Димова завіса. Чому скандальні закони по Донбасу вдалося прийняти легко
Після того, як у четвер через блокування трибуни "Самопомиччю" зірвалося розгляд скандальних законопроектів "про реінтеграції Донбасу", могло здатися, що цей сценарій може повторитися і на наступний день, і законопроекти будуть поховані аж до 17 жовтня. Однак у п'ятницю "Народний фронт" і БПП зуміли досить легко подолати опір опозиціонерів і прийняти обидва закону. І якщо перший, оголошує Росію агресором був проголосований лише в першому читанні, то другий про продовження "особливого статусу" для Донбасу був ухвалений одразу в цілому. Тим не менш, шоу в парламенті вийшло досить яскраве - з блокуванням трибуни, бійками та димовими шашками, а особливо завзяті опозиціонери не соромилися у виразах, волаючи про "зраді" і капітуляції і навіть обіцяли спалити весь парламент.
Де ж "зрада"?
Те, що у патріотів-популістів є внутрішньополітичні резони оголошувати "зрадой" будь-яке рішення влади, всім більш-менш зрозуміло, як і те, що перевозбужденному патріоту знайти цю "зраду" у всьому, що пов'язано з переговорами по Донбасу, зовсім нескладно. Отже, що ж викликало такий сплеск емоцій у опозиції у президентських законопроектах?
Тут потрібно нагадати, що, хоча в загальних рисах ідея майбутнього закону "про реінтеграції" була відома за кілька місяців до голосування, тексти обох законопроектів з'явилися у відкритому доступі безпосередньо в день розгляду їх у парламенті. Це дозволило "накрутити" людей передчуттям "зради" задовго до того, як законопроекти стали надбанням гласності.
І хоча спочатку планувалося, що все буде вміщено в один закон, в останній момент в Адміністрації президента вирішили найбільш болюче питання - продовження дії "особливого статусу" для Донбасу виділити в окремий документ.
Так що на виході було вже два закону. Перший називався "Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях" і в своїй початковій редакції містив такі основні пункти:
- офіційне визнання Росії агресором і країною, яка здійснила "злочинний захоплення частини території України". Причому це захоплення Україна на офіційному рівні не визнає;
- визнання території так званих ДНР і ЛНР, або ж ОРДЛО, тимчасово окупованої, з усіма витікаючими юридичними наслідками кшталт відсутності прав на територію, майно і т. д.;
- офіційний дозвіл використання на Донбасі Збройних сил України та інших силових структур на підставі статті 51 Статуту ООН, що гарантує країні "суверенне право на самооборону". І як наслідок відмова від терміна Антитерористична операція;
- покладання безпосереднього керівництво всіма силовими структурами, які використовуються для стримування агресії Росії, покладається на Об'єднаний оперативний штаб ЗСУ, який, крім іншого, буде керувати і питаннями в'їзду-виїзду громадян і товарів на окуповану територію;
- декларування Мінських угод як основи для мирного врегулювання конфлікту, повернення територій під контроль України та їх реінтеграції.
Другий законопроект - "Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької і Луганської областей" вносить зміни в прийнятий ще в 2014 році закон "Про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей", більш відомий як закон "про особливий статус Донбасу". Як відомо, 18 жовтня 2017 року цей закон втрачає силу, оскільки закінчується прописаний в самому законі трирічний термін "особливого статусу". Закон "про умови для мирного врегулювання" повинен продовжити цей термін ще на один рік.
Найбільшою "зрадой" першого документа, на думку опозиції, стало згадування в тексті закону "зрадницьких Мінських угод". Але цей пункт законопроекту дуже швидко виключили, оскільки разом з опозицією цього вимагала і фракція "Народного фронту", без якої успішне голосування було категорично неможливо. І хоча це рішення було прийнято ще в четвер, крики про зрадництві "узаконення Мінська" звучали в Раді аж до самого голосування у п'ятницю.
І якщо претензія щодо Мінська звучить хоч і не безперечно, але логічно, то всі інші претензії опозиції виглядають притягнутими за вуха. Зокрема, опозиція вимагала прописати в документі поряд з ОРДЛО окупований Росією Криму, хоча законопроект, по-перше, в принципі не про Крим, а по-друге, там все одно є окремий пункт про право України на окупований Крим і повне відновлення територіальної цілісності країни.
Крім того, опозицію обурювало те, що законопроект нібито дозволяє "торгівлю на крові" тобто торгівлю з окупованими районами, що надто вільне трактування пункту про функції Оперативного штабу, або, наприклад, сам факт створення Оперативного штабу, мовляв керувати операцією по визволенню окупованих територій повинен особисто верховний головнокомандувач. Останнє просто очевидна нісенітниця, яка не потребує пояснень.
"Особливий статус"
Окремий законопроект про продовження "особливого статусу" також викликав шквал криків про узаконення путінської окупації, хоча будь-яка людина, який ознайомився з текстом відповідного закону, розуміє, що це не так.
Отже, закон "про особливий статус" який 18 жовтня втрачає силу, і який, треба зізнатися, за три роки своєї роботи ніяк не вплинув на ситуацію на Донбасі, з тієї причини, що з дев'яти статей цього закону вступила в дію лише одна, яка декларує (і нічого більше) "тимчасово, на три роки ... особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей".
В інших восьми статтях перераховується, власне, те, що і визначає характер "особливого порядку". Тут і амністія для "учасників подій на території Донецької і Луганської областей", і "право мовного самовизначення кожного жителя" (формулювання більш ніж дивна і явно неоднозначно трактуемая), і неможливість достроково припинити повноваження органів місцевого самоврядування, і державна підтримка соціально-економічного розвитку окремих районів", і створення "загонів народної міліції", і ряд інших "особливостей", які, за цілком зрозумілих причин, мало кому в Україні подобаються.
Проте реальне значення цих восьми ключових статей закону прагне до нуля, оскільки в прикінцевих положеннях законодавці встановили своєрідний запобіжник, що робить практично неможливим введення всього закону в дію.
Справа в тому, що ці статті набирають чинності виключно після того, як отримують повноваження органи місцевого самоврядування, обрані в окремих районах" згідно з Конституцією і законами України. Далі йде довгий перелік умов, які повинні бути дотримані: виведення всіх незаконних збройних формувань, бойовиків і найманців; недопущення незаконного втручання у виборчий процес; дотримання принципів політичного плюралізму та багатопартійності і т. д. тобто, перш ніж "особливий статус" реально набере чинності, "ДНР", "ЛНР" і встановлені ними політичні режими повинні бути повністю демонтовані.
Так що продовження дії закону "про особливий статус" з чистою совістю можна вважати певним реверансом у бік Мінських угод і декларацією про готовність до дипломатичного вирішення проблеми Донбасу. Та й не треба забувати, що "особливий статус" продовжили на рік, за який, як ми всі прекрасно розуміємо, Росія своїх "ихтамнетов" з Донбасу не виведе. До того ж безпосередньо перед голосуванням в документ були включені і інші "запобіжники", які роблять практично неможливе абсолютно неможливим.
Гра в Харківські угоди
Схоже, що під час голосування за "реінтеграцію" опозиція вирішила розіграти повторення ратифікації відомих Харківських угод. Тобто, спровокувати фракції коаліції на застосування фізичної сили, щоб потім виставляти себе жертвами зрадників, які нітрохи не кращі, ніж були в свій час регіонали. Для цього були потрібні і блокування трибуни, і димова шашка, і спроби зав'язати бійку, і масовка під стінами парламенту. Однак ці спроби виглядали жалюгідною пародією на дії опозиції в 2010-м.
По-перше, серед нинішньої опозиції виявилося замало справжніх парламентських бійців. Кидалися на амбразуру "свободівець" Левченко, "самопомощник" Семенченко і Надія Савченко складно було сприймати як реальну загрозу зриву парламентського процесу.
По-друге, фракції коаліції зіграли досить організовано і чітко, першими заблокувавши трибуну в п'ятницю і перехопивши таким чином ініціативу. Після цього в опозиції просто не було шансів зірвати голосування, а всі їх спроби влаштувати бійку були досить швидко і без мордобою припинені переважаючими силами противника.
По-третє, штучний характер "зради" теж зробив свою справу. І в четвер, і в п'ятницю масовка з "свободівців" та інших націоналістів під Радою була досить ріденькою. Пара сотень людей здатні на якусь силову провокацію і протистояння з поліцією, але явно не можуть серйозно вплинути на події.
По-четверте, як повідомили поінформовані джерела "ДС", відносна пасивність патріотів-популістів була обумовлена впливом "Вашингтонського обкому". У керівників фракції "Самопоміч", за словами джерел, відбулася серйозна розмова з американським посольством, що теж на їх мляві дії під час голосування. Врешті-решт, вони, якби хотіли, могли б блокувати трибуну всю ніч і залишатися до ранку і зірвати голосування або спровокувати своє побиття. Але не стали цього робити. Що ж стосується вуличних акцій, то "Національний корпус" Андрія Білецького не брав у них активної участі у тому числі і з-за своїх зв'язків з "Народним фронтом", хоча сам Білецький за закони не голосував і був у числі їх активних супротивників.
І нарешті головним провалом плану з повторенням ратифікації Харківських угод стало те, що в результаті в компанії з колишніми "регіоналами" аказались саме популісти-патріоти, а не влада. За закон "про реінтеграції" дружно не проголосували "Самопоміч", "Батьківщина", "Відродження" і Оппоблок. З останніми отже все зрозуміло, а ось до депутатів Садового і Тимошенко цілком може прилипнути ярлик тих, хто не визнав Росію окупантом і агресором.
Міжнародний аспект
Яким би жорстоким не було українське внутреннеполитическое протистояння, головним чинником голосування за закони "про реінтеграції" став зовнішньополітичний фактор. Адже ці закони потрібні в першу чергу для поліпшення позицій України у переговорах. І те, що черговий раунд переговорів по Україні почнеться вже через день після підписання законів 7 жовтня, на зустрічі в Белграді спецпредставника Держдепартаменту США Курта Волкера з помічником Путіна Владиславом Сурковим і стало головною причиною того поспіху, з якої ці закони були проголосовані.
При цьому варто нагадати, що закон продляете "особливий статус", був прийнятий відразу в другому читанні, ніж Україна продемонструвала виконання Мінських угод, а те, що "статус" продовжено лише на рік і продовжений лише формально, залишає за Києвом свободу для маневру. Що ж стосується першого законопроекту, то він проголосований лише в першому читанні, що з одного боку руйнує російський міф про "громадянську війну" і робить Росію прямим учасником конфлікту, а з іншого те, що проголосований закон ще не має остаточної редакції, дозволяє в разі чого парирувати московські претензії, наприклад, до того, що в законі немає Мінських угод. Умовно кажучи, з одного боку, Сурков не зможе висунути претензій Волкеру з приводу "особливого статусу" (а слід зазначити, що його пролонгація Росія вимагала від Заходу і України в ультимативному порядку і, мабуть, сподівалася, що Рада таки надасть Суркову можливість відчитати Волкера за невиконання Україною домовленостей), а з іншого - якщо Сурков буде нарікати Волкеру на нехороший "закон про реінтеграції" (Росія відразу заявила, що цей закон одрывает основи Мінських угод), то Волкер може відповісти - прийнято лише в першому читанні, а тому поки і говорити не про що.
Що стосується долі цих "безальтернативних" і практично невыполняемых угод, то навіть наявність їх в законі навряд чи щось змінить їх долі. Те, що Україна і Росія трактують їх по-різному, і ніхто від свого трактування не збирається відмовлятися ніяк не змінилося.
Мабуть, саме внесення Мінських угод в більш або менш завуальованому вигляді в остаточну редакцію закону "про реінтеграції" і буде головним подразником другого читання, але це буде вже зовсім інша історія.
