Місце на картах. Чому українці були народом із найдовшою назвою
Привіт, боєць історичного фронту! Поки не сталося чергове порушення громадськості на історичні теми, має сенс оновити спогади з "матчастини". Наприклад, звернутися до вічної теми, що України ніколи не було", а якщо і була, то ніяк не в нинішніх межах. А якщо вже нинішні межі, то вважати їх подарунками царів або радянських вождів. Ми про це вже писали не раз, але зверталися до конкретних вузьких сюжетів. Але має сенс поглянути на ретроспективу "України на карті".
З часів "картографічної революції XVI-XVII ст. у Західній Європі кожен освічений чоловік, який цікавився широким світом, міг знайти на карті наші території. Побачити річки, гори і моря, а також держави, які тут були. Дослідження з історії картографії свідчать дивну річ: спочатку Україна як країна на карті існувала, потім на якийсь час зникла або звузилася, а потім знову туди повернулася, розширилася і утвердилася.
У різний час топонім "Україна" позначав досить відрізняються за розміром території, він збільшувався і скорочувався, живучи як би власним життям.
Звичайно, побутування назви "Україна" має довшу історію на листі, ніж на карті. Ми пам'ятаємо про 1187 р. (перша згадка), але давньоруські карти нам невідомі, а до західноєвропейських сама Русь толком "доїхала" лише в ХІІІ ст. Так що треба було трохи почекати. "Візуальна історія" України починається зі знаменитого "Загального плану Диких полів, простіше говорячи України. З її провінціями " (1648) французького картографа і військового інженера на польській службі Гійома Левассера де Боплана.
У нас ця карта здавна відома і популярна. Саме напрацювання Боплана свідчать про стрімкий злет козацької "України": в редакції своєї картки автор вже змушений був змінити інтерпретацію цього слова.
Після повстання Хмельницького вже не можна було вважати Україну Диким Полем: вона залишає за собою другий варіант назви - країну "з її провінціями".
Смисловий зв'язок між козацтвом і "Україною" на тривалий час закріплюється на західноєвропейських картах, де ім'я "Україна або країна козаків" проіснує майже 150 років. Але протиріччя між розмірами "країни козаків" та іншими українськими землями помітно у багатьох тодішніх картографів, в тому числі і у Боплана. Адже він останній показує нам не тільки козацькі краю Придніпров'я, але і Карпати, куди козацьке пристрій не поширилося, і Дике Поле не тягнулося. Тогочасні французькі автори поразбирались і уточнили: козаки насправді є не окремим народом, а лише військовим станом народу руського", який живе і на заході території України - "Червоної Русі".
Але де ж межі України? Боплан без докладних пояснень охопив територію від Карпат до Слобожанщини, яка в основному збігається з тією, до якої ми вже сьогодні звикли. Тобто в XVII - початку XVIII ст. під назвою "карта України" давали територію "руського народу", яка співпадає з розселенням українців-русинів.
Слід зазначити, що етнографічних або етномовних карт, які показували б ареал поширення української мови чи українців, тоді ще не було, а сама назва "українці" вживалося нечасто. Історичне наша назва "Русь" зазвичай показувалося на центрально - і східноєвропейських картах на Прикарпатті (Русько воєводство Корони Польської), а на північноєвропейських - на території Новгородчіни. Претензії Московської держави на це назва довгий час ігнорувалися, і лише з часів Петра І "Русь'або "Росія" охоплює і землі центральної Росії. В Європі звикли писати "Московія", і лише на початку XVIII ст. стали писати: "Росія, звично Московія". Заплутувало справу і те, що в провідних європейських мовами (французькою, німецькою, англійською) немає різниці в написанні слів "Русь" і походить з грецького "Росія". У результаті виходила (і виходить) плутанина різних історичних, культурних і політичних явищ.
У першій третині XVIII ст. французькі картографи виділяють Русь Польську, Литовську Русь і Московську Русь. Перша складалася з Червоної Русі (Галичина, Холмщина, Підляшшя) та України (Волинь, Поділля, Придніпров'я). Якщо б не було жодних підстав, то Галичину і Наддніпрянщину ніхто не поєднував би на карті в один простір. Протягом 100 років один з варіантів карт Східної Європи постійно вказує: "Червона Русь" або "Україна"; назву це простягається від Карпат до Слобожанщини. Звичайно, не можна говорити про наявність якогось одного західного "стандарту" у визначені українських земель. Серед тих же французів були різні варіанти, представлені різними видавництвами і науковими школами. Наприклад, час від часу Придніпров'я називається не "Україна", а "Нижня Волинь".
Показником того, що українські землі дійсно сприймалися як цілісний простір, є ще одна відома (правда, менше Боплана) карта України - нюрнберзького картографа Йоганна Гоманна.
Показуючи південну частину театру військових дій Північної війни (1700-1721), вона визначає "Україну" однією назвою, контуром і кольором - від Карпат до московського кордону, незважаючи на різну державну приналежність цих територій. Невипадково і зображення на картуші карти гетьмана Мазепи з його соратниками: драматичні події південного походу Карла XII знову привернули до українських реалій пильну увагу європейців. Дивлячись на карту Гоманна, розумієш, що на початку XVIII ст. Україна посідала помітне місце серед країн континенту. Однак, як виявилося, це місце не стало надто надійним і тривалим.
Розчинення Гетьманщини в Російській імперії, ліквідація Запорізької Січі, завершення військового протистояння Росії та Туреччини в Північному Причорномор'ї позначили випадання з порядку денного високої європейської політики "українського питання". Інтерес до нашої території згасає, і "Україна - країна козаків" перетворюється в "Україну - старі землі козаків", а на початку XIX ст. майже зникає. До неї додається назву "Малоросія", яка згодом стане її замінювати. "Продюсером" вживання саме "Малоросії" була з часів Петра І російська адміністрація, протягом наступного століття "просуває" її на західноєвропейські карти, які раніше цього топоніма або "країни" не знали.
Це відбувалося паралельно з вимогливим заміщенням найменування "Московія" на користь "Росії". Тому в якійсь мірі "Україна" тоді розчинилася на карті, а в якійсь її просто "стерли". Практика "стирання" країн з карти виразно проявилася в таємній угоді трьох держав, що розділили річ Посполиту (Австрія, Росія і Пруссія): у 1797 р. вони вирішили, що назва "Польща" має зникнути з карти. Замість неї з'являються все та ж "Росія" (на "східних кресах"), південна "Східна Пруссія" (замість Великопольщі) і "Західна Галичина" (замість Малої Польщі).
"Польща" ж як певний анахронізм залишається на картах країн, що не прийняли участі в її розділі.
Тримало Польщу на плаву в картографії існування протягом XIX ст. політичного "польського питання".
Саму Малоросію бачили також дещо по-різному. У Росії вона обмежувалася Лівобережжям (Чернігівщина, Полтавщина) або ж територією колишнього Малоросійського генерал-губернаторства (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), а ось на західних картах до неї майже завжди приєднували і правобережну Київську губернію (бо для росіян це був уже Південно-Західний край, колишня Польща). Іноді цей самий простір підписувалася по-старому: "Україна", наприклад, навіть у першому естонському атласі 1859 р., зробленим за німецькими зразками.
Але чому ж в кінці кінців "Малоросія" як назва частини нашої території, в результаті не була? Причин цього було досить, і деякі з них, як не дивно, були і картографічними, хоча і не занадто відзначалися в свій час або сьогодні.
У XIX ст. відбувся злет мовознавства й етнографії, і химерні уявлення західних європейців про східноєвропейські народи замінилися науковими. Почала розроблятися этномовна карта континенту, і в 1842 р. видатний чеський вчений Павел Шафарик публікує карту "Слов'янські землі".
На ній вперше був зображений ареал поширення малоросів (або малоруської мови), який нам фактично продублював столітньої давності карту України Йоганна Гоманна. За кілька років карта Шафарика впишеться в німецькі навчальні карти "Народи Європи", які потім будуть відтворені і в Російській імперії. Правда, факт наявності на карті малоросів не надто утрудняв російське навчальний відомство, адже ті вважалися лише одним із племен російського народу і зайвої крамоли тут не спостерігалося. У той час як євреїв малювали чорними цятками (як потім у Гітлера в німецьких шкільних атласах), сором'язливо уникаючи проведення самої "смуги осілості".
Певний інтерес до цього процесу "малювання народів" мали і російські військові з генерального штабу. Серед фахівців з українофобії вважається, що одним з визначальну роль у "створенні" українства зіграв австрійський Генеральний штаб, але за іронією долі визначення "Українського простору" набагато більш вагоміше значення мав генштаб саме російський.
У середині XIX ст. на порядку денному постало таке політичне питання: як аргументувати бунтівної польській шляхті, що вона живе на споконвічних російських землях?
Треба було провести між поляками та "русским народом" доказову етнічний кордон, не збігається з кордонами Речі Посполитої в 1772 р. Після різних експериментів звернулися до мовного критерію. Почавши визначати межу між польською мовою і "малоруською і білоруською прислівниками", військові не зупинилися і провели по інерції кордон між "прислівниками малоросійським і великоруський". Робота ("Військово-статистичний огляд Російської імперії", 1848-1858, 17 томів) була фундаментальною, багатотомної і, звичайно, хоч не тільки цій проблемі була присвячена, але позначила північно-західну і східну межу розповсюдження українців якісно, на підставі статистики і без якихось ворожих "австрійських інтриг".
Однак не тільки росіяни, але й українські діячі доклали свою руку до розробки нашого простору. Українофіл Павло Чубинський написав бунтівне вірш (згодом стала національним гімном), в якому були такі рядки : "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону". Але український вчений-етнограф зумів підкріпити науковими фактами свої поетичні декларації. Повернувшись в Україну посилання в Північній Росії, він провів низку етнографічних експедицій, попрацював в південно-західному відділі імператорського Російського географічного товариства і разом з мовознавцем Костем Михальчуком створив "Карту південноруських наріч і говорів" (1871).
Ареал поширення цих "говірок" дуже нагадує сучасну карту України.
Принципово вирішили питання з українськими межами Перша світова війна та революційні події в Російській імперії. Політичні претензії Української Центральної Ради охоплювали весь ареал розселення українців ("Української землі") у складі колишньої імперії Романових у межах принаймні дев'яти губерній, що й було закріплено у III Універсалі. Проголошена УНР, "Україна" не викликала захвату у російських властей будь-якого кольору, але фактом є те, що Малоросія як "аналог" України стрімко йде в минуле. Спроба обмежити Україну п'ятьма губерніями (влітку 1917-го) виявилася безперспективною, і після 1918-го навіть більшовикам вже не приходило в голову знову грати в різні "Донецько-Криворізькі" або "Одеські" регіональні новоутворення. Україна стала політико-географічним фактом, і більшовицька УРСР була змушена дублювати свою територію майже у повній відповідності з III Універсалом Центральної Ради. Брестський мир 1918 р. створив прецедент міжнародно-правового визнання українських кордонів, а Акт злуки в 1919-му, незважаючи на свою нездійсненність в тих військово-політичних обставин, підтвердив українські кордони з заходу. Влітку 1919 р. активні військові дії Армії УНР за незалежність показали Україну як можливе "нова держава" на робочих картах Паризької мирної конференції, яку проводили скептичні щодо "українського питання" країни Антанти.
У 1917-1921 рр. спроба реалізації українського національного проекту зазнала невдачі. Але кордони залишилися.
Україна знову закріплюється на картах континенту як велика країна, а досягнення нею суверенітету розглядалося лише питання часу. Що ж стосується народу, то, як не кумедно, якийсь час ми були народом із найдовшою назвою: легенди до європейських картах починають вказувати: "Малороси, або русини, або українці". Втім, реалії беруть своє, і вже до середини 1920-х перші дві назви, як і колись Малоросія, зникають, залишаючи нам лише "Україна" і "українці". І хто б повірив, що ще в 1910 р. "Енциклопедія Британіка" писала, що Україна - "це колишня назва" кількох російських губерній? У наступному виданні "Брітаніки" довелося виправляти...
