Третій Майдан підкрався непомітно. Під "Інтер"

За підсмаленим, обкладеним шинами та заблокованим офісом телеканалу "Інтер", схоже, замайорів привид "третього Майдану". І уже не так важливо, хто саме стоїть за організацією антиінтерівської акції та підпалом офісу, хоча найбільше ця провокація була вигідною саме власникам "ображеного" телеканалу - Сергію Льовочкіну та Дмитру Фірташу. Щодо останнього, то не варто забувати, що найближчим часом в Австрії відбудеться чергове судове засідання з питання екстрадиції українського олігарха до США і образ політичного мученика, що страждає за свободу слова став би йому дуже в нагоді.

Хай там як, але, повторюся, питання, хто підпалив перший сірник, уже не є надважливим, адже ситуація, судячи з усього, виходить з-під контролю і ставить перед українською владою дуже непросте завдання.

Станом на зараз активісти продовжують блокувати "Інтер", не пускаючи в приміщення співробітників та заявляючи про своє рішуче налаштування боротися до переможного кінця, під яким мається на увазі припинення мовлення філіалу "ОРТ" в Україні. При цьому ситуація видається доволі напруженою, з ризиком знову перерости в силову фазу, і влада попросту наразі не знає, що їй робити з "Інтером".

Звичайно, на Банковій хочуть аби все владналося "чинно і шляхетно" - "Інтер" би потроху пропагував би "русскій мір", не надто відверто, в той же час влада тримала людей, що стоять за каналом, "на гачку" з можливістю використовувати їх за потреби і в медійному, і в політичному сенсі. Більше того, все виглядає так, наче подібний сценарій всерйоз розроблявся - надто вже самовпевнено виглядав анонс "проблем" для "Інтера" від провладного політолога Тараса Березовця. За його натяком виглядало так, що "Інтер" "підвісять" в судах стосовно його давньої купівлі-продажу, що дало б важіль впливу на його нинішніх власників. Але, здається після підпалу справа хаотично пішла геть не в те русло, і звернути на підготовлені манівці уже майже неможливо.

Два сценарії для "Інтера"

Отже, наразі у влади є два сценарії, як їй діяти з "Інтером" і обидва для неї неприйнятні. Перший - розігнати мітингувальників кийками силовиків та деблокувати приміщення. Чому такий варіант категорично неприпустимий зайвий раз пояснювати не треба - на повторення історії з "Беркутом" та студентським Євромайданом не піде ніхто і ніколи, надто вже гарно засвоєний цей урок.

Другий сценарій - допомогти мітингувальникам і ліквідувати яблуко розбрату, закривши "Інтер" к лихій матері в тому вигляді, в якому він зараз є. Чи то шляхом націоналізації, чи то шляхом позбавлення ліцензії. Але й цей варіант для влади неприйнятний, адже загрожує як внутрішньополітичними так і зовнішньополітичними потрясіннями. Щодо зовнішньополітичних, тут все зрозуміло - в Європі не надто переймаються тонкощами роботи російської пропагандистської машини в Україні, а навіть якщо і переймаються, то євроцінність під назвою "свобода слова" настільки фундаментальна, що з лишком переважує усі інші політичні та безпекові чинники. Отже галасу про придушення незалежних ЗМІ (правда, у випадку з "Інтером" він, якщо і є незалежним, то виключно від українського патріотизму) не уникнути. До того ж одним лише галасом та стурбованістю Захід може не обмежитися, а наприклад скористається закриттям "Інтеру" як приводом остаточно заморозити питання безвізу. Зрештою, що не так вже і страшно, оскільки безвізовий режим, схоже, і так ніхто не збирається давати.

Адвокати диявола

Що ж стосується внтурішньополітичних потрясінь, то тут все дещо складніше. Спершу варто нагадати, як на інтерівський підпал відреагували головні політичні гравці. З промосковським льовочкінським Опоблоком, чиїм рупором є "Інтер", все зрозуміло. Тут одразу згадали 2 травня в Одесі, мовляв черговий жахливий злочин несамовитих радикалів-бандерівців.

Але й крім Опоблоку у "Інтера" знайшлися адвокати. По-перше - це Юлія Тимошенко, для якої чомусь "Інтер" і Україна виявилися мало не синонімами. Логіку Юлії Володимирівни зрозуміти не складно. Для неї "Інтер" - це чудовий майданчик для розхитування ситуації в країні улюбленою темою "злодійських тарифів", і не тільки "Інтер", а й інші телеканали, за якими стоять колишні регіонали.

Побратим Тимошенко в популістичній ніші Олег Ляшко обмежився заявою, що у підпалі "Інтера" винна "злочинна влада, яка через змову господарів телеканалу з Банковою навмисно не реагувала на його антиукраїнську політику", а після цього замовк. Правда, захищати "Інтер" як Тимошенко запопадливому "радикалу і патріоту" якось не з руки - виборець не зрозуміє, але й допомагати топити канал Льовочкіна не вигідно з тих самих причин, що і Тимошенко. До того ж цілком можливо, що Ляшка хтось дуже улесливо попросив, хоча б помовчати про "Інтер".

Що ж стосується партії "Самопомочі", то вони обрали такий собі нейтралітет в дусі Ляшка. Звісно, "Інтер" ця політсила засуджує як рупор Кремля, бідкається, що влада мусила нейтралізувати канал Льовочкіна уже давно, але чомусь цього не зробила, підпал звісно треба об'єктивно розслідувати і по тому все. Ніяких особливих закликів орієнтованих на майбутнє від політсили Садового не прозвучало. Так само не надто чути думки з цього приводу від груп "Відродження" та "Воля народу". Втім, враховуючи кількість екс-регіоналів зібраних в цих проектах, розраховувати, що вони підтримають "розправу" над "Інтером" вкрай складно.

Таким чином головною і єдиною активною "антиінтерівською" політичною силою залишається "Народний фронт", і спроба придушення каналу у будь-який спосіб гарантовано ускладнить стосунки для президентської політсили усіма політичними гравцями, окрім "фронтовиків". І якщо у випадку з політсилами Тимошенко та Ляшка це не має принципового значення, то зайвого ускладнення з "Відродженням", "Волею народу" та Опоблоком в президентській політсилі вочевидь хочуть уникнути, адже голоси звідти вкрай потрібні чинній коаліції задля результативних голосувань. Як відомо в нинішньому стані правляча коаліція існує виключно на папері (і той, щоправда, нікому не показують), реальні голоси доводиться збирати під кожне голосування із залученням усіх наявних ресурсів.

Шанс для Коломойського

Звісно, влада може спробувати замінити недостачу голосів коаліції кимось іншим, і перший, хто спадає на думку в цьому контексті - це Ігор Коломойський, який вочевидь аж ніяк не проти позбутися могутнього медійного конкурента та має достатньо парламентських багнетів аби нівелювати проблеми, що виникнуть в разі війни за спадок "Інтера", але залучення Коломойського народжує нові проблеми.

По-перше, працювати з Ігорем Валерійовичем в політичному полі дуже не просто, і його надійність викликає у президентської політсили певні сумніви, а нове підсилення олігарха багато для кого виглядатиме небезпечним. По-друге, надто багато охочих до активів екс-губернатора і нове зближення з ним автоматично означає кінець всім сподіванням для тих, хто мріє щось від пирога Коломойського відкусити. Отже, залучення Ігоря Валерійовича до цієї спецоперації також дуже малоймовірне.

Що буде з "Інтером" далі

Швидше за все влада застосує в історії з "Інтером" свою улюблену тактику даоського нічогонероблення, сподіваючись, що все якось владнається само по собі. От тільки такий підхід надто ризикований.

Ненависть до "Інтера", якої в свідомих українців було й так не позичати, добряче розігрів і підпал офісу і акція з шинами та блокуванням. То ж народ, що зараз блокує канал серйозно накручений і будь-яка провокація  (а, приміром, в Льовочкіна є і зацікавленість і можливості її влаштувати) може легко перетворити поки більш-менш мирну акцію в справжнє повторення одеської трагедії. І в такому випадку непереливки буде всім.

Тим не менше, нинішня історія з "Інтером" знову піднімає цілий пласт питань захисту України від інформаційної московської навали і дає нам привід шукати політичного, і навіть в чомусь волюнтаристського, вирішення цієї проблеми. Можна скільки завгодно апелювати до Нацради з питань телебачення та радіомовлення чи до правоохоронних органів - бездоганного в правовому сенсі шляху убезпечення українців від впливу ворожої пропаганди через українські мас-медіа просто не існує. Тут можливе лише політичне рішення та воля покласти цьому край.

З одного боку можна цілком офіційно ввести в країні щось на кшталт цензури у воєнний час, і вводити воєнний стан для цього аж ніяк не обов'язково. Можна приміром створити певний громадський комітет по роботі зі ЗМІ, куди б увійшли такі собі "моральні авторитети", задачею яких був би моніторинг ЗМІ на предмет наявності відвертої пропаганди країни агресора. Закон має наділити такий комітет повноваженнями виносити мас-медіа, що ретранслюють путінський світогляд, попередження за кожен подібний випадок, і три попередження мають автоматично означати позбавлення ліцензії на мовлення.

Можливий і інший варіант - націоналізація "Інтера", але каналом Льовочкіна російські рупори в Україні не закінчуються, а масові націоналізації вочевидь відлякуватимуть західних інвесторів, яких у нас і без цього - греблю не загатиш. То ж введення цензури, хоч і звучить лякливо, є більш прийнятним варіантом.

Звісно, без ускладнень з європейськими захисниками абстрактних свобод тут не обійдеться, але повністю відмовити Україні в підтримці Захід все одно не зможе - всі чудово розуміють, куди сунеться путінська експансія далі, а з ускладненнями ми якось упораємося, вони не страшніші за російську агресію. То ж наразі головна завада, аби розрубати гордіїв вузол російської пропаганди, - це відсутність рішучості.