Рецепт вічної кабали. Чому гроші МВФ не допомагають вийти з кризи
Рівень сукупного боргу урядів, домогосподарств і нефінансових корпорацій досяг рекордних $152 трлн, або 225% світового ВВП. Ще в 2002 р. цей показник був нижче — "всього" 200%, в передкризовому 2008-му — 220%.
Що це означає?
По-перше, весь світ повинен працювати два роки і три місяці, щоб розрахуватися з боргами. Причому все це час боржникам доведеться нічого не купувати, а випущену продукцію збувати інопланетянам (адже боржники нічого не купують!).
По-друге, останні роки борг зростав швидше, ніж світова економіка. Це може означати, що значна частина цих кредитів була витрачена неефективно (інвестиції в Україну на хвилі Помаранчевої революції спіткала саме така доля).
По-третє, навіть після кризи 2008 р., який був спровокований перегрівом ринку нерухомості в США і викликаний надмірним зростанням кредитування по всьому світу, борг продовжував збільшуватися, нехай і не так швидко, як напередодні.
Глобальні наслідки
Борги — це проблема, а великі борги наче камінь на шиї економіки. Домогосподарства, виплачуючи кредити, не можуть купувати стільки товарів, скільки купували раніше (хіба що за рахунок нових позик). Компанії замість інвестицій у розвиток повинні відкладати гроші на обслуговування боргів, а уряду — підвищувати податки або скорочувати витрати. Це знижує попит на вироблені товари, які виявляються нікому не потрібними, і може викликати порочне коло, коли фінансова криза викликає рецесію, а рецесія поглиблює фінансову кризу.
Крім того, центральні банки розвинених країн у таких умовах не можуть повертати ставку на докризовий рівень. Це означає, що накопичувальна пенсійна система по всьому світу продовжить відчувати дефіцит (прямо як наша відстала солідарна), який буде вирішуватися або за рахунок самих пенсіонерів, або за рахунок уряду, або за рахунок бізнесу.
При цьому низька ставка і постійні спроби центробанків перезапустити економіку через кредитування призводять лише до того, що обсяг поганих кредитів тільки збільшується. В пошуках нормального (за старими мірками) прибутковості люди більш охоче вкладають гроші в авантюри і фінансові піраміди. Чого, наприклад, коштує активний випуск українськими компаніями і урядом облігацій, номінованих у доларах і євро, у 2010-2013 рр.? А адже їх хтось купував, знаючи ризики, але готовий піти на них заради 7-10% річних.
Для повноти картини
Звичайно, у всіх вищезгаданих проблем є зворотні сторони.
По-перше, багато західні компанії, маючи реальну можливість розрахуватися з боргами, займалися "фінансовим інжинірингом". Замість погашення боргів або навіть інвестицій в розвиток вони витрачали гроші на викуп власних акцій. Сенс дій простий: якщо вартість цінних паперів зростає, то акціонери задоволені (адже вони багатіють!), а керівники компанії отримують високі зарплати і бонуси за свою працю. Це популярна тема для бурчання в західній пресі, але адекватного рішення немає, адже керівника, який не дбає про інтереси акціонерів, просто знімуть з посади, а середня тривалість володіння акцією в США становить чотири місяці. Так що треба показувати результат тут і зараз.
По-друге, обтяжливість боргу безпосередньо залежить від відсоткової ставки. І 225% ВВП сьогодні — це зовсім не те, що 220% в 2008 р. Зараз обслуговування кредиту обходиться набагато дешевше (нас це не стосується, бо брали в валюті, після чого гривня обвалилася).
По-третє, низькі процентні ставки в доларах і євро і досі роздуті ціни на сировину, крім того що приносять короткострокову вигоду таким країнам, як наша (для довгострокової не вистачило розуму), дозволяють активніше розвиватися новим технологіям — від видобутку сланцевої нафти і до "зеленої" енергетики.
По-четверте, зростання боргів необов'язково погане явище. У розвинених у наш час країнах в кінці XIX ст. обсяг боргів до ВВП коливалося в районі 10-20%. Зараз — більше 100%. Звичайно, український досвід, який коротко можна описати так: распиливай кредити, коли світові ціни на сировину зростають (2005-2008; 2010-2013 рр.), страждай, коли ціни на сировину падають, з будь-якого зробить ненависника банкірів-фінансистів і "інших масонів". Але такий підхід не враховує головну причину, по якій і компаніям, і уряду доводилося брати кредити за кордоном, — неефективну роботу вітчизняної фінансової системи.
За різними оцінками, на руках у населення від $20 млрд до $80 млрд готівки. Чому вони не йдуть у справу? Та тому, що люди знають, що часто закінчуються бізнес-починання в нашій країні, що трапляється з банками і яким звіром може бути інфляція. Як бачимо, "світовий уряд" тут не при чому.
Як перемогти борг
Є кілька способів зниження надмірного боргового навантаження. Через швидке економічне зростання, коли економіка обганяє кредитування, з допомогою інфляції, коли старі борги з'їдаються зростанням цін, через списання і реструктуризацію.
Зараз світова економіка зростає повільно, інфляція в розвинених країнах залишається низькою (єврозона 0,4%, США 1,7%, Японія -0,5%, Великобританія 0,6%), а багато докризові борги, за інформацією Bloomberg, висять на балансі урядів, які займалися порятунком великих банків і компаній. Як не крути, патова ситуація, що переходить в цугцванг. Але давайте перейдемо до проблем нашого хутора.
Незважаючи на обвал економіки, інфляція і масове списання кредитів (з подальшою смертю десятків банків), а також подорожчання кредиту (за даними НБУ, зараз фінустанови кредитують під 20-30% річних без урахування комісій) призвели до того, що в Україні в цілому стався делевериджинг (див. Кредити, надані нефінансовим корпораціям, домогосподарствам і некомерційним організаціям, % від ВВП).
Але це одна сторона медалі, так як у статистиці не враховується, наприклад, випуск єврооблігацій українськими компаніями або залучення кредитів за кордоном. Крім того, тут не відображено і вибухове зростання держборгу в результаті падіння ВВП у доларах, а також переходу частки зобов'язань приватного сектора державі (пам'ятаєте, як для наповнення Фонду гарантування вкладів довелося випускати ОВДП?). Як бачимо, наша ситуація з часів початку світової кризи тільки погіршилася (див. Динаміка сукупного державного боргу).
Ми не розвинена країна, наша можливість перекредитуватися досить обмежена, а економіка намертво прив'язана до світових цін на сировину. При цьому борги приватного сектора легким рухом руки опинилися на плечах у держави, яка зараз бере гроші у МВФ, щоб віддавати іншим кредиторам. І тут криється цікавий момент: МВФ не можна не віддати борги. Якщо іншим кредиторам ми могли навесні або влітку 2014 р. сказати "до побачення" і оголосити дефолт, то, не заплативши МВФ, ми опинимося в компанії Судану, Зімбабве і Сомалі.
Є й інший парадокс: для країни завжди краще "пропетляти" і одночасно провести реформи, ніж скреготати зубами і платити. Але якщо є хоч найменша можливість проскочити, то і реформами ніхто не буде займатися. Підтвердженням є те, як бездарно були витрачені 2002-2008 і 2010-2013 рр. зовнішньоекономічної стабільності.
Що робити в такій ситуації?
По-перше, народ повинен усвідомити, що халява завжди виходить боком. І будь-який бенкет популістів на тимчасове поліпшення зовнішньоекономічної обстановки (дай мені вкрасти, а я тобі — пільги, пенсії, зарплати) завжди призводить до того, що ситуація стає ще гіршою, ніж була.
По-друге, в осяжному майбутньому ніякого дива не станеться і нам потрібно покладатися в першу чергу на себе, а не тільки мріяти отримати грошей від МВФ, при цьому нічого не змінюючи в економіці.
По-третє, програму МВФ все одно треба виконати. Українська влада звикли в скрутну ситуацію бігти за допомогою до Фонду. Як тільки гроші отримані, а справи пішли трохи в гору, від співпраці під будь-яким приводом відмовляються, не закінчивши реформ. Але такий специфічний підхід тільки поглибив проблеми країни.
