Третій незайвий. Чи зможе Вакарчук дива українським Трампом
Революція, війна і розмови про економічну кризу не заважають українцям віддаватися грайливим мріям. Президентські вибори - залишаються улюбленою забавкою українців, але оскільки трапляються вони у нас в країні доволі рідко (всього лишень раз у п'ятому ятирічку), то куди частіше доводитися сперечатися про рейтинги потенційних кандидатів.
Цього разу колективне несвідоме українців збудило соціологічне дослідження чотирьох провідних соціологічних компаній України (SOCIS, КМІС, "Рейтинг", Центру Разумкова) які виявили, як же розподілилися вподобання українців до потенційних кандидатів у президенти.
Здавалося б нічого особливого - на манежі все тієї ж набір акторів. Попереду, майже голова в голову йдуть Петро Порошенко (16,1%) з Юлією Тимошенко (14,4%); далі вервечкою: полковник Анатолій Гриценко (9,3%), опоблоківець Юрій Бойко - з аналогічним результатом; борець за народ Вадим Рабинович (7,9) і радикал Олег Ляшко (7,5%). Проте увесь цимес в тому, що несподівано на третє місце з 12,1% вирвався Святослав Вакарчук, звісно що примусило завмерти в очікуванні, як серця тих хто мріє про нові обличчя в політиці, так і тих, хто хоче стабільності, або навіть реалізації давніх мрій про оволодіння булавою.
Поява такого "третього" всього лишень яскраве свідчення того, що українці мають прагнення показати велику дулю начальству, чі інакше кажучи політичній еліті. Не особливо переймаючись наслідками цього акту пориву волелюбної душі. Чесну, не олігарх, гарно співає і головне, що нове! Ото будуть вже справжні зміни і реформи!
Справа вся в тому, що як каже давня українська приказка - нове це добре забуте старе.
Десять років тому Святослав Вакарчук вже був в українській політиці. За списком блоку "Наша Україна - Народна самооборона" у 2007 році ставши народним депутатом, але чимось особливим не прославився. Звісно, могла й так статися, що просто трапилася погана компанія, але ніхто не гарантує що цього разу компанія буде кращою. У вересні 2008 року, душа нардепа-співака не витримала, він вийшов на трибу і заявив, що мовляв, розуміє політичні процеси, а у Верховній Раді боротьба заради боротьби і того, бувайте, я пішов. Звісно, можна все пояснити і зрозуміти, а ще краще за українською звичкою забути, альо тім не менше, з такою тонкої душевним організацією в політику краще не йти. А вже як пішов, то боротися треба до кінця, а не зіскакувати з поїзда у найвідповідальніший момент, коли вирує політична криза, прем'єр воює з президентом, а ти не просто собі дядько на селі, якому нема куди подітися посеред бійки панів. Якщо ти вже депутат, то маєш щось робити. Зрештою, ще невідомо чи вирішить, Святослав Вакарчук знову обміняти народні симпатії на голоси виборців, сам він поки нічого не сказавши. Хоча зважаючи на те, що він любити поговорити про справедливу державу, про мораль і майбутнє, поагітувати за все хороше і перемогу сил добра, то політичні амбіції йому не чужі, не дивлячись на гливкий млинець з першого походу до Верховної Ради.
Інша справа, що можна б понарікати на народні смаки. Скажімо, Леонід Кучма недаремно підкреслював, що Україна - не Росія, але коли соліст групи "Ленінград" Сергій Шнуров співає, що "любіт наш народ всякоє гівно", то виникає крамольна думка, що такий чудовий смак має не тільки "їх" народ. Проте, як кажуть, про смаки не сперечаються, а про народні вподобання й поготів. Українцям тім паче немає чого перейматися невідповідністю своїх симпатій, по перше вони на диво постійні - усі учасники рейтингу мозолять очі в сфері публічної політики вже років з двадцять, а окрім того, співаків і шоуменів у політиці хочуть бачіті не тільки в нашій благословенній Вітчизні, альо ї скажімо у Польщі, Італії та Сполучених Штатах.
У Польщі, скажімо, на минулих президентських виборах рок-співак Павло Кукіз не тільки балотувався в президенти, але й зайняв почесне третє місце і 20% голосів зібрав, а потім створив свій політичний рух і навіть провів його до парламенту. Щоправда, вже там, нічим особливим не є ятався прилаштувавшись в кільватер до правлячої партії
Ярослава Качинського. Але принаймні поки що Павел Кукіз своєї роботи в сеймі не кинувши.
В Італії, теж хочуть змін і голосують за знаменитого коміка і шоумена Беппе Гріло який з своїм "Рухом п'яти зірок" набравши понад 25% голосів на виборах до парламенту. І навіть американці, начебто така зріла нація з двохсотрічними демократичними традиціями обирає собі на президента мільярдера і телезірку Дональда Трампа. Щоправда тепер в американців з'єднання явилася спокуса сказати, що то взагалі не вони, а у всьму насправді винен Володимир Путін зі своїми фабриками тролів, які підкузьмили навіть такий чесну нарід як американці.
Тому, підкреслимо ще раз: українцям своїх вподобань соромитися не варто. Вони як мінімум нічим не гірші за ті, які мають пересічних обивателі в Польщі, Італії, чи Америці. Добрий спів, щирий погляд і вміння триматися перед камерами в політиці ще нікому не завадило, стане у пригоді і в Україні. Якби до цього ще додати вміння тримати удар, не тікати з поля бою і працювати з документами (бодай на рівні Трампа), то було б просто чудово. Проте, це вже будуть наступні етапи становлення демократії в Україні.
Поки що можна тільки констатувати, що результати майбутніх президентських перегонів в Україні залишаються непередбачуваними, зрештою, як завжди з 1991 року. І це вже наша демократична традиція і здобуток саме незалежної України, раніше нічого подібного не було. Принамні останніх років 300.
У свою чергу, діючій еліті варто серйозно поставитися до прагнень, симпатій і потаємних бажань українців, принаймні якщо мріяти керувати країною і далі. І найбільший ризик далеко не несподівана симпатія українців до Вакарчука, скільки ті, що понад 20% наших співітчизників ще взагалі не вирішили, хто їм подобається, чого вони хочуть і за кого проголосують. За народною традицією вирішити цю протиріччя смороду можуть в останній момент, вже тримаючи бюлетень в руках і перевернути догори дригом, всю політичну картину, вчергове присоромивши прогнозистів.