Титушковод Крысин і відповідь Саакашвілі. Чому на Хрещатику потрібно не тільки пити каву
Новина про те, що 22 грудня Шевченківський суд Києва визнав організатора титушек Юрія Крысина винним у вбивстві журналіста В'ячеслава Веремія до 2 роками умовно облетіла український сегмент Facebook з швидкістю блискавки.
За 4 роки, що минули після трагічних подій на Майдані, ми вже звикли до того, що розслідування по справах, йдуть повільно, що обвинувачені то і справа знаходять лазівки, щоб вийти під підписку і тут же втекти в сусідню ворожу країну Україні. Але умовний вирок за доведене злочинне діяння, більше того - вбивство - це з нами вперше. Гнівним постам не було числа. Кожен писав, кожен таврував "продажний суд" ганьбою. Коли я кажу, про блискавичність, я анітрохи не перебільшую. Обурення спалахнуло і згасло. Буквально через день його витіснили інші свіжі новини.
25 грудня кияни, а також гості столиці вийшли на Майдан попити кави. Інтернет ряснів фотографіями з місця подій, на який усміхнені люди запевняли друзів і передплатників у тому, що вони чудово проводять час і саакашливизм не пройде. І знову постам, переможним реляціям і дурненьким селфи несть числа. Мені зовсім не хочеться опускатися до моралізаторства: "Поки хлопці на фронті воюють, ви тут чаї ганяєте". Мова не про це. На прикладі цих двох інформаційних приводів хотілося б поговорити про те, чому при очевидному запит суспільства на все хороше і готовність проявити чудеса мобілізації проти всього поганого, ми з вами тупцюємо на місці. Чому всі серця вимагають змін, а насправді все виливається в черговий тарифний майдан або михореволюцию?
Перше, що кидається в очі - це емоційні гойдалки, які постійно зміщують громадську думку від тотальної "зради" до всеосяжної "перемоги". Це не дає нам з вами сконцентруватися на загальній задачі та домогтися її виконання спільними зусиллями. Переключення уваги між полюсами для людини є стресом. Від несподіваної радості помирають не рідше, ніж від шоку. Так і перебувати в стані афекту психіка може дуже недовго, намагаючись змістити фокус уваги на протилежний полюс просто для того, щоб захиститися від емоційного піку. Ось і виходить, що емоційні стрибки самі по собі підсилюють ефект гойдалок. Від гніву до радості, від радості до горя. Той факт, що вийти на вулиці проти порушника громадського спокою Саакашлили з побратимами ми з вами готові охоче, ніж спільно домагатися справедливого суду над вбивцями Веремія, говорить про те, що суспільство так і не навчилося жити і діяти, не впадаючи в афекти. Петиції та колективні листи значущим для сотень тисяч українців питань насилу збирають тисячу підписів. Зате в соцопитуваннях рівень недовіри до всіх державних інститутів вже давно показує воістину жахливі відсотки.
Після оголошення вироку журналісти, що перебували в суді, судді кричали "Ганьба!", а тікав із залу суду Крысина називали не інакше, як "Вбивця!". Такої ж думки - можна не сумніватися - дотримувалися люди, що зібралися в неділю в центрі столиці. От тільки вони вважали за краще демонструвати свою численність соратників Саакашвілі, замість того, щоб вимагати від правоохоронної і судової системи припинити дискредитувати країну. Замість того, щоб підтримати вбитого журналіста Веремія, присутні тішилися солідарністю один з одним. Я анітрохи не дорікаю присутніх і вже точно не прагну протиставити трагедію, що сталася з київським журналістом, акції середнього класу, яка згуртувала кілька тисяч активних людей навколо ідеї стабільності в країні та підтримки - ні, не влади - України. Показуючи, як швидко фокус уваги патріотичних кіл переключається з одного інформаційного приводу на інший, я намагаюся сказати, що, якщо ми з вами не будемо змінювати країну, на місце реформаторів завжди будуть претендувати ті, хто рветься до влади, імітуючи народні протести.
Жити в стані афекту не можна. Неможливо заглушити злість від несправедливого судового вироку недільним флешмобом. Для того, щоб дати гідну відповідь руйнівникам, треба почати творити. Всім разом, спокійно і без істерик. Врешті-решт Україна - це ми з вами, панове усміхнені реалісти. Конструктивні смисли створюють тільки ті, хто не впадає в марну "зраду" і тримається подалі від необгрунтованої "перемоги". Тому дуже хочеться вірити, що одного разу ми зберемося на каву і виробимо спільну покрокову програму дій задля вирішення нехай одного важливого для всіх нас питання: суди, податки, закони та акції підтримки реформаторських ініціатив. Тоді необхідність щось доводити провокаторам відпаде сама собою. Тоді ніхто - ані вони, ані ми - вже не буде сумніватися, що відповідальні громадяни тут, вони є і міняю країну для себе, пославши подалі заїжджих авантюристів.
