Трирівневий резерв. Як в Україні будують систему територіальної оборони
Нагадаємо, що до весни 2014 р. в країні діяла система територіальної оборони з формальним створенням структури батальйонів у кожній області (які несли номери від 1 до 24). Однак, як і багато іншого у сфері оборони, ця система фактично не функціонувала, наприклад, в Україні не існувало єдиного реєстру військовозобов'язаних.
Тому, коли в квітні–червні 2014 р. почалося реальне наповнення батальйонів, виявилося, що мотивовані і підготовлені громадяни не отримували повістки навіть після того, як особисто зверталися до військкомату, а тих, хто категорично боявся призову, мобілізовували. Крім того, командувати такими батальйонами повинні були офіцери, яких прикомандировывали з діючої армії наказом Генштабу. Як правило, це були не місцеві (частіше всього із Західної України, де за час незалежності збереглися армійські структури), що викликало деяке непорозуміння.
Все це разом узяте призводило до того, що фактично більшість батальйонів на фронті виявлялися небоєздатними. Крім морального настрою, до такого результату призводило те, що командування через відсутність армійських підрозділів кидало тербаты з легким стрілецьким озброєнням на шкільних автобусах на найгарячіші напрямку.
В ході війни такі формування проявили себе по-різному. Так, легендою на Луганщині став 13-й батальйон "Чернігів", бійці якого відзначилися в різних боях, наприклад, при звільненні Станиці Луганської. Однак був, наприклад, і 5-й батальйон "Прикарпаття", який самовільно залишив займані позиції в районі державного кордону та напрямку Кутейникове–Мокроеланчик і за менш ніж дві доби подолав близько 1 тис. км, повернувшись додому.
Після підписання Мінська-1 всі ці батальйони в основній своїй масі були переформатовані в окремі мотопехотные батальйони і стали основою для знову формованих мотопіхотних і моторизованих бригад з номерами 5х.
Однак про систему територіальної оборони не забули: було прийнято рішення про формування більш дрібних підрозділів, загонів при кожному районному комісаріаті. Але з часом стало зрозуміло, що структура виявилася роздутою. Так, тільки в Чернігівській області таких загонів було більше 40. І найголовніше, в комісаріатах не було системи матеріального та бойового забезпечення.
Тому зараз відпрацьовується інша — трирівнева — схема роботи з резервістами. Судячи з усього, громадяни, які мають досвід бойових дій (передусім це люди з шести хвиль 2014-2015 рр.) зараховуються в оперативний резерв. І при кожному оперативному командуванні створюються мотопехотные (а подекуди і танкові) бригади кадрированного складу (з номерами 6х).
Другий рівень — це громадяни від 20 до 35 років, які пройшли строкову службу, але з різних причин не потрапили в свій час під мобілізацію. Ось під них формуються окремі батальйони територіальної оборони з номером 16х (Чернігів — 163). Це резервісти першої лінії.
І нарешті, третій рівень — це громадяни від 35 до 55 років, які пройшли строкову службу, або виявили бажання служити в резерві другої лінії. Ось під них і створюються бригади територіальної оборони з номерами 11х (у разі Чернігівської області — 119).
Судячи з кількості військовозобов'язаних, яких залучають на нинішні збори, — 3700 чоловік, за штатом це звичайна мотопехотная бригада. Але без танків і важкого озброєння: наймогутніша зброя бригади, що відомо на сьогодні, — міномети калібру 82 мм. Правда, незрозуміло, це вимушений захід чи так і було задумано, адже 120-мм міномети потрібні в діючій армії.
Найбільша проблема, яка намалювалася вже зараз, — це відсутність автотранспорту. За деякими даними, на цілу бригаду зараз виділили всього 60 одиниць автотранспорту, що явно недостатньо.
Будуть формувати подібні бригади десь, крім прикордонних районів, поки незрозуміло, але судячи з нумерації, навряд чи їх буде більше дев'яти.
В цілому ж можна говорити, що тенденція правильна — навряд чи коли-то Україна зможе утримувати армію, за чисельністю порівнянну з арміями Росії. Саме тому за підготовленим резервом та створенням реально працюючої системи територіальної оборони майбутнє.
