Санкційна доктрина. Чому Україні краще залишити в спокої російські банки (ІНФОГРАФІКА)
В принципі, нічого дивного в цьому немає. З будь-якої "листування Енгельса з Каутським" у нас прийнято виловлювати лише нехитре "взяти все і поділити". А якщо це ще й "добро" країни-агресора, то тут і до Солохи не ходи: святочні мішки з наколядованным добром повинні бути наші за замовчуванням.
У Верховній Раді зареєстрований законопроект № 8340, автором якого виступив депутат від БПП Роман Зварич. Документ на кілька сторінок передбачає внесення до Закону України "Про санкції" кількох істотних змін і доповнень. У зв'язку з чим у ЗМІ вже пішов вал коментарів щодо того, що в разі прийняття законопроекту в Україні не залишиться жодного російського банку і жодного великого підприємства з "московським" капіталом.
За великим рахунком, вже давно назріла необхідність прийняти нову санкционную доктрину і редакцію закону, який раптом заманулося змінити, адже його приймали в серпні 2014-го, а розробляли і того раніше, тобто в ті часи, коли АТО планували завершити за два тижні, а багато експертів були впевнені, що західні санкції з'їдять економіку РФ якраз до наступних виборів Путіна в 2018 р. Крім того, цей закон розроблявся без обліку всієї тієї санкційної схемотехніки і методології, яка була вироблена в надрах американського Держдепу.
Крім того, в старому законі про санкції не врахований досвід міжнародних судових розглядів між Україною і РФ. А там дуже рясна грунт для вирощування нових санкционных ідей: починаючи від корпоративних позовів приватних компаній до Росії, продовжуючи позовами фізичних осіб у системі ЄСПЛ і закінчуючи державними претензіями щодо факту анексії і окупації українських територій.
Тобто нам потрібен новий системний законодавчий акт, який зуміє зашити в себе всі зазначені вище опції. Причому не тільки в частині санкцій, але і включаючи весь комплекс проблем українсько-російських відносин: торгівля, використання транзитних комунікацій, особливий порядок проходження митного та прикордонного контролю і т. д. Саме закон повинен вирішувати, якими товарними групами слід торгувати з країною-агресором, а якими ні. По ідеї, завозити в Україну можна розв'язати лише товари критичного імпорту (енергоносії, фармацевтичну продукцію), а експортувати в РФ товари і послуги, крім тих, які мають військове і подвійне призначення. Зараз же вся ця "висока політика" віддана на відкуп звичайного чиновника з Мінекономрозвитку і торгівлі, який може ініціювати введення заборон і додаткових мит, а може і ні. Ось і виходить, що в деякі періоди шоколад з РФ завозити не можна, а добрива можна. І пояснити західним партнерам приховану логіку всієї цієї селекції досить важко, так як ці самі торгові партнери дивляться на показники торговельного балансу між Україною і РФ і чудово розуміють, що логічніше було б зробити все як раз навпаки: шоколад дозволити, а добрива заборонити. Але логіка не завжди є нашою сильною стороною, особливо коли в процес прийняття рішень щільною желейної масою вповзає приватний інтерес. Саме тому Україні потрібен базовий закон, який би мінімізував ручне управління з боку чиновників і встановлював режим взаємних відносин з Росією на основі чіткого математичного аналізу та прорахунку національного інтересу в конкретних цифрах і показниках, а не в патріотичних гаслах. Поки ж в умовах дефіциту логіки нові законопроекти намагаються поліпшити "ручне управління".
Приблизно те ж відбулося і з вказаним вище законопроектом. Однією з його контроверсійних норм є пропозиція розширити список осіб, проти яких можуть бути застосовані санкції. В діючий список пропонується додати громадян України, українських юридичних осіб, компанії, які перебувають під контролем наших резидентів. Виглядає ця норма досить дивно, адже українські громадяни і "юрики" повинні нести всю повноту відповідальності згідно з законодавством України, фантазією прокурорів і скромністю суддів. Для чого на них накладати ще і санкції, не зовсім зрозуміло, тим більше, що право на їх застосування повинно бути віддано в руки виконавчої влади, яка, згідно з іншим пунктом законопроекту, зобов'язана створити "орган з моніторингу" (який, судячи з усього, буде відслідковувати, кого можна по-тихому "санкционить"), а також розробити механізм переходу у власність держави майна осіб, які потрапили під санкцію. А цими особами можуть бути не лише держава-агресор, але і звичайні фізичні і юридичні особи, причому без національних ознак", тобто, по ідеї, - ті самі українські резиденти.
Таким чином, вимальовується непогана схемка: без рішення суду можна буде забрати майно "фізика" або "юріка", якщо на нього були накладені санкції. Пріснопам'ятна норма про спецконфискации тихо курить в кутку і періодично вигукує: "зупиніться".
Але спробуємо все-таки розглянути сенс існування в Україні російських банків, тим більше що майже одночасно з інформацією про законопроект росіяни, як би знущаючись, оголосили про те, що російський Ощадбанк вирішив докапіталізувати свою дочірню структуру в Україні на 67%, або на 8,3 млрд грн. З одного боку, нашій країні потрібні інвестиції, і якщо докапіталізація буде проведена живими грошима, а не конвертацією боргів перед материнською структурою в вкладений капітал, наша фінансова система отримає додатково $320 млн. Якщо згадати, що торік обсяг прямих іноземних інвестицій склав всього $2,2 млрд, виходить 15% річних ПІІ.
Для аналізу ми візьмемо всі ті великі банки, які потенційно можна назвати "російськими". Це не тільки "класичні" Промінвестбанк, ВТБ, Ощадбанк, але і ті банки, які можна пов'язати з російським капіталом: "Альфа-банк" і Укрсоцбанк (входять в приватну інвестиційну холдингову компанію ABH Holdings SA, афілійовану з російської "Альфа-груп").
На даний момент цієї групи банків належать активи на 257,7 млрд грн (рівень резервів - 117 млрд грн, або 45%), тобто 14% всіх активів банківської системи України.
У структурі активів виділяються кошти (7,6 млрд грн); кредити юридичним особам (70 млрд грн) при рівні резервів 89 млрд грн (більше 100% кредитного портфеля); кредити фізичним особам - 15,8 млрд грн (з рівнем резервів 26,7 млрд грн).
Що стосується коштів клієнтів, то залишки на рахунках юридичних осіб становлять 30,7 млрд грн, а депозити і рахунки населення - 47,3 млрд грн.
Загальний регулятивний капітал цієї групи банків скоротився до 18,8 млрд грн, хоча "статутник" у них був залитий в свій час у розмірі 126 млрд грн. Така жахлива диспропорція сталася через нерозподілених збитків, сформованих в останні роки. - мінус 125,6 млрд грн. Хоча поточна діяльність групи прибуткова - розмір прибутку до оподаткування становить за перший квартал поточного року 20 млн грн.
У зв'язку з цим стає зрозуміло, що серйозної небезпеки для дестабілізації фінансової системи ця група банків не є, більш того, будь-які дії, спрямовані проти них, принесуть державі лише збитки - доведеться повертати 47 млрд грн населенню, а приватний бізнес безповоротно втратить до 30 млрд грн. Грошових коштів у розмірі 7,6 млрд для компенсації явно не вистачить, а кредитні портфелі володіють зниженою ліквідністю. Зате в разі загострення ситуації виграти зможуть недбайливі позичальники і стоять за ними ФПГ, адже набагато дешевше організувати атаку на банк ряджених активістів з балалайками, ніж погашати заборгованість на мільярди гривень.
Звичайно, питання антиросійських санкцій є і потужний емоційний фон.
На якому і намагаються спекулювати. У даному випадку варто брати приклад з Грузії, яка так само, як і ми, пережила російську військову агресію і втрату значної частини території. Основні енергетичні об'єкти в цій країні належали російській компанії "Інтер РАО". Ситуація з найбільшою в регіоні Інгурі ГЕС взагалі є унікальною: її гребля знаходиться на підконтрольній Тбілісі території, а сама будівля станції і перепадные ГЕС - в невизнаній Абхазії. При цьому Грузія продовжує експлуатувати станцію, розподіляючи електроенергію в пропорції 40/60 між учасниками. І тільки зараз, після відносної стабілізації економічної ситуації в країні, ослабленою багаторічною війною, Грузія перейшла до поступового викупу російських енергетичних активів.
На жаль, всі законодавчі спроби що-небудь націоналізувати будуть лише погіршувати інвестиційний імідж України, адже на Заході звикли, що будь-яке посягання на титули власності повинне бути освячене виключно судовим рішенням, а у випадку з іноземними активами - рішення міжнародних судів по кожному активу, взятого окремо. Тільки в такому випадку ці дії визнають законними і обґрунтованими. Але позбавляти власності на підставі закону і рішення чиновників - таке допустимо лише в часи революційної доцільності. Але, як показує досвід усіх світових революцій, експропрійоване дуже рідко доходила до тих, в чиїх інтересах це нібито робилося.
Тим більше, що у нашої країни є унікальний історичний шанс стати інвестиційної майданчиком для капіталу втікачів російських еліт, відтік якого з РФ з кожним роком буде лише посилюватися. І тоді нам доведеться вирішити досить просту дилему: націоналізувати чужу власність або залучати іноземні інвестиції. По першому шляху свого часу пішла Зімбабве, з другого - Швейцарія. У першій були свої емоційні причини конфісковувати майно "білих колонізаторів", у другій - раціональні причини стверджувати, що гроші, на відміну від сиру і шоколаду, не пахнуть. Право на вибір - одне, ось тільки результати різні.
