Не Янукович. Чому Верховна Рада не боїться Зеленського
Генпрокурор Юрій Луценко заявив журналістам, що не збирається йти зі своєї посади. "На даний момент я не бачу ні юридичних, ні моральних підстав писати заяву про відставку", - сказав він.
В принципі, саме по собі така заява не багато коштує. Якщо генпрокурор не хоче йти з доброї волі, його легко може звільнити новообраний президент Володимир Зеленський, як тільки отримає згоду Верховної Ради. Більше того, парламент і сам може розправитися з Луценком, не чекаючи прохання Зеленського. Для цього достатньо, щоб Верховна Рада висловила недовіру генпрокурору - і це автоматично спричинить його відставку з посади. Обидва ці шляхи передбачені Конституцією, і обидва - цілком реальні.
Але Луценко поділився з журналістами ще однією інформацією: виявляється, депутати не поспішають позбутися від нього. Збір підписів в парламенті за відставку генпрокурора почався буквально відразу ж після другого туру президентських виборів. Тобто він йде вже близько півмісяця. "Наскільки я знаю, - повідомив Луценко, - аж 19 підписів зібрано. Як тільки буде 150 - поговоримо".
Звичайно, протягом травня все ще може змінитися. Але на даний момент виглядає досить імовірним, що в нинішній Верховній Раді не знайдеться 226 голосів для відставки Луценка. У такому разі він залишиться на своїй посаді принаймні до початку роботи нового парламенту.
Єдиний щасливчик
Варто відзначити, що до цих пір майже нікому із президентів України не вдавалося змінити генпрокурора у перші ж місяці свого президентства. Зазвичай справа затягувалася більш ніж на рік або майже на рік.
Леонід Кравчук вступив на посаду президента 5 грудня 1991 р. Генпрокурором тоді був Віктор Шишкін. Постанови про його відставку та про призначення нового генпрокурора Владислава Дацюка були прийняті парламентом 21 жовтня 1993 р., тобто в кінці другого року президентства Кравчука.
Леонід Кучма вступив на посаду президента 19 липня 1994 р. Генпрокурором тоді був Владислав Дацюк. Постанови про його відставку та про призначення нового генпрокурора Григорія Ворсинова були прийняті парламентом 19 жовтня 1995 р., тобто на другому році президентства Кучми.
Віктор Ющенко вступив на посаду президента 23 січня 2005 р. Генпрокурором тоді був Святослав Піскун. Ющенко звільнив його 14 жовтня 2005 р., тобто на дев'ятому місяці свого президентства, а призначив нового генпрокурора Олександра Медведька ще пізніше - 4 листопада 2005 р.
Віктор Янукович вступив на посаду президента 25 лютого 2010 р. Генпрокурором тоді був Олександр Медведько. Янукович звільнив його і призначив нового генпрокурора Віктора Пшонку своїми указами від 3 і 4 листопада 2010 р., тобто на десятому місяці свого президентства.
Єдиним винятком став Петро Порошенко, який вступив на посаду президента 7 червня 2014 р. Обов'язки генпрокурора тоді виконував Олег Махніцький. Порошенко звільнив його і призначив нового генпрокурора Віталія Ярему своїми указами від 18 і 19 червня 2014 р., тобто на другий тиждень свого президентства. Нагадаємо, що Порошенко був обраний президентом у першому ж турі і мав тоді величезний кредит довіри. Верховна Рада слухалася новообраного главу держави майже беззаперечно, тим більше що до цього примушували і об'єктивні обставини - необхідність консолідуватися в умовах масштабних бойових дій на сході країни.
Може Зеленський повторити цей успіх? Це питання, звичайно, не зводиться до питання про долю генпрокурора, а набагато більш широкий: збирається нинішня Верховна Рада беззаперечно слухатися Зеленського?
Війна інституцій
Для демократичних країн з президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською формою правління характерні перманентні конфлікти між президентом і парламентом як інституціями. Україна цілком вписується в цю загальносвітову тенденцію.
Приміром, той же Кучма, правив, страшно сказати, десять з половиною років, більшість майже всі ці роки провів в інституційних битвах з Верховною Радою. Досить нагадати, що в парламенті, обраному в березні 1994-го, переважали ліві сили, а його спікером був обраний лідер соціалістів Олександр Мороз, швидко став політичним антагоністом Кучми. Наступний парламент, обраний у березні 1998-го, теж був переважно лівим, його очолив представник Селянської партії Олександр Ткаченко, і тільки на початку 2000 р. Кучмі вдалося організувати у Верховній Раді "оксамитовий переворот", в результаті якого Ткаченко був зміщений і на його місце обраний Іван Плющ. Нарешті, парламент, обраний у березні 2002-го, теж не відразу перетворився в слухняну Кучмі машину для голосування. Володимиру Литвину, колишньому голові адміністрації Кучми, ледве-ледве вдалося зібрати 226 голосів, щоб отримати посаду спікера.
Після Помаранчевої революції парламент разом зі своїм спікером Литвином відразу підлаштувався під Ющенка, але як тільки в команді переможців почалися розколи, швидко скористався цим і став грати на протиріччях між Ющенком і Юлією Тимошенко. До того ж конституційна реформа, яка вступила в повну силу 1 січня 2006 р., істотно обрізала президентські повноваження. Вже 10 січня 2006 р. парламент збунтувався проти Ющенка і відправив у відставку уряд Юрія Єханурова. Новий парламент, обраний у березні 2006-го, взагалі обдурив Ющенко у найкращих очікуваннях і призначив на пост прем'єр-міністра Януковича. І лише позачергові вибори у вересні 2007-го дали Ющенко лояльний до нього парламент. Втім, ця лояльність протрималася тільки рік, а потім парламент зняв з посади спікера Арсенія Яценюка, замінив його на Литвина і став взагалі ігнорувати Ющенко, орієнтуючись однією частиною на Тимошенко, а інший - на Януковича.
Після президентських виборів в січні-лютому 2010-го парламент разом зі своїм спікером Литвином (ах, яке дежавю) відразу підлаштувався під переможця, тобто під Януковича. Але Янукович, як і Ющенко в 2005-му, не дуже-то довіряв Литвину. І лише коли Янукович з допомогою Конституційного суду повернув собі повноваження Кучми, парламент повністю підкорився Банковій. Таку ж покірність демонстрував і наступний парламент, упевнена, що Янукович і "регіонали" схопили владу міцно і будуть утримувати її дуже довго.
Коли ж Янукович раптом втік, несподівана перемога Евромайдана абсолютно деморалізувала колишня парламентська більшість. І депутати стали слухняно штампувати все, що вимагала революційна влада. Так що коли Порошенко був обраний президентом, йому не довелося ні до чого примушувати Верховну Раду - вона все робила сама, аж до саморозпуску (формально саморазвалилась коаліція, що по закінченні 30 днів стало підставою для президентського указу про дострокові вибори). Новий парламент теж якийсь час був слухняний президенту - але вже з осені 2015-го контроль Порошенко над Верховною Радою став проблематичним і найчастіше лише ситуативним.
Три слабкості Зеленського
І ось тепер ми переходимо до Зеленському. Він взагалі не має в нинішньому парламенті міцної опори - у нього немає власної фракції, є хіба що пухка маса потенційних союзників.
Щоб збити з них нормально функціонує більшість, потрібно, по-перше, багато організаційних зусиль насамперед з боку новообраного президента. Але Зеленський - абсолютний новачок в такого роду переговорах.
По-друге, потрібно розташовувати ресурсом для поділу. Але у Зеленського, по суті, немає нічого цікавого для депутатів. Держбюджет на поточний рік давно поділений, а держбюджет-2020 буде приймати вже новий парламент. Посади у виконавчій владі? Їх, звичайно, можна поділити, але після парламентських виборів все доведеться перегравати по-новому.
А по-третє, депутати повинні бачити, що перед ними - сильний президент. При Кучмі і Януковичу сила президента визначалася насамперед його повноваженнями (хоча можна сказати й так: вони довели свою силу, відвоювавши собі ці повноваження). Але навіть коли повноважень замало, велике значення мають сильні особисті якості президента, а також силу, що стоїть за ним політичної сили - мається на увазі не тільки його політична партія, але і підтримують його бізнес-структури.
За своїм особистим якостям Зеленський не тільки зовсім недосвідчений, але і відверто слабкий президент. Грати сильного і бути сильним - це дуже різні речі. Його партія "Слуга народу" - це досі тільки віртуальний проект, за яким, щоправда, стоїть дуже великий гравець - але теж віртуальний. Справді Ігор Коломойський не показується ні в Україні, ні в Європі, ні в Америці, сидить собі в Ізраїлі, не высовывая звідти носа (кажуть, боїться повторити долю Фірташа). Ось депутати і сумніваються, настільки він всесильний, як намагається представити себе в інтерв'ю, яких він роздає в останні тижні підозріло багато - чи не для того, аби запевнити всіх у своїй значимості.
Зараз депутати опинилися на роздоріжжі. З одного боку, вони остерігаються без особливих на те причин сваритися з новим президентом. І це спонукає їх бути поступливими.
Але з іншого боку, війни інституцій ніхто не відміняв. І бачачи перед собою слабкого президента, вони не проти зробити його ще більш слабким. Для цього є багато різних способів, і як раз один з них - це не дати йому призначити свого генпрокурора.
Насправді контроль над ГПУ - важливе джерело президентського могутності. У багатьох в парламенті є причини бути незадоволеними Юрієм Луценком. Але зараз головний його плюс полягає в тому, що він не людина Зеленського. Більш того, у нього є "гачки", за які можна посмикати деяких діячів, що прибилися до команди Зеленського, - наприклад, радника Зеленського, екс-міністра фінансів Олександра Данилюка, про що нагадав журналістам сам Луценко.
"Один із представників штабу Зеленського з прізвищем Данилюк - фігурант кримінальної виробництва НАБУ - постійно хоче вирішити свою проблему, і хоче вирішити її специфічним способом: не вибачитися за брехню в декларації, не зняти свої амбіції на якісь державні посади кримінального правопорушення, допущеного ним під час заняття державної посади, а зняти джерело проблем - Луценка", - сказав генпрокурор. І висловив упевненість у тому, що "суспільство зацікавлене в об'єктивному, дослідному генпрокурора, а не в закритті кримінальних проваджень пана Данилюка".
Словом, знімати Луценка - значить робити подарунок Зеленському, за який той ніяк не збирається розплачуватися. А адже якщо зняти Луценка, то доведеться давати згоду на призначення нового генпрокурора, що буде вже не лише подарунком Зеленському, але і потенційним джерелом проблем для самих депутатів, а також для їх партій та їх бізнесу.
Тому не виключено, що Верховна Рада не захоче посилювати позиції партії Зеленського перед парламентськими виборами, адже більшість нинішніх депутатів збираються робити ставки на інші політичні сили. Ось пройдуть вибори, почнуться торги в новому парламенті - тоді і можна буде змінити генпрокурора. Якщо, звичайно, Зеленський навчиться до того часу вести переговори.
