Сервітут і інші неприємності. У будь миротворчість грає Росія
Екологічна катастрофа в окупованому РФ Криму і серія загострень у ході війни на сході України хоч і привернули увагу міжнародного співтовариства, аж ніяк не змусили Кремль відступити. Навпаки, українська порядок денний на нещодавній Генасамблеї і в Радбезі ООН, дебати навколо резолюцій по Криму і введення міжнародних миротворчих сил в ОРДЛО, обстановка в Азовському морі демонструють, що і стилістика дій, і цілі Москви на українському напрямку залишаються колишніми. А тому цілком слушним виглядає питання: до яких форматів тиску Кремль вдасться в подальшому?
На думку "ДС" і Центру вивчення Росії та окупованих територій, до таких слід віднести ескалацію в Азовському морі, посилення тиску на українських олігархів, дипломатичні та інформаційні диверсії і - останнє за списком, але, мабуть, перше за важливістю - активне втручання у виборчі процеси. Наш погляд на те, в яких формах це буде відбуватися і як цьому протистояти, читайте у другому щорічному спеціальному дослідженні "П'ятий рік війни: нові виклики для України".
Нагадаємо, попереднє наше дослідження, присвячене проблемі окупованих територій, було оприлюднено у жовтні 2017 р. і називалося "Окупований Донбас: економіка, демографія, групи впливу. Стратегії для України".
Кому потрібна заморозка
Проблематика заморожування конфлікту на південно-східному кордоні України знову повертається в заголовки медійної і політичної дискусії. Швидше за все, з двох причин.
Перша причина - необхідність наповнити мандати відповідальних осіб та посередників якимось реальним змістом, адже досить довгий період переговори залишалися без руху, і навіть неясно було, хто з російської сторони буде їх проводити. Однак, схоже, Владиславу Суркову вдається утримати свою посаду - можливо, він втратить деякі інші свої функції, але не цю.
Друга причина - небезпечне становище державних фінансів РФ, виявилися тісно пов'язаними з чвертю трильйона доларів боргів державних різною мірою корпорацій в умовах зменшення можливостей рефінансування. До третини валютної виручки Росії стало йти на виплати по їх боргам. Якесь миттєве падіння російської економіки хоч і потішило б самолюбство ряду глобальних гравців, але несе в собі ризики раптової хаотичної дестабілізації ситуації в Євразії, до якої поки що ніхто не готовий (за можливим винятком хіба що КНР).
В цих умовах Росія сподівається, що ще можна схилити ряд країн - членів ЄС до того, щоб вони, бачачи батіг гібридної війни і пряник російських різного роду ресурсів, почали штовхати Україну до компромісів. Приманкою для миролюбних європейців стане обіцянка погодитися на ту ж саму "миротворчу місію", причому треба розуміти, без розпуску незаконних збройних формувань, перетворення їх у якусь "міліцію". Але не тільки. Ці компроміси в очах Росії - як нещодавно поділився знову (за "кримські заслуги") зроблений депутатом Держдуми Костянтин Затулін - складаються в федералізації України за боснійському зразком. Що не повинно допустити членства України в НАТО і ЄС і дозволяє створити перманентний плацдарм для участі Росії у внутрішній українській політиці. Фактично ця лінія залишається без змін. Але продавлювати її, скільки вистачить сил і засобів, що нинішній російський режим буде і далі, змінюючи лише батоги і пряники.
Втім, зрозуміло, що головна надія покладається Кремлем не на Захід. Адже він все одно не може примусити переважна більшість українського суспільства і порівняльне більшість українського політичного класу до подібних самовбивчим кроків.
Тому є ще одна причина повернення миротворчої теми і втілення горезвісних Мінських угод - це майбутня виборча кампанія в Україні. Передача ряду популярних телеканалів головному агенту впливу Росії в Україні, родичу російського диктатора Віктору Медведчуку в умовах, коли велика частина впливових ЗМІ і так знаходиться в руках політичних опонентів чинної влади, - це заявка на обробку і опромінення частини виборців демагогією "світу" і "соціальної справедливості". Адже з зовнішньополітичних маневрів нічого не вийде без появи реального співрозмовника всередині української політики, яким не може бути нинішня маргінально строката реакційна ліга, не має серйозного впливу або авторитету.
Штучні "альтернативи"
Навряд чи найближчим часом (за винятком зондування Москвою реакції на свою "згоду" на введення миротворчої місії в якомусь лукавому форматі) ми почуємо від РФ свіжі пропозиції. Тим більше такі, які могли б влаштувати Україну за умови збереження в ній патріотичної влади.
Росія, з одного боку, розраховує на втому Європи від української теми, заглибленість ЄС у його власні проблеми, на інтерес тих чи інших країн ЄС до доступу до відносно дешевих енергоносіїв (які Москва деякий час може навіть постачати за ціною нижче ринкової).
З іншого боку, РФ поки що і де може - буде намагатися загострювати ситуацію, зокрема, на Азовському морі. А також впливати на громадську думку країн Заходу дезинформационными операціями і погрозами терору, замаскованого під "ісламізм", або як-небудь по-іншому.
Незважаючи на нинішнє важке економічне становище, сповзання у внутрішню дестабілізацію, сирійський глухий кут, повномасштабну холодну війну із Заходом, не варто вдаватися до ілюзій про те, що путінський режим легко здасть свої завоювання. Україні, зі свого боку, здавати просто-напросто нічого - всі поступки були вже зроблені в 2014 р., а варіант "фінляндизації" нашої країни давно застарів.
Цікаво виглядає по теперішній час витягнута з нафталіну тема сервітуту (або, в більш складному, хоча і зовні спрощеному вигляді подвійного підпорядкування) "спірних" територій. Здавалося, ця ідея, що стала колись фішкою виборчої кампанії Інни Богословської щодо Севастополя, після захоплення і анексії Криму повинна була назавжди канути в Лету. Але її знову кидають у медійний простір - щодо територій Донбасу. Хоча, здавалося б, цілком очевидно, що подібна ініціатива відповідає інтересам виключно Кремля. Який, як вже було сказано, не готовий ні визнати незалежність ЛНР і ДНР, ні включити їх до складу РФ, але в той же час прагне зберегти над ними контроль і надати йому юридично оформлений характер.
Стосовно ж України вкидання теми подвійного підпорядкування окупованих територій або якихось інших варіантів їх долі, крім виводу російських гібридних військ і повернення в ці райони законної влади, є нічим іншим як відволіканням уваги західних партнерів штучними "альтернативи".
Цілком очевидно, що світу з путінською Росією (і будь-який інший Росією в руках агресивних імперіалістів-шовіністів) в України, так і більшості ключових західних держав, бути не може. Нехай всього лише наполовину ізгой, РФ не вписується ні в мінський, ні в нормандський, ні взагалі в якийсь цивілізований формат переговорів і відносин з суто внутрішніх причин.
Фантастичне миротворчість
Разом з тим носять виразний європейський характер спроби вже сьогодні уявити російсько-українську війну на Донбасі як "заморожений конфлікт" поки є не тільки непереконливими, але і обоюдогострими. Непереконливими ці екзерсиси виглядають тому, що на російсько-українському фронті стріляють кожен день кипить диверсійна війна, і такий стан речей мало нагадує Придністров'я або навіть Карабах, в якому час від часу все-таки трапляються загострення.
Якщо з чим порівнювати ситуацію на Донбасі, то це ізраїльсько-палестинський конфлікт, в якому з боку Палестини бере участь коли явна, а коли таємна, змінює своїх учасників коаліція мусульманських держав. Та й сам "російський світ" нагадує по своїй природі гротескний аналог "умми", об'єднаної лише мовою і релігією.
Сам по собі мінський мирний процес нерідко нагадує процес близькосхідного мирного врегулювання, за "просування" якого вже встигли вручити нобелівські премії. Однак статус "замороженого конфлікту", настільки милий серцю деяких міжнародних організацій і зовнішньополітичної бюрократії ряду впливових держав, таїть в собі чимало ризиків для самих, так сказати, холодоагентів.
Можна згадати, чим багато років було в Європі Косово, а також нагадати, що саме Палестина, до вливання в співтовариство збройного фундаменталізму сирійців, іракців і країн пострадянської Центральної Азії, була основною вербувальної базою терористів. Вже сьогодні як мінімум регіон починає відчувати поява в ОРДЛО підпільної індустрії контрафакту та розповсюдження звичайних по-
споруд.
Заморожування ОРДЛО у такому випадку передбачає максимально широкий мандат місії за участю десятків тисяч військовослужбовців і технічних працівників, а оплачувати ці витрати багато років безперервно, причому без особливого прогресу, точно не Україна.
При цьому не можна переоцінювати рівень контролю Москви над бандами ОРДЛО - а це означає, що міжнародним миротворцям, з мандатом або автоматом, доведеться по-справжньому воювати з тієї (чималої) частиною терористів, яку Росія не зможе або не захоче утилізувати.
Тому на даний момент - навіть якщо винести за дужки відсутність явно вираженого бажання РФ виконувати Мінські угоди єдиним можливим шляхом, а саме прозорою демілітаризацією окупованій території, миротворчий проект виглядає відвертою фантастикою.
Думається, що як мінімум до завершення президентських і парламентських виборів-2019, у Кремля вистачить коштів, кадрів і волі продовжувати утримувати ОРДЛО в нинішній формі. Більше того, спостерігаються спроби загострити конфлікт з Україною і Заходом викликає анонсом "виборів" на цих територіях в листопаді. Але при цьому Москві потрібно буде демонструвати і якісь рухи в бік світу. Питання - що нового може запропонувати Росія?
Більше форматів, хороших і різних
Форматів зрештою може виникнути ще чимало. Так, як тепер відомо, до Володимиру Путіну від Дональда Трампа їздить кур'єр в ранзі сенатор Ренд Пол. Десь по європейських закутках зустрічаються ветерани розвідки і президентські юристи. Час від часу яхта Путіна або членів його найближчого оточення виявляється в середземних портах пліч-о-пліч з яхтами французьких мільярдерів або італійських політиків.
У той же час в Білому домі діє впливова "підпілля", що проводить свою зовнішню політику в певному союзі - наприклад з Пентагоном. Навіть у Польщі та Угорщині тепер різняться позиції щодо європейського питання - як з'ясувалося в ході підготовки правлячої партії в Польщі до місцевих виборів і на голосуванні в Європарламенті на користь введення обмежень відносно Угорщини. Схоже, головне з точки зору інтересів України - це вести побільше таких переговорів, причому без будь-якої націленість на конкретний результат, хіба що ловити як росіян, так і власних союзників на слові. Що, втім, з деякою спритністю Київ виконує і сьогодні.
Звичайно, у Заходу (хоча на даний момент його важко сприймати, незважаючи на заяви різного ступеня глибини і значення, як єдине ціле) існують досить жорсткі інструменти тиску на Україну.
В основному це зовнішні борги, енергетика, тональність глобальних ЗМІ, створення атмосфери для прийняття тих чи інших рішень міжнародних судових процесах між Україною та Росією. Також це та чи інша інформація розвідок про внутрішніх українських справах, важлива настільки, наскільки Україна є конкурентною демократією (скажімо, для тиску на відверто здичавілу порівняно з другою половиною 2000-х років Росію такий компромат працює з великим скрипом, оскільки об'єднує об'єкти атаки навколо правителя).
Але не меншим, а радше великим арсеналом тиску цей абстрактний колективний Захід має відносно Росії, і поки що не використовував і чверті цього потенціалу, в силу не надто коректного планування і прогнозування. Адже ще не так давно РФ сприймалася як культурна рівня. Усвідомлення того, що це зовсім не так, з'явилося лише після варварських хімічних атак Кремля в Сирії і Великобританії.
Тому в діалозі з Заходом щодо мирного процесу та реагування на російські маневри Україна може відчувати себе і вільніше, не тільки поступово втілюючи, але і використовуючи як альтернативу (тим більше, що офіційно Росія не визнає себе стороною конфлікту) "план салямі" за деокупації Донбасу. З усім розумінням до гуманізму європейців, постійна реалізація цього альтернативного плану цілком може мотивувати наших європейських партнерів до більш енергійного розширення інструментарію переконування Росії, примушення її до виконання Мінських угод.
Адже чим швидше Росія (правда, поки вона не починала) закриє свої мінські зобов'язання, тим оперативніше "тактика салямі" зміниться штатним функціонуванням української місцевої і центральної влади на постраждалих від російської інтервенції територіях. Тим спокійніше буде на душі наших і російських європейських парт-
нерів і тим чистіше буде їх совість, наскільки цей критерій застосовний до зовнішньої політики.
Читайте також:
