Третій млинець грудкою. Хто буде відповідати за четвертий Майдан"
Апокаліптичні очікування від Майдану-3, який закінчився, так, по суті, і не почавшись, різко змінилися тотальної ейфорією від страшного провалу плану "Шатун", реальне існування якого досі викликає запеклі суперечки. Тепер одні політики підраховують принесені останніми подіями дивіденди, паралельно приклеюючи до менш удачливим конкурентам всілякі ярлики. Інші калькулюють збитки, намагаючись якнайшвидше вибратися з калюжі прямо до нових вершин. А всі разом продовжують робити вигляд, ніби нічого істотного не сталося, взагалі не проводячи глобальної коригування цілей і завдань, методів і засобів. А варто було б для початку зробити правильні, фундаментальні висновки, а не гнатися за ліченими відсотками рейтингу, який в умовах істотного антирейтингу в принципі не грає ніякої особливої ролі.
Тим більше що два магістральних фактора — зовнішній і внутрішній — нікуди не зникли. Як і раніше, путінська Росія не тільки існує під боком, але і продовжує свою військову агресію щодо України. А народне невдоволення українським політичним класом з кожним днем лише посилюється внаслідок масштабного соціального розшарування, поголовного відсутності зрозумілих економічних перспектив і незадоволеного почуття елементарної справедливості. Більш того, втома від поточного процесу відчувається усіма його "бенефіціарами" — як всією владою, так і всією опозицією, як українцями, так і всіма нашими ворогами.
Спостерігає Кремль і його п'ята колона
Був чи не був в реальності горезвісний план "Шатун" — не настільки важливо. Навіть якщо бажання в черговий раз розхитати зсередини Україну не розписувалося Владиславом Сурковим і його командою докладно на папері, воно очевидно існує в головах кремлівських вигодонабувачів з Володимиром Путіним на чолі. Рожеву мрію Москви розкрила у всіх фарбах російська пропаганда, яка ще за кілька днів до часу Ч усердствовала у своїх прогнозах масових київських протестів з наступними кривавими заворушеннями та іншими "хунтопроявлениями". Той факт, що свезенная 15 листопада в Київ різношерста масовка раптом опинилася ніби як нічиєю і швидко розсмокталася в просторі і часі, уперся в звичний залізобетонний аргумент пропагандистів — "ви всі брешете".
Втім, такі мрії панують не тільки виключно для профілактичної "ватяною" обробки "російських мирян". Навіть прагматично мислячі в Кремлі аналітики досі не можуть взагалі зрозуміти і тим більше змиритися з українськими реаліями, в яких будь-проросійський ядро сморщено до рейтингу довіри в Україні Путіну — до позначки близько 10%. У таких же межах налічується та стійкий електорат місцевої п'ятої колони, як би вона не називалася — "За життя" або цілим "Опозиційним блоком" . При цьому проросійська публіка не особливо активна в силу суспільної маргінальності і похилого віку, тому використовувати її в протестах якщо і можна, то малоефективно. А за гроші, яких, як відомо зі слів російського прем'єра Дмитра Медведєва, вже і немає, організовується тільки така собі карикатура на флешмоб, безглуздий і нещадний хіба що для своїх учасників.
Власне, така безперспективність відкрито проросійської діяльності в Україні видно всім, крім її натхненників та виконавців. А тому підозри про те, що і "оппоблоковцы", і политдуэт Євгена Мураєва з Вадимом Рабиновичем відмовилися від зайвих "хитань" переважно під впливом стимулюючих дзвінків з Банкової, більше схожі на правду, ніж їх самостійне розуміння всієї ущербності затіяного. Тим не менш пильне спостереження за ситуацією ними триває в надії взяти "не за просто так" в реалізації путінських планів на українській місцевості.
Разругавшаяся вщент українська опозиція
А ось хто відразу вловив "всепропальность" нинішньої організації протестів, так це Олег Ляшко, який сам же й спровокував епічні удари по обличчю "рукою Москви", материализовавшейся в даному випадку кінцівку Юрія Бойка. Таким чином він публічно продемонстрував, що є чи не головним ворогом Кремля і його п'ятої колони, з якої йому однозначно не по дорозі. Хоча з головним "радикалом" цілком могли вестися профілактичні розмови і співробітниками Адміністрації президента, благо приводів для цього більш ніж достатньо (починаючи від кримінальних справ на найближчих соратників Ігоря Мосійчука та Андрія Лозового і закінчуючи існуючим компроматом різного калібру на самого Ляшка).
Ну а після успішно проведеного "вистави" з Юрієм Шухевичем і відкритою атакою на Юлію Тимошенко з подальшою вимогою позбавити українського громадянства за "російське шпигунство" біля розбитого корита виявилася, природно, набирає було політичну вагу і активно прагне на цій хвилі до парламентських перевиборів "Батьківщина". Чому Тимошенко і ко не вдалося вчасно зіскочити з теми — той ще питання. Можливо, знову підвели або окремі радники, або власне політичне чуття Юлії Володимирівни. Однак Ляшко рано радіє — головна битва на протестному електоральному полі його Радикальної партії з колись рідне "Батьківщиною" ще тільки належить. Наскільки швидко відмиється Тимошенко від нових за формою, але старих по суті ярликів, поки прогнозувати складно, але вирішення цієї проблеми будуть присвячені практично всі її енергія і час. Отже, ні про підготовку до майбутніх акцій протесту, ні про організації бажаних перевиборів поки не може бути й мови.
Протестної ініціативою "постшатунский" період вже не володіють і інші опозиціонери. Команда Міхеїла Саакашвілі, "Самопоміч", "свободівці" і іже з ними хоч і зуміли не замаститися в смердюче "третій Майдан", але простір для подальшого маневру зараз апріорі обмежений червоними прапорцями з написом "агент Суркова". В ідеалі їм би всім сконцентруватися хоча б на координації своїх нинішніх зусиль, але на практиці, найімовірніше, все призведе до бажання одноосібно "осідлати протест" з демонстративними з'ясуваннями між собою відносин "хто кому Рабинович", причому не тільки в переносному, але й у прямому сенсі.
Годує обіцянками українська влада
Що найнебезпечніше в обставинах, що склалися для правлячої коаліції, так це просто розслабитися і далі спочивати на лаврах. Втім, є всі підстави вважати, що саме така поведінка і буде обрано владою. Хіба що під голосний акомпанемент ситуативних політтехнологічних дробів. В чисельнику яких — точкові піар-пряники у вигляді, наприклад, того ж закону про вкладників банку "Михайлівський" або вже оголошеного міністром освіти Лілією Гриневич підвищення зарплат вчителям не на 30, а на всі 50%. А в знаменнику — житлові субсидії, хоч і незначний, але все-таки зростання ВВП і, звичайно, дворазове збільшення мінімалки.
І якщо чисто економічну безнадійність багатьох українців така практика ще може хоч на деякий час приборкати, то суто соціально-політичні причини невдоволення вона зовсім не гасить, а, навпаки, частенько посилює. Адже вся справа в повсюдній і вельми неадекватної реакції влади мало не на всі животрепетні питання. Замість гучних судів за злочини під час Революції гідності — тривалі до непристойності знакові розслідування з відсутністю на лаві підсудних всім відомих фігурантів, багато з яких навіть не бігли в Росію, а спокійнісінько живуть в Україні. Замість справедливого покарання діячів режиму Януковича — весь цей "регламентний цирк з нардепом-олігархом Вадимом Новинським. Замість помсти зрадникам і коллаборантам в нинішніх умовах війни — ніяк не доведене до логічного кінця справу окремо взятого Олександра Єфремова.
А тут ще перманентна "зрада" навколо повсюдної корупції на тлі розкішних е-декларацій та хронічна відсутність хоч малесенькій "перемоги" на донбаському фронті. Будь-яка іскра, будь то підвищення окладів нардепам або успішна операція російських терористів на Донбасі навіть за отбитию у нашій армії звичайного сараї на околиці нестратегічного села, дійсно здатна викликати загальнонаціональний пожежа. Особливо коли в єдиному кумулятивному ефекті зіллються кілька різних і, на перший погляд, незначних, злегка "хитаються" моментів. Це чудово розуміють в Москві з її розгалуженою місцевої агентурою. І просто по-конфуциански чекають на березі, коли повз попливуть трупи ненависної "київської хунти", сожравшей один одного.
Український соціум: між апатією і вибухом
"Українці — терплячий народ" і "Українці об'єднуються перед лицем зовнішнього ворога". Ці дві формули настільки справедливі, наскільки і не завжди спрацьовують, як, між іншим, показує і давня, і недавня наша історія. Тому тішити себе подібними ілюзіями і займатися самообманом — собі ж на шкоду. А реальність така: запал від перемоги Майдану-2014 в суспільстві вже пройшов, а всі політики і влада, і опозиція — знову стали негативно однаковими. Наша війна з Росією занурила соціум стан хронічного психологічного стресу. Обіцяних вже постмайданної владою "покращення" ніхто не бачить навіть вдень з вогнем, а грами насправді успішних реформ нівелюються тоннами компромату в політичній війні всіх проти всіх.
Охопила народ апатія перемежовується з народними погрозами соціального вибуху навіть мало-мальському приводу, виконуваними повсюдно — і на кухні, і на роботі, і в соцмережах, і на вулиці. По суті, українці сіли на шпагат: як між апатією і бунтом, так і між інстинкт національного самозбереження і бажання змін. Громадський відмова від поточного балансу під напором правильних дій політикуму цілком може засунути саму постановку питання про "четвертому Майдані" у такий же утиль, як це вже сталося з "третім глевким млинцем".
Аналогічно, неправильний політичний натиск, безумовно, загрожує виникненням цієї революційної ситуації з наступними масштабними слабо прогнозованими потрясіннями. Раптової ситуацією саме для тих, хто тішить себе перебуванням у "теплій ванні" з жевріючому романтичною надією на те, що український соціум раптом кинеться шукати причини проблем в собі, а не в нероб, на вже усталений погляд, політиків.