Стратегія Зеленського, Ільф і Петров. Куди залетіла військова думка Офісу президента

Те, що протягом стандартного для дипломатії двотижневого періоду після затвердження Володимиром Зеленським Стратегії воєнної безпеки України не було схвальних відгуків від наших західних партнерів — США, Великобританії, ЄС і НАТО — можна вважати тривожним дзвіночком. В цей же час в рамках загострення ситуації на сході України стрілка активності міжнародного діалогу військових чиновників різних рангів зашкалювала. Президенту України, нарешті, подзвонили лідери світового євроатлантизму Джо Байден і Борис Джонсон. Згідно з офіційним повідомленням Офісу президента американський колега навіть зазначив, що захоплений лідерством Зеленського в роботі по перетворенню України на державу з міцними демократичними інститутами. При цьому, перефразовуючи безсмертний твір Ільфа і Петрова, відзначимо: "батьком української демократії" американський лідер Володимира Зеленського визнав, а ось "гігантом військової думки" — ні.

На внутрішньополітичній арені на диво не було, як звично, помпезних заяв президентських фракції і партії про "першу стратегію перемоги в історії незалежної України", так і активності експертно-журналістського пулу Офісу президента. Конструктивна опозиція в особі кількох військових експертів мляво відзначила "сумнівність нового документа за відсутності методів реалізації його положень". Головний докір від "партії війни" полягав у тому, що мало сьогодні оголосити Кремль основним противником, пора владі зважитися на закріплення статусу цієї країни як агресора.

Неконструктивна опозиція, колишня "партія миру", оцінила Стратегію воєнної безпеки як "антиросійський пропагандистський документ", "прояв мілітаристського психозу" і навіть "підготовку до партизанської війни". Останній висновок зробила інтернет-газета, яка поки не підпала під санкції РНБО, підрахувавши, що словосполучення "рух опору" зустрічається в документі 10 разів, а "територіальна оборона" — 34 рази. Висновок "п'ятої колони": "Влада хоче сподобатися США і закидати трупами кордон з Росією. А стратегія від безвиході, залишилося сподіватися на тероборону і допомогу Заходу".

Штаб інформаційних військ "основного противника" показово проігнорував Стратегію воєнної безпеки України, одноразово "пальнув" з федеральних телеканалів і близьких до Кремля видань посиланням на згаданий уже матеріал київської інтернет-газети: "українська влада вказала населенню готуватися до партизанської війни". Креатив проявився лише в м'якій спробі шельмування українського лідера через образливу, на їх погляд, персоналізацію: "Ковпак або Бандера: образ кого зіграє Зеленський?".

Відзначимо, раніше прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков влаштував "великий шум і обурення" в інформаційному просторі у відповідь на подання до Палаті громад британським прем'єром Борисом Джонсоном "Комплексного огляду безпеки, оборони, розвитку і зовнішньої політики", в якому Росія названа найбільш гострою загрозою безпеки в євроатлантичному регіоні і пропонується підтримати стійкість України конкретною допомогою в розвитку ЗСУ. На відміну від нової стратегії Зеленського, британський огляд, в залежності від інформованості званий "воєнспецами" концепцією безпеки, оборонною стратегією або новою доктриною Великобританії, активно обговорюється в українському експертному середовищі.

Причинно-наслідкові зв'язки

Причиною оприлюднення британського документа в середині березня 2021 року, швидше за все, стали "міркування ядерного стримування" як реакція на продовження терміну дії американо-російського договору про стратегічні наступальні озброєння. У 114-сторінковій доповіді Лондон оголосив про намір на 40% збільшити кількість своїх ядерних боєголовок (до 260) і за чотири роки влити в військовий бюджет 18 млрд фунтів ($33 млрд).

Публікація Стратегії воєнної безпеки України однозначно прив'язана до часу публікації британської доповіді і не просто вторить, а в ряді пунктів повністю співзвучна її риториці. Ці факти не слід пов'язувати безпосередньо з бажанням Офісу президента "зловити хайп", примітивним "карго-культом" — імітацією діяльності і наслідуванням. У найбільш позитивному трактуванні мета Зеленського — мотивування західних партнерів до більшої підтримки України новими кредитами і технічною допомогою. Однак щось пішло не так.

Відзначимо, документ, як багато інших новації Офісу президента, не виник з повітря. Розробка стратегії швидше обумовлена позиціонуванням Володимира Зеленського під час своєї виборчої кампанії в якості "президента миру" проти "партії війни". Відразу після інавгурації президент доручив Міністерству оборони провести Оборонний огляд, результати якого були опубліковані майже через рік — в березні 2020 року. На основі Оборонного звіту була розроблена нова Стратегія національної безпеки України, затверджена у вересні 2020 року, яка, в свою чергу, стала основою для майбутньої розробки і прийняття в турборежимі цілих 14 документів стратегічного планування. Таке розпорошення діяльності між різними міністерствами і відомствами і дроблення шляхів реалізації нової Стратегії нацбезпеки по-своєму унікальне і відображає фірмові підходи Офісу президента до питання персональної та колективної відповідальності в управлінні державою.

Проект Стратегії воєнної безпеки був внесений на розгляд уряду в грудні 2020 року. Уже тоді експертів насторожила заява голови Міноборони України Андрія Тарана, що вона повинна замінити військову доктрину України та закріпити концепцію "комплексного захисту", до завдань якої планувалося залучати не тільки армію, але і "всі складові сектора безпеки і громадянського суспільства". Справа в тому, що минулого літа після бесід з резервістами Володимир Зеленський перейнявся ідеєю "мобілізації всіх українських чоловіків і жінок", що викликало обґрунтовану критику з боку професіоналів. Найповніше думку бойових "яструбів" озвучив генерал Сергій Кривонос: "Якщо теоретично ми зможемо всіх мобілізувати, чи навчені люди тримати зброю і чи хочуть воювати? Ми не воюємо м'ясом, не кидаємо людей сотнями тисяч. Досвід вірмено-азербайджанської війни показав, що невелика кількість особового складу в поєднанні з технікою і при правильному плануванні може показати більш високий результат", — заявив він в інтерв'ю НВ і відразу був звільнений президентом з апарату РНБО.

Після формального розгляду на засіданні уряду в січні 2021 року Стратегія воєнної безпеки ще два місяці благополучно припадала пилом в апараті РНБО і тільки під впливом "інформаційної активності" навколо публікації британського огляду була прийнята на засіданні Радбезу і затверджена Володимиром Зеленським у новаторському трактуванні "Всеохоплююча оборона".

Осягнути неосяжне

З затвердженням Стратегії воєнної безпеки президент оголосив, що втратили чинність Військова доктрина України 2015 року та Концепція розвитку сектора безпеки і оборони України 2016 року.

Термін дії концепції, двоетапного плану військового будівництва за стандартами НАТО (перший етап — до кінця 2017 року, другий етап — до кінця 2020 року), дійсно закінчився. Нова Стратегія воєнної безпеки, навіть при самому поверхневому порівнянні з концепцією, виглядає аморфним і суперечливим документом, який ні в якій мірі не забезпечує спадкоємність конкретних завдань розвитку сектора безпеки в контексті євроатлантичної інтеграції нашої країни.

Логічно відмовитися від такого застарілого терміна часів холодної війни, як "військова доктрина". Сьогодні "військові доктрини" як конкретні нормативні документи в комплексі з стратегіями національної безпеки діють тільки в Росії, Білорусії і деяких країнах ОДКБ. Для порівняння, сутність і зміст сучасної військової стратегії США розкривається в комплексі з трьох документів: "Стратегії національної безпеки", "Стратегії національної оборони" і "Національної військової стратегії".

Ясно, що для України стратегічні військово-політичні документи США як "головного партнера" і Росії як "основного противника" в найкращій мірі відображають глобальну міждержавну динаміку і логіку застосування військової сили. Сама назва Стратегії воєнної безпеки від Володимира Зеленського красномовно свідчить про спробу Офісу президента не заморочуючись, за американським зразком об'єднати різні військово-політичні аспекти державного управління в один загальний "доктринальний" документ. Основний меседж стратегії "Військова безпека — всеохоплююча оборона" відразу викликає подив у фахівців, адже термін "безпека" означає стан об'єкта, а термін "оборона" — якась дія в рамках певного комплексу заходів. Можна припустити, що Офіс президента мав на увазі вузьке значення "безпека через оборону", але тоді випадають головні пріоритети: відновлення територіальної цілісності і створення сучасних збройних сил. Не кажучи вже про таку важливу умову становлення сектора безпеки України за стандартами НАТО, як реалізація внутрішніх демократичних реформ.

При цьому в тексті головного військово-стратегічного документа держави абсолютно несподівано вісім разів в різних розділах згадується "впровадження нетерпимості до корупції". Завдання, безумовно, важливе і відображає політико-економічну ситуацію в державі. Але військова справа тут при чому? В цілому складається враження, що Офіс Зеленського діє за заповітами Остапа Бендера у викладі Ільфа і Петрова: "Справу буде поведено так, що ніхто нічого не зрозуміє".

Не можна сказати, що в тексті стратегії немає чітких і недвозначних визначень. Особливістю документа, який повинен визначати військову політику на весь період перебування Володимира Зеленського на посаді глави держави, є теза про фатальну неминучість війни з Росією, оскільки та представляє "екзистенціальну військову загрозу національній безпеці" України. Причому при будь-якому розкладі — будь то двосторонній збройний конфлікт, широкомасштабне ядерне або обмежене зіткнення протиборчих військово-політичних блоків, прикордонний конфлікт РФ з її сусідами (тут не можна не згадати пасаж авторів стратегії про "спробу Російської Федерації утримати в сфері свого політичного впливу Республіку Білорусь"), терористична атака, масові заворушення на соціально-економічному, етнічному або релігійному грунті в межах території України і навіть "надзвичайна ситуація як наслідок пандемії".

Відзначимо, що в найзагальнішому сенсі термін "екзистенціальна загроза національній безпеці" — це загроза, яка ставить під сумнів подальше існування об'єкта міжнародних відносин, тим самим вимагаючи прийняття невідкладних, надзвичайних заходів, які можуть врятувати націю від загибелі. Основними факторами, які відрізняють ситуації екзистенціальної загрози, є їх незвичність і новизна, коли держава не має загального алгоритму дій і реагує на особливі "екзистенціальні страхи", які через свою глибинність і неконкретність не піддаються повному викоріненню.

Для пояснення наведемо приклад не національного, а особистісного, побутового рівня: у 2008 році, після вибухів на території арсеналу Міноборони, розташованого поблизу міста Лозова Харківської області, серед населення було виявлено різке збільшення страху гучних звуків. Тож не дивно, що даний "екзистенціальний страх" знайшов живе відображення у стратегії як "забезпечення захисту та пожежної безпеки арсеналів, баз і складів".

Серед цілого комплексу таких страхів, які "діагностуються" в стратегії в рамках "необхідного врахування обмежень при реалізації держполітики у військовій сфері", відзначимо найбільш самобутні: "концентрація населення в містах, що може привести до значних людських втрат при наданні відсічі і стримуванні збройної агресії РФ"; "наявність неконтрольованих ділянок держкордону України з РФ, які використовуються для постачання наркотичних засобів і прекурсорів під виглядом надання гуманітарної допомоги"; "дії РФ, які перешкоджають судноплавству в акваторіях Азовського і Чорного морів".

Останній страх начебто "лікується" через перегляд двосторонніх угод, але в контексті "врахування обмежень при реалізації державної політики" виглядає як демонстрація безпорадності нинішньої української влади.

Дике поле. Фронтир в гібридній війні

Не хочеться вірити, що саме специфічність і неконкретність "екзистенціальних страхів" Зе-команди як наділеного владою оточення Володимира Зеленського стали причиною глибинної переоцінки стратегами Офісу президента класичного "Мистецтва можливого" Отто фон Бісмарка і навіть заперечення безсмертного афоризму Козьми Пруткова "Плюнь тому в очі, хто скаже, що можна обійняти неосяжне!".

Меседж "всеохоплююча оборона" вже неодноразово розглядався в фокусі концепції "тотальної війни", популярної в першій половині ХХ століття як відмова від розвитку високотехнологічних компонентів сучасної української армії. Термін "модернізація" згадується в стратегії всього два рази, а "переозброєння" — на один раз більше, і то за рахунок додаткового фінансування і залучення іноземних інвестицій. Відзначимо, що окремим пунктом в стратегії записаний імпорт високотехнологічного озброєння з-за кордону.

Коли автори стратегії запевняють нас, що "потужна територіальна оборона у взаємодії з рухом опору сприятиме наданню оборони України всенародного характеру", чітко вимальовується класична проєкція фронтира з уявними "буферними зонами", "передовими краями", "аванпостами", де все населення озброєне і живе в постійному очікуванні штурму міських укріплень загарбниками. При цьому, якщо у Військовій доктрині 2015 року були слова про "відбиття агресії", нова стратегія замінила їх на "готовність до відбиття". Адже про військовий паритет з "головним ворогом" в Офісі президента навіть не мріють, відзначаючи в стратегії "нездатність забезпечити відсіч і стримування збройної агресії проти України з боку Російської Федерації традиційними способами збройної боротьби, враховуючи незрівнянну різницю в військових потенціалах". А "комплексна оборона України не має на меті досягнення військового паритету з Російською Федерацією, що призвело б до надмірної мілітаризації держави і, відповідно, виснаження національної економіки". Тому вся країна повинна стати лише легко укріпленим форпостом в Дикому полі, а не постійно діючою цитаделлю з потужною оборонною інфраструктурою. Сигнальні вежі такого форпосту (має важливе значення для безпеки євроатлантичного світу, як любить підкреслювати в інтерв'ю західним ЗМІ Володимир Зеленський), якщо закортить, в одну мить повинні заповнити збройні мешканці, які перебувають у військовому резерві і закріплені за персональною бійницею/окопом/схроном.

"Громадяни України на військовій службі і службі у військовому резерві становлять найцінніший оборонний капітал держави", — стверджують автори стратегії. Звичайно, феномен Дикого поля зіграв важливу роль в становленні української нації, але використовувати старі архетипи як відповідь на найновішу "екзистенціальну загрозу" все-таки досить сумнівно.

Як ми побачили за цитатами з стратегії, в Офісі президента не відчувають ілюзій щодо здатності протистояти "основному супротивнику" силами як регулярної армії, так і "територіальної оборони" разом з "рухом опору". Перегляд "Мистецтва можливого" привів доморощених стратегів до чудових висновків в дусі все тих же Ільфа і Петрова: "Закордон нам допоможе!". У стратегії прямо стверджується, що майбутня війна закінчиться "за сприяння міжнародної спільноти на вигідних для України умовах".

В цілому, довге мовчання лідерів євроатлантичного світу після публікації Стратегії воєнної безпеки України цілком виправдане. Стратегія зафіксувала утриманське ставлення і завищені очікування військової допомоги від наших західних партнерів при прогресуючій "екзистенціальній боязні" будь-якої форми відповідальності Офісу президента в сфері забезпечення безпеки громадян і оборони держави. Українські проблеми не повинні вирішуватися без ведучої участі самої України як повноправного суб'єкта міжнародної політики.