох дивізіонів (10 систем) і подальше будівництво ще двох в Туреччині. Однак після цього турецька сторона зробила ряд заяв, що вказують на її готовність переглянути рішення, коли виникне необхідність.
Ситуація, що склалася, вигідна Анкарі: вона може качати права і на західному напрямку, і на російському. І якщо союзники поки обходилися виразом невдоволення і попередженнями, то Кремль, прагнучи не стільки завантажити свій ВПК і заробити, скільки використовувати військові контракти для проекції впливу, а також зберегти (як мінімум) тріщину між Туреччиною та її партнерами по НАТО, включив режим задобрювання. Стимулювання туризму і зняття заборони на турецьку сільгосппродукцію – тому свідчення. Так що в цьому контексті звільнення Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова Москва цілком могла уявити як бонус до ракет і помідорів.
