Погляд з Британії: Стратегія Росії і реакція Заходу

Джеймс Шерр, Науковий співробітник Королівського інституту міжнародних відносин (Chattam House, велика Британія)

Стратегія Росії, частиною якої є окупація і мілітаризація Криму, стоїть на трьох стовпах - внутрішньому, європейському та глобальному. У політичній площині мета цієї стратегії - зміна міжнародного порядку, який російський президент вважає несправедливим. У військовій площині така постановка питання означає розрив геополітичних і цивілізаційних зв'язків, які за останні десятиліття склалися на Заході.

З точки зору Росії, її нинішня стратегія є відповіддю на загрозу. Вона бореться з агресивним Заходом на чолі з США. У контексті цієї загрози є два взаємодоповнюючих вектора - вектор НАТО і вектор ЄС, які за допомогою різних інструментів повинні послабити Росію, дестабілізувати, ізолювати і повалити правлячий нею режим. Тут я маю на увазі не конкретних людей, а систему. І світогляд, що превалює у цій владі.

Анексія Криму і вторгнення на Схід України розкрили агресивну суть цієї російської політики. Причому навіть серед тих з моїх знайомих росіян, яким не подобається нинішня система влади, які вважають її недемократичною, і які хотіли б, щоб Путіна замінив хтось інший, багато хто просто не можуть зрозуміти, навіщо Заходу було ризикувати своїми відносинами з настільки важливою країною як Росія. Україну ж взагалі не беруть до уваги, мовляв, справа взагалі не в ній. Середній росіянин вірить, що Захід, особливо американці, ненавидять Росію. Так що з її боку мова йде про контрстратегії, про оборону.

Україна - це територія, країни Балтії - це територія, моря - це території. Тут мова про суб'єктивному сприйнятті. Це означає, що коли зростає вплив Росії, зростає і її периметр безпеки. В цей периметр входять всі сусідні країни, відповідно, його мінімальна базова лінія відповідає не кордонів Російської Федерації, а територіям або кордонів колишнього Радянського Союзу. Тепер він поширюється і за межі Чорного моря - на Сирію, і далі на Східне Середземномор'я.

У цьому ключі варто сказати пару слів про гібридної війні. Ще у 2006 році пан Лавров висловлювався в тому дусі, що в Росії розуміють, що крім існування американської супердержави, весь Захід об'єднаний численними альянсами та інституціями. Відповідно, пошук тріщин у цьому масиві є однією з пріоритетних цілей дипломатії. І тут приходять на розум фактори, що розділяють США і Європу, і ті лінії, за якими ділиться сама Європа, чи то енергетика чи політичні питання. Можна привести приклад спроби ізолювати Туреччину від її союзників, позбавити її підтримки [допомогою інциденту зі збитим Су-24].

Нарешті, в основі нинішньої військової науки РФ лежить чекістська традиція. Її характерна риса - об'єднання дій на різних театрах заради впливу в інших сферах. Наприклад, поглянемо, що росіяни роблять в Сирії. Тут є кілька цілей. Перше - зберегти режим Асада. Повторюся, мова знову-таки не про персони. Персоною можна пожертвувати, системою - ні. Саме в ній вони дуже потребують. Їм немає необхідності контролювати всю країну, їх взагалі, можливо, не цікавить, що з нею буде. Їм потрібна Сирія, яку можна використовувати - начебто (але не тільки) узбережжя для потреб флоту. Те, що не є частиною цієї мети, можна відкинути, хоч би це й мало жахливі наслідки для інших країн регіону.

Природно, росіяни розуміють, що викликали нову хвилю імміграції в Європі. На Заході кажуть, що цього немає безпосередніх підтверджень. Чи так? Хто сказав, що РФ використовують еміграцію як зброю? Аж ніяк не генерал Бридлав [донедавна командував силами НАТО в Європі, а міністр закордонних справ Фінляндії. І це при тому, що представники Північної Європи дуже обережні у своїх висловлюваннях щодо Росії. З цією думкою солідарні і норвежці, у яких криза біженців: у минулому році до них прибуло 40 тис. чоловік [причому Москва категорично відмовляється приймати тих з них, які прибули з російської території]. Це локальна ціль, але в той же час, це один з кроків, спрямованих на руйнування архітектури міжнародних відносин, збудованої американцями або при сприянні американців.

З того ж списку - загроза безпеці та цілісності Туреччини, від якої у Анкари мурашки по шкірі. І турки зробили те, що повинні були - вони збили "Сухий". НАТО відреагував "для проформи", це відразу було очевидно. Реакція альянсу була абсолютно зім'ятою. Попервах вона була дуже нервовою, а зарубіжні представники Пентагону пресували Туреччину. Що змінилося з тих пір? Зараз [доповідь зроблений напередодні заяви Путіна про виведення з Сирії] кількість польотів уздовж турецького кордону навіть більше, ніж було.

Я відповім на питання, яке завжди піднімають на Заході. Втім, це навіть не питання - на Заході не питають, а знають: Росія відчуває труднощі в економіці, в цій сфері і в тій, і в інших. Зрозуміло, це не може тривати довго, і росіяни хочуть знайти симпатичний вихід. А вони чомусь стріляють. З чого б? А адже відповідь гранично ясний - бо росіяни правильно розуміють: Захід настільки ж слабкий політично, наскільки Росія слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична мінлива, і вірять, що єдність Заходу, принаймні, в нинішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Так що, якщо вони виграють політичну битву, то устаканиться і все інше, включаючи економіку. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що таке сприйняття ситуації Кремлем.

Тепер про реагування Заходу. Дозвольте почати з хороших новин. Якщо ви послухаєте нинішні брифінги вищого ешелону британських збройних сил або дискусії в рамках НАТО про спосіб мислення росіян, їх можливості, потенціал і потенційні загрози, то почуєте щось, що було неможливо уявити ще кілька років тому. У цих колах стався стрибок мислення щодо стандартів, а на деяких рівнях навіть революція мислення. Оборонна політика посилюється. У той же час, країни, для яких членство в НАТО раніше було немислимо, тепер ставляться до такої перспективи дуже серйозно. Згадаю, наприклад, Фінляндію і Швецію, які до того ж дуже ефективно збирають свою інтегровану систему оборони у відповідь на події. Це плюс, і дуже серйозний.

Мінуси. По-перше, більше половини покоління ми систематично зрізали свій рівень компетентності в аналітиці не тільки Росії як країни, але і в цілому російської оборонної та військової системи як єдиного цілого. І хоча я підозрюю, що це ні для кого не секрет, з мого боку було б моветоном назвати вам кількість людей, скажімо, в британських збройних силах, які володіють російською мовою. Навіть сьогодні. Так що я не стану цього робити. Але наведу приклад того, чим обертається така некомпетентність. За час Холодної війни, між сталінським Берлінським кризою 1949 року і її завершенням, на кордоні між двома Німеччинами було близько 160 провокацій. У кожному випадку НАТО давало пропорційну відповідь, тому що всі знали, що це перевірка. Скажімо, минулого року щось подібне було в Норвегії. Минулого літа в Грузії пройшли навчання НАТО - radi Boga, bravo! Посеред цих навчань росіяни знайшли момент і пересунули кордон Абхазії на кілометр, отримавши контроль над полукилометром нафтопроводу Баку-Супса. Тим самим нагадавши про його стратегічному характері. Що це було? Навчання НАТО в Грузії.

Чи потрібно говорити, який висновок з цього зробив Кремль? Так що повторюся: у нас більше немає людей, які розуміють такий стиль мислення і спосіб дій, але по той бік залишилися всі ті ж люди, які тролят і пресингують нас весь час, роблячи висновки з наших дій або - більшу частину часу - відсутності таких. На жаль, нам не вистачає знань і досвіду, і їх знаходження вимагає тривалого часу. І отримувати їх потрібно з правильних джерел. Я і ряд моїх колег ще в 1999 році передбачали велику частину того, що відбувається. Тут немає нічого дивного. Що дивує (це за межами розуміння) - ніхто не міг у це повірити у вигляді того, що у нас такий стиль мислення залишився в минулому.

Другий мінус очевидний. Зараз Європейський Союз повністю зосереджений на собі і заклопотаний собою. На кону Brexit. Мене дуже турбує перспектива того, що Великобританія покине ЄС. Сподіваюся, цього не відбудеться, тому що тоді почнеться цикл розпаду, в ході якого багато зруйнується. Криза єврозони. Міграційний криза. Більшість цих явищ виникли абсолютно самостійно і, звичайно, не були викликані Росією. Але вона використовує свої сили і розум, щоб підсилити ефект. А з нашого боку реакція на події в Україні - реакція формальна, po shablonu. Ми занадто зайняті своїми нагальними проблемами.

Наступна проблема - повсюдна брак впевненості на Заході. Колись, ще до санкцій, хтось говорив, мовляв, навіщо взагалі хвилюватися, якщо ВВП РФ становить чверть від ВВП Заходу? Але війни виграють не співвідношенням рівнів ВВП. Їх виграють перетворенням переваги країни в силу, придатну до використання. У 1941 році, коли Японія напала на США, її ВВП становив 1/7 американського. Була чотирирічна війна, завершити яку вдалося лише з допомогою атомної бомби.

Повторюся, на Заході дуже погано розуміють російське світогляд, дуже погано розраховують ризики та наслідки, дуже погано усвідомлюють, як співвідносяться цілі та засоби, занадто погано визначають критерії перемоги і поразки. Але за всім цим стоїть дефіцит впевненості Заходу. Росія ж це знає і відчуває. Наведу ще один приклад. Минулої осені нормандські гравці за фактом посилили мінські угоди. Сигнал, який вони надіслали Володимиру Володимировичу, був гранично ясний, і він його зрозумів: ми вимагаємо негайного і повного припинення вогню, все інше неважливо. Режим припинення вогню на Донбасі протримався два місяці, що абсолютно чітко продемонструвало: якщо росіяни хочуть контролювати своїх маріонеток, вони їх контролюють. Два місяці. Навіщо цього домагалися? Тут почалася ескалація війни у Сирії, за якою послідували теракти в Парижі. З'явилося виправдання для відходу від Мінських угод. Якою була відповідь Заходу? Ніякого. Нічого вартого уваги. Ось що я маю на увазі під дефіцитом впевненості. Ми боїмося не тільки російської могутності, але й своєї власної. Ми не бажаємо готувати поразка Росії без її згоди.

У той же час, в питанні санкцій є певна двозначність. Зокрема, в тому, що стосується відключення Росії від системи SWIFT. Навряд чи потрібно доводити, що цей варіант обмірковувалося. Росія не сприймає щодо санкцій підходу "око за око". До того ж, знову нагадаю про Японії - атака на Перл-Харбор в 1941 році стала її відповіддю на санкції. Чи є у Росії відповіді на санкції? Зрозуміло. І якщо торгівлю можна використовувати як зброю, якщо технології можна використовувати як зброю, то і зброя цілком може бути використане як зброя. В обстановці секретності росіяни вивчають можливості перерізання підводних кабелів в Атлантиці. Вони взагалі придивляються до багатьох речей. Це заходи військового характеру, і я не впевнений, що у нас є відповіді на них.

Вважаю, що на цей шлях їх може штовхнути те, що вони називають "крайніми санкціями". Так що не думаю, нам варто доходити до них, щоб змінити всю динаміку ситуації - правильна стратегія і без того дозволить зробити це за пару тижнів. Нам не слід цього робити, але й відкидати таку можливість теж не варто.

Але проблемою санкційної політики є прагнення зчепити все однією шпилькою. У якийсь момент булавка зламається. Єдність Заходу в питанні санкцій розсиплеться. Якщо не в червні, то в січні. І ніхто не думає, що буде після. Неможливо вибудовувати всю політику Заходу навколо санкцій. Потрібна широка стратегія з безліччю інструментів, включаючи і військові.

Тепер що стосується України.

Зараз у нас немає можливості впливати на структури і людей, які не докладають всіх зусиль для проведення реформ української системи оборони і безпеки, оскільки ми не надаємо зброї і військових систем, які могли б. І якщо ми хочемо отримати такі важелі, нам потрібно робити більше. Якщо ЄС хоче отримати контроль над ходом реформ, тоді майте, будь ласка, на увазі, що гроші, які ми даємо Україні, - це не гроші на реформи. Хотілося б, щоб на Заході це розуміли. Так що в цьому сенсі гроші не витрачаються даремно. Це макроекономічна допомогу, і макроекономічна політика в Україні ведеться у загальному і цілому, професійно і добре. Це не проблемна зона.

Але якщо ми говоримо про реальні гроші на реформи, тоді нам потрібні важелі, потрібно відкрити доступ до грошей. Масштаб такої допомоги, звичайно, буде непорівнянний з тим, що ми зробили для Греції, тому що у нас немає такої кількості грошей, але щось істотне потрібно, щоб отримати такий інструмент. Нарешті, давайте будемо хоча б так само агресивні в інтерпретації Мінських угод, як Росія. Немає нічого в Мінських угодах. Мінські угоди абсолютно чітко стверджують, що статус сепаратистів повинен узгоджуватися з українським законодавством і її Конституцією. Там немає жодної вказівки на те, що ці положення повинні встановлюватися "з консультації та за погодженням з іншою стороною". Ніщо не зобов'язує Київ приймати абсурдні вимоги, висунуті ДНР і ЛНР. Так що все наше дипломатичне тиск потрібно докладати до тій стороні. Ми повинні допомогти неокупованій Україні стати настільки кредитоспроможною, міцною і безпечною, наскільки можливо.

І, нарешті, заключні ремарки. Перше. Захід не розуміє того, що необхідно розуміти. Росія - країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна - країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством. Проте Захід веде справи лише з державами. Їх він бачить. І в цьому слабкість України. Захід не розуміє, що якби в Україні все залежало від державної машини, її судомних процедур, її непрацюючої правової системи з її корупцією та злочинністю на кожному рівні, України б вже не було. Той факт, що вона існує, і той факт, що Росія окупувала лише 5% її території, вказує на те, що справу в країні, а не державі. Так що справжнім викликом для України, для її суспільства є зміна системи координат Заходу і перенесення фокусу уваги від держави до країні.

Друга ремарка дуже неприємна. У минулому я не роздував паніку, коли Росія концентрувала свої війська в Україні. Але, зважаючи на нинішню комбінації обставин, боюся, потрібно дуже ретельно оцінювати ймовірність того, що в розпал літа Путін спробує провернути якийсь "серпневий сюрприз". Між червнем, коли ЄС продовжить санкції, або ні, і вереснем, коли пройдуть думські вибори, які Кремль турбують значно більше, ніж показники особистої популярності Путіна.

Виступ відбувся 14 березня в ході міжнародної конференції "Мілітаризація окупованого Криму як загроза міжнародній безпеці", проведеної спільно Центром досліджень армії, конверсії і роззброєння і Майданом закордонних справ