Ще один рік війни на Донбасі. Чому Зеленський не зміг повернути мир

Як Україна вичерпала "обмінний матеріал", що цікавить Росію

Рівно рік тому, 29 грудня, пройшов останній великий обмін: Україні передали 76 наших громадян, які утримувалися в РФ або в ОРДЛО, за них віддали 127 осіб. Після цього президент Володимир Зеленський привітав свого російського тезку і колегу Володимира Путіна з Новим роком. Чим накликав на себе потужну критику. Також главу української держави розкритикували за згоду обміняти п'ятьох ексберкутівців, обвинувачених у злочинах на Майдані. Причому розкритикували не тільки в Україні — моніторингова місія ООН з прав людини вказала, що це ускладнить правосуддя і дотримання прав жертв на справедливий суд. У відповідь Зеленський сказав тоді, що такою була умова обміну. Трохи пізніше стало відомо, що серед переданих Україні осіб виявилися ті, хто підтримував бойовиків. Їх імена назвав журналіст Станіслав Асєєв, який був серед 76 звільнених. Де зараз знаходяться колаборанти, невідомо. Цілком імовірно, на свободі. І ніякого покарання за співпрацю з ворогом вони не понесли.

Одразу після цього обміну анонсували другий. У березні глава президентського Офісу Андрій Єрмак пообіцяв повернути з ОРДЛО всіх незаконно утримуваних там наших громадян. 16 квітня обмін відбувся, але на підконтрольну Україні територію повернулися лише 20 осіб. Громадські активісти провели своє розслідування і встановили, що серед тих, хто повернувся, є сумнівні особистості, які або співпрацювали з бойовиками, або причетні до криміналу. Військових, які потрапили в полон, у списках було тільки двоє. Водночас президент Зеленський у фільмі, присвяченому річниці свого правління, заявив: за одного нашого військового героя віддав би 50 або 100 "беркутівців".

У вересні Єрмак анонсував ще один великий обмін з ОРДЛО — з кожного боку по 100 чоловік. Але в грудні стало зрозуміло, що надії не виправдаються: сепаратисти вимагали процесуально виправдати раніше обмінених бойовиків. Це просто привід, тому що, як припустив віцепрем'єр Олексій Резніков, на сьогодні просто немає тих, хто цікавий бойовикам. Виходить, кого Росія хотіла отримати, вона отримала, а нового "обмінного матеріалу" Україна ще не накопичила? А цілком могла, якби не провал з не до кінця встановлених причин спецоперації з доставки в Україну з Білорусі цілої групи "вагнерівців".

Ця тема досі на слуху. У жовтні одразу два парламентських комітети — з питань регламенту та з питань національної безпеки, оборони та розвідки — підтримали створення тимчасової слідчої комісії у справі про зрив операції з захоплення бойовиків російської ПВК Вагнера. А днями стало відомо, що міжнародна організація Bellingcat знімає документальний фільм про провал спецоперації з доставки в Україну "вагнерівців". Тому в 2021 р. ми дізнаємося багато цікавих подробиць про те, з чиєї вини замість Києва російських бойовиків повернули додому.

Як замість країни-агресора з'явилася "та сторона"

42% опитаних Центром Разумкова назвали Зеленського "розчаруванням року". Цілком імовірно, серед них і ті наші співвітчизники, які в 2019-му повірили, що війну на Донбасі можна зупинити поглядом Зеленського в очі Путіну. Нагадаємо, вперше і востаннє президенти України і Росії наживо спілкувалися в Парижі в грудні минулого року. З того часу засідань у форматі "нормандської четвірки" не було, зате весь 2020-й пройшов під знаком розмов про необхідність такої зустрічі. Представники української влади цілком справедливо звинувачували в блокуванні переговорного процесу Москву, та ж традиційно займалася переведенням стрілок на Київ. Крапку в розмовах про нову зустріч в "нормандському форматі" поставив Володимир Зеленський: найближчим часом її не буде. Також він заявив: може зателефонувати Путіну, але цього не робить, "тому що немає предмета для розмови". Чому ж за рік такий предмет не з'явився і чи з'явиться в 2021-му?

Позиція Росії щодо Донбасу відома. Коротенько її можна описати так: Москва не визнає себе стороною конфлікту, тільки посередником, і наполягає на прямих переговорах Києва з Донецьком і Луганськом. Причому переговори повинні вестися навколо трьох ключових пунктів — повної амністії бойовиків, так званого "особливого статусу Донбасу" і виборів на окупованих територіях до встановлення Києвом контролю над кордоном з РФ в Луганській і Донецькій областях. Ця позиція не змінилася і після того, як людей Владислава Суркова, архітектора ЛДНР, в мінській переговорній групі замінили люди Дмитра Козака, заступника голови адміністрації Путіна. Надії на те, що з Козаком буде легше домовлятися, не виправдалися. А Кремль вустами Дмитра Пєскова вчергове у всьому звинуватив Україну: мовляв, упродовж року вона практично нічого не зробила для просування мирного процесу. Так, вимог Росії українська влада не виконала, і це головний позитив 2020-го. Але, як нам здається, не виконала багато в чому тому, що від необачних кроків її утримував страх перед вулицею.

У році, що минає, великих вуличних акцій було дві. Перша, в березні, зібрала під ОП противників домовленостей про створення так званої Консультаційної ради з вирішення політичних питань мирного врегулювання на Донбасі, в якій планувалася участь представників України і ЛДНР (по 10 осіб від кожної сторіни). Право дорадчого голосу надавалося Росії, Німеччині, Франції та ОБСЄ. Це рішення з'явилося після переговорів Андрія Єрмака з Дмитром Козаком. Під протоколом засідання Тристоронньої контактної групи в Мінську, який з'явився в ЗМІ, стояв підпис тодішнього глави нашої делегації в ТКГ Леоніда Кучми. Водночас Єрмак категорично заперечував, що створенням Консультативної ради Київ визнає бойовиків. За його словами, просто створюється платформа з метою залучення до переговорів звичайних жителів ОРДЛО, змушених жити в окупації. Втім, пояснення Єрмака націонал-патріотична частина суспільства сприйняла в штики, і вже в травні глава ОП заявив: Консультативну раду поставили на паузу, йде пошук інших механізмів.

Друга велика акція відбулася 27 липня: протестували проти оголошення перемир'я на Донбасі, яке так-сяк триває досі. Акції протесту передував обстріл російськими терористами наших військових, в результаті чого загинув медик під час евакуації тіла загиблого перед тим воїна. Коментуючи цей напад, Зеленський назвав російські гібридні сили "тією стороною", що викликало обурення патріотичної частини суспільства, яка звинуватила президента в небажанні називати Росію країною-агресором. Учасники мітингу під будівлею ОП заявляли, що угода про перемир'я фактично перетворить РФ в спостерігача і змусить Київ вести переговори з самопроголошеними "республіками".

А наступного дня стало відомо, що Леонід Кучма вийшов зі складу ТКГ. Точна причина його вчинку залишається невідомою, але серед націонал-патріотів закріпилася думка, що Кучма просто відмовився брати на себе відповідальність за негативні наслідки, пов'язані з постійними поступками офіційного Києва щодо донбаського питання.

Чи є у вас план, пане Зеленський?

Місце глави української делегації в ТКГ пустувало недовго — замість Кучми головним переговірником став перший президент України Леонід Кравчук. А поруч із ним з'явилася фігура призабутого експрем'єра Вітольда Фокіна. З приходом в ТКГ цих двох політиків похилого віку навколо мінської групи почали спалахувати гучні скандали. Якщо коротко, то Кравчук і Фокін розвинули надзвичайну активність в медіа, що коштувало останньому посади в ТКГ. Банкова ледве встигала відмахуватися від звинувачень: то відповідальність за відверто ватні заяви перекладала на самого Фокіна, то вперто спростовувала слова внучки політика, співачки Маші Фокіної, що її діда на її прохання в ТКГ включив Єрмак. Зрештою балакучого експрем'єра вирішили позбутися, і щоб надалі в заявах членів групи не було різночитань, призначили спікера ТКГ. Ним став блогер Олексій Арестович, який також встиг потрапити у гучні скандали.

До всіх цих подій інформація з переговорної групи виходила дозовано. Або у вигляді офіційних заяв, або як блоги журналістів Сергія Гармаша та Дениса Казанського, яких ще в червні запросили для участі в засіданнях ТКГ як представників Донбасу. Ці двоє розвінчували інформаційні вкидання "тієї сторони", чим займаються і зараз. Але з приходом Кравчука, якому явно симпатизують і Зеленський, і Єрмак, новин від переговорної групи стало занадто багато. І на користь це не пішло.

Чого тільки варта листопадова заяву Леоніда Макаровича про підготовлений Україною "План спільних кроків з припинення конфлікту", щоб провести вибори в ОРДЛО вже 31 березня 2021 р. Кравчук з цього приводу дав кілька інтерв'ю. У свою чергу, народні депутати вирішили заслухати главу ТКГ, оскільки в реалістичність його плану не вірять.

Але не Кравчуком єдиним. Нещодавно ще один член нашої делегації, віцепрем'єр Олексій Резніков, розповів про план "Б" щодо Донбасу. І тут же спікер ТКГ Арестович почав розповідати, що план "Б" — це, так би мовити, фігура мови. Мовляв, немає ніякого плану. Резніков уточнив: робота над реінтеграцією проводиться, не чекаючи деокупації. Зокрема, пишеться закон про державну політику перехідного періоду.

Що ж маємо за підсумками 2020-го? Перше: перемир'я, яке в будь-який момент може закінчитися. Перемир'я, під час якого війна триває і продовжують гинути наші захисники. Хоча інтенсивність атак дійсно знизилася. Зеленський днями заявив, що в разі масштабної війни всі будуть мобілізовані. Його слова були зустрінуті досить критично. І якщо проросійські ЗМІ роблять вигідний для РФ акцент, що "Зеленський, як раніше Порошенко, почав лякати українців Путіним", то політики з націонал-патріотичного табору відзначають інший момент: за півтора року президентства Зеленського владою робилося все, щоб виключити незручну тему війни з порядук денного. І у неї вийшло: у всіх соцопитуваннях на перших позиціях тепер коронавірус і соціально-економічні проблеми. Також варто розуміти, що чим довше армійці сидітимуть в окопах без діла, тим нижчий їх бойовий дух. І це зворотна сторона перемир'я. Тому повна мобілізація за нинішнього психологічного стану суспільства — дуже складне питання.

Другий підсумок: постійне перенесення засідань в "нормандському форматі" грає на руку Кремлю, який через своїх агентів впливу активно нав'язує міфи про втому Заходу від України, про нібито винуватість української влади в невирішеності конфлікту на Донбасі. Діяльність вітчизняної дипломатії щодо донбаської теми за рік значно знизилася, зате на перший план вийшли незрозумілі імітації процесу в рамках ТКГ. І навіть там, як ми писали вище, немає згоди.

Третій підсумок: реінтеграція без деокупацію — це, треба розуміти, початок мовлення каналу "Дім", розведення сил на лінії зіткнення і відкриття КПП. Ефективність телеканалу оцінити складно, оскільки незрозуміло, яке у нього реальне аудиторне охоплення на окупованих територіях. З приводу розведення військ, то ситуація більше нагадує відхід наших армійців, а "та сторона" просто користується моментом для зміцнення своїх позицій.

Окрема тема — контрольно-пропускні пункти. На їх будівництво витрачаються чималі бюджетні кошти, але КПП не працюють або працюють з перебоями через блокування бойовиками. Тобто Україна зі свого боку демонструє відкритість для жителів ОРДЛО, але це, на жаль, не має очікуваного результату. І не матиме, оскільки все — від обміну полоненими до пропуску через КПП — використовується Росією як примус Києва до чергових поступок.

На жаль, у 2021 р. ми входимо з тим же питанням, з яким входили в попередні шість років: як припинити війну на Донбасі і повернути окуповані території? Нинішня влада спробувала пом'якшити риторику по відношенню до Кремля, але результат той самий, що і при радикально антиросійському Порошенку, — нічого не змінилося. Тому треба шукати інші шляхи. І для початку владі слід відмовитися від тих кроків, які послаблюють наші позиції на міжнародній арені, деморалізують армію і замість чесної розмови з суспільством пропонують йому прості рішення, які в підсумку виявляються банальною імітацією мирного процесу, ще більше дратуючи суспільство.