Ульот "Беркута". Чи допоможуть Україні "путінські" суди

Втеча в Росію чотирьох харківських "беркутівців", звинувачених у злочинах проти майданівців, підняло чергову хвилю обурення нашими судами. Це обурення настільки ж природно, як і звично. Приводи для такого праведного гніву громадськості наші суди штампують із завидною регулярністю, визначаючи по резонансних справах запобіжного заходу у вигляді звільнення під заставу, домашнього арешту або навіть особистого зобов'язання. Таке "припинення" дає підозрюваним повну свободу волі, і якщо тим здається, що для них буде краще втекти, біжать. Благо сусід-агресор прийом втікачів від "київської хунти" вже давно поставив на потік. Список "беркутівців", які отримали притулок і російський паспорт, вже давно перевалив за десяток.

Так що випадок з чотирма харківськими "беркутівцями" зовсім не унікальний, хоча по-своєму промовистий - після того, як Апеляційний суд (до речі, після того, як запобіжний захід міняв туди і назад суд першої інстанції) остаточно звільнив підозрюваного у вбивстві трьох чоловік екс-"беркутівця" Віталія Гончаренко під "чесне слово", той разом з трьома спільниками "тихенько сіли в автобус" і також тихенько поїхали в сусідню країну, звідки "захисники правопорядку" вже почали свою агітацію в цілком кремлівському дусі.

Так що зловісна "київська хунта" в цієї пропагандистської історії вийшла зовсім вже карикатурною. З одного боку, вона начебто і переслідує "неугодних", а з іншого - зовсім якась слабосильная. І репресії в її виконанні зовсім вже немічні. Виявляється, у жорстокій "хунти" немає в підпорядкуванні головного репресивного інструменту - суду, якщо люди в мантіях, рішуче наплювавши на всяку "хунту", дозволяють переслідуваним бігти.

У справжніх європейських диктаторів - Путіна, Лукашенка і Ердогана - з судами особливо не порадуєш. Якщо впав у немилість до влади, то ніякі видатні адвокати і навіть іноземне заступництво від в'язниці тебе не врятують. Перевірено. Хіба що сам диктатор з тих чи інших спонукань вирішить проявити милосердя.

Саме такого суду, коли судовою владою керує влада виконавча, причому в ручному режимі, і хочуть обурені українці. Щоб, якщо вже замаячила на горизонті якась зрада, то від чіпких лап правосуддя вже не було змоги ні втекти, ні сховатися. Правда, карати цей суд має виключно тих, кого вважає злочинцями ця сама обурена громадськість. Коли ж на лаві підсудних опиняються не представники нелюбимих "простими людьми" верств населення, тобто не чиновники, менти і не мажори, а хтось з того самого "простого народу" (згадаємо, наприклад, справу "Торнадо" або Віти Заверухи), то громадськість (або її частина) праведно обурюється тепер вже тим, що суди сліпо обслуговують владу і олігархів, і вимагають по-справжньому незалежних судів. Така ось шизофренія, в якій, враховуючи специфічну українську ментальність, немає зовсім нічого дивного.

За великим рахунком, українська судова система може розвиватися у двох взаємовиключних напрямках. Перша, назвемо її умовно "путінської", коли суди підконтрольні владі і виконують волю "сильної руки". Друга, назвемо її умовно "американської", коли суди реально незалежні і виконують роль своєрідного запобіжника від самодура у владі, вирішила зловживати повноваженнями.

У реаліях стратегічної євроінтеграційної спрямованості України суди повинні були б розвиватися по другому, цивілізованого варіанту, проте в реальності все завмерло в напівпозиції. З одного боку, в Україні, як і в більшості пострадянських країн, судова система тяжіє до "путінському" варіанту, але з іншого, на відміну від Росії та Білорусі, в Україні так і не склалася стабільна авторитарна політична система з одним центром сили, а якщо й існувала, то дуже ненадовго. Ось і виходить, що технічно і історично наші суди ніби як повинні підкорятися виконавчої влади, і в багатьох випадках так і відбувається, але з іншого - не завжди зрозуміло, а хто ця влада, а якщо й зрозуміло - хто, то не зовсім зрозуміло - чи надовго.

Ось і виходить, що українські суди не те щоб зовсім вже й насправді незалежні, але створюють певну ілюзію власної незалежності. Створення такої ілюзії багато в чому сприяє і традиційне загальне нехлюйство, в тому числі і сторони обвинувачення. В історії про трьох подільників "беркутівця" Гончаренко, втекли разом з ним, можливо, саме останній фактор став вирішальним - термін запобіжного заходу для них просто закінчився, а до суду про продовження прокуратура так і не звернулася. Не виключено, що про це просто вчасно не подумали.

Питання "камо грядеши?", тобто, який саме суд - "американський" або "путінський" потрібен Україні, насправді риторичне і за великим рахунком позбавлений сенсу. Будь-яка судова система суть продовження політичної системи. Саме тому наші суди перебувають у нинішньому жалюгідному стані квазінезавісімості. У країні, яка обрала довгий і поступовий шлях від авторитаризму часів Януковича до ліберальної західній системі, по-іншому бути просто не може. Як в принципі неможлива демократична політична система без незалежної судової гілки, а наявність незалежного суду саме по собі вже запобіжник від авторитаризму.

З іншого боку, не треба забувати, що незалежна судова влада не тільки не виключає, але навіть і припускає, що не всі особи, які вчинили злочин і заслуговують покарання будуть обов'язково притягнуті до відповідальності. Принцип невідворотності покарання хоч і декларується у будь-якій політичній системі, при незалежних судах дуже часто дає збій просто тому, що ідеальних законів не існує, а прийнятних для незалежного суду доказів слідство може і не зібрати, яким би професійним це наслідок не було. Цей недолік системи з незалежними судами відомий усім, і як всякий недолік є продовженням достоїнств такої системи. Адже головна мета такої моделі не гарантувати кару всім порушили закон, а не допустити правового свавілля, тобто не дозволити системі карати невинних або взагалі загратися у владу.

Тоталітарна судова модель, яку розвивають наші сусіди, передбачає якраз протилежне - система повинна мати можливість, дотримуючись видиму законність, покарати всіх, на кого вкаже перст виконавчої влади, і неважливо - винні чи невинні, є доведення їхньої вини чи ні.

А волелюбный український народ у своєму шизофренічному бажання отримати одночасно і свободу, і "сильну руку" обов'язково буде розчарований. І справа харківських "беркутівців" не перше і, на жаль, не останнє таке розчарування. Це, зрозуміло, втекли "беркутівців", як і всю нашу судову і правоохоронну систему, яка допустила таке, жодним чином не виправдовує. Перші своєю втечею, а другі можливістю такої втечі вже винесли собі вирок.

Для нас же важливий висновок з усієї цієї малопривабливою історії це те, що пора б прискорити надто вже неквапливі темпи руху нашої країни з авторитаризму до демократії. І чим швидше ми будемо рухатися цим шляхом, тим менше буде зради, подібних історії про втечу харківських "беркутівців".