"Тріада неядерного стримування". Чому важливі нові можливості бомбардувальника Су-24М

Невеликими кроками, але Україна створює свою "тріаду неядерного стримування" — тобто можливості для нанесення ймовірному противнику серйозної шкоди ракетними ударами з моря, суші і повітря. Зрозуміло, що останнє, враховуючи відверто жалюгідний стан нашої бойової авіації, зробити дуже непросто, і тому доводиться практично на коліні вибудовувати нестандартні ходи.

На сьогодні цілком очевидно, що єдиним реальним носієм для авіаційного варіанта нашої універсальної ракети "Нептун" є двомісний фронтовий бомбардувальник Су-24М. По-перше, він спочатку призначався для виконання широкого кола завдань і розроблявся як носій керованої зброї. По-друге, в основному парк цих машин у Повітряних Силах зношений мінімально — причому так вийшло не спеціально, просто за більшість років незалежності не було необхідної кількості палива для польотів цих вкрай ненажерливих літаків.

І на тлі роботи КБ "Луч" по створенню морського і авіаційного варіантів "Нептуна", Міністерство оборони реалізувало вельми цікавий варіант, який серйозно підвищує можливості Су-24М як бомбардувальника. Йдеться про відновлення можливості дозаправки в повітрі і таким чином серйозного збільшення дальності польоту бомбардувальника.

Тут нашим військовим довелося, що називається, "винаходити велосипед", так як у радянських ВПС система була відпрацьована, і кожен льотчик, принаймні чисто теоретично, мав мінімальну підготовку для здійснення дозаправки в повітрі. Але "повітряні танкери" Іл-78, що були на момент розпаду Союзу , які і повинні були виконувати свою роль, були благополучно розпродані по всьому світу.

Було прийнято непросте рішення — відновити уніфіковані підвісні агрегати заправки (УПАЗ), що перебували на зберіганні, і таким чином створити працюючу зв'язку Су-24 — Су-24, при якій один з літаків виступав би в нехарактерній для себе ролі заправника.

Безпосередньо відновленням зайнявся Миколаївський авіаремонтний завод "НАРП", а завданням перевірки результатів — Державний науково-дослідний інститут випробувань і сертифікації озброєння і військової техніки. І ось підсумок кропіткої роботи: відновлені УПАЗ прийняті на озброєння.

Зрозуміло, що можливості такого ерзац-заправника вельми обмежені, хоча передавати в повітрі він може запас палива не тільки з внутрішніх баків, але з підвісних. Однак забезпечити збільшення часу польоту пари літаків (будь-то носіїв "Нептуна" або тактичних розвідників) на півтори-дві години він точно зможе.

Як бачиться, не дивлячись на очевидний позитив, проблема в іншому — в кількості і якості льотного складу, який зможе виконати цю саму дозаправку. Адже це досить складний аспект льотної діяльності та в Україні майже немає льотчиків, які практично виконували його.

Тому, незважаючи на колосальні зусилля по реалізації цього проєкту, цілком може виявитися, що екіпажів, які можуть реально його виконати, в Повітряних Силах набереться два-три. І то на тлі масового відтоку льотчиків їх буквально через рік може не виявитися взагалі.

У зв'язку з цим виникає серйозне питання: наскільки зусилля, що вкладаються в підтримку льотної готовності нечисленних літаків Повітряних Сил, і навіть спроби нарощування можливостей, мають реальну віддачу і впливають на загальну боєздатність, якщо немає головного — людей.

Так, за роки війни держава повернулася обличчям до військової авіації, серйозно збільшився набір в єдиний військовий вищий навчальний заклад, який готує льотчиків, стало виділятися паливо на льотну підготовку. Однак, наприклад, підготовка молодого льотчика на такий досить складний літак, як Су-24, займає не один рік, а інструкторів і людей, які просто можуть передати свій досвід, з кожним роком стає все менше. І тут є як об'єктивні причини, так і суб'єктивні — льотчики з досвідом просто йдуть на "гражданку" в пошуках кращого життя.

Таким чином, складається парадоксальна ситуація, коли парк літаків (тих же Су-24М/МР) зараз більше, ніж кількість льотчиків, які можуть підняти їх у повітря. І таке ми вже проходили навесні і влітку 2014 р., коли здійснювати реальні бойові вильоти було просто нікому. Тоді довелося викликати із запасу по частковій мобілізації як льотні, так і технічні кадри. І дуже хочеться, щоб військово-політичне керівництво зробило висновки з тієї ситуації, і нині зробило комплексні кроки по утриманню того льотного складу, який служить зараз, а найголовніше — кроки по мотивації підготовки молодих льотчиків.