Ступінь жорстокості. Кому, кого і як в Україні потрібно бити

І якщо правозахисники з Amnesty International більш-менш стримані і закликають українську владу ретельно і оперативно розслідувати інцидент із застосуванням сили до журналістів і "оцінити пропорційність використання сили" щодо в тому числі і "збройних демонстрантів", то українські "зрадофилы" виразів підбирати не звикли і розганяють у соцмережах не надто оригінальну "зраду" про те, що нинішня поліція нічим не відрізняється від "Беркута" часів Віктора Януковича, і, відповідно, нинішня влада "бариг" нічим не краще "злочинної влади сім'ї".

Залишивши в стороні політичну складову подібних звинувачень і того, кому подібні "зради" вигідні, все-таки необхідно зробити декілька важливих зауважень по суті питання.

В першу чергу важливо відзначити, що ставити знак рівності між діями нинішньої поліції і безчинствами "Беркута" часів Революції гідності - очевидна спекуляція, не надто согласующаяся з реальним станом речей. Для того щоб це зрозуміти, достатньо всього лише ще раз переглянути кадри розгону студентської Майдану (не кажучи вже про зовсім кричущі випадки застосування сили, начебто роздягання людей на морозі, застосування водометів, газу та світлошумових гранат, викрадення і вбивства людей), щоб переконатися, що нинішні нацгвардейцы і поліція в порівнянні зі своїми попередниками просто зразки гуманізму. Навіть якщо у деяких випадках це одні і ті ж люди.

Правда, в українських "зрадофилов" спостерігаються серйозні проблеми з неупередженим поглядом на реальність, так і політична заангажованість у ряді випадків не дозволяє абстрагуватися від класової "ненависті до ментів", то від не менш класової ненависті до влади взагалі.

Як би там не було, факти вперто свідчать, що в питанні застосування сили до учасників масових акцій протесту в Україні спостерігається дуже помітна гуманізація, іноді навіть явно надмірна. Згадайте хоча б серпень 2015-го, коли в дію нацгвардейцев під парламентом кинули бойову гранату, або історію з безперешкодним і явно незаконним перетинанням Михеилом Саакашвілі державного кордону, чи то, як того ж Саакашвілі без особливих проблем "звільнила" натовп після затримання силовиками. І справа не в тому, справедливо чи ні влада обійшлася з Михеилом Николозовичем, позбавивши його громадянства або затримавши за звинуваченням у зв'язках з побіжним олігархом Сергієм Курченком. На місці екс-президента Грузії міг опинитися будь-хто, кого натовп раптом вирішить врятувати або, наприклад, лінчувати. А це вже хаос і анархія, які мало хто хоче бачити на вулицях.

Як би банально це не прозвучало, монополія на насилля - прерогатива виключно держави, і відібрати у держави це право одно знищення держави як такої.

Чи означає все сказане, що нинішні правоохоронці безгрішні ангели, які ніколи не зловживають своїм ексклюзивним правом на застосування насильства? Зрозуміло, немає. Як не можна однозначно стверджувати, що 3 березня під парламентом ніхто з правоохоронців не перегнув палицю. От тільки щоб винести з усього цього правильні висновки, потрібні не істеричні крики про те, що "всі мєнти казли" або про те, що "всіх "беркутів" треба вішати", а спокійна, юридично грамотна дискусія між державою і суспільством про єдині правила застосування правоохоронцями сили, в тому числі і під час масових політичних акцій протесту.

Що б там не думали всі ті, хто ще не награвся в революційну романтику та свободолюбиве бунтарство, завжди будуть ситуації, коли поліція повинна застосувати силу, і чим демократичніше суспільство, тим таких ситуацій більше. Це в авторитарних Білорусі та Росії питань щодо правомірності застосування насильства силовиками не виникає вже давно, а в демократичних країнах, якою Україна, що б там хто не вигадував, залишається, масові протестні акції - річ звичайна, і далеко не завжди протестувальники ведуть себе досить мирно. Останнє більш ніж справедливо і стосовно "михомайдана", учасники якого не надто приховували своїх намірів спровокувати правоохоронців на силові дії, в тому числі і власними силовими діями. А гранати (навіть якщо вони і не бойові), пляшки із запальною сумішшю, палиці та інші не надто мирні предмети, знайдені в учасників акції протесту, зайве тому підтвердження.

Зараз українському суспільству потрібно не задихатися в праведному гніві і вимоги покарати всіх і вся, а виробити чіткі правила як для поліцейських, так і для учасників політичних акцій. І ці правила повинні бути досить простими і зрозумілими для всіх громадян. Політичні активісти мають, наприклад, розуміти, що палити автомобілі і бити вітрини - це злочин, якими б мотивами ці дії не були продиктовані, а поліцейські, у свою чергу, повинні знати, коли можна починати силові дії проти распоясавшейся натовпу, і що потрібно не бити всіх без розбору, ламаючи руки, ноги і пробиваючи голови, а по можливості акуратно вихоплювати з натовпу і затримувати найбільш буйних і активних, купируя тим самим загальну агресію людей.

Власне, всі ці питання у розвинених країнах давно вивчені, випробувані й довели свою ефективність. Там, звичайно, теж не все ідеально і не скрізь однаково. Десь у поліції більше прав на насильство, десь менше, і ніде не обходиться без ексцесів. Не буде обходитися і у нас. Але це буде всяко краще анархії на вулицях або поліцейського свавілля.

Так що необхідність дискусії про дії поліції і вироблення зрозумілих всьому суспільству правил назріла, і Арсену Авакову як міністру внутрішніх справ варто було б серйозно про це задуматися.