Розвантаження мозку. Чим Міносвіти завадив Булгаков
Розвантаження шкільних програм, судячи з усього, стає трендом Міністерства освіти і науки. Після перегляду програм тепер вже старшої школи стало відомо, що розвантаження наздогнала курс "зарубіжна література". Особливо порушила публіку новину про те, що з програми була вилучена повість Булгакова "Собаче серце".
Це само по собі цікаво. Адже не "Собачим серцем" єдиним змінилися програми. І, до речі, не тільки літератури. Але саме Михайло Опанасович з професором Преображенським сколихнули народ. На їх фоні загубилися викреслені із списків додаткового читання Платонов, "В окопах Сталинграда" Некрасова, Достоєвський, Купрін. Зате залишилися Онєгін з Печоріним. Про художню цінність яких, звичайно, сперечатися не доводиться. Але ж і Булгаков, здавалося, "не хлопчик". Так чому "Собаче серце", а не "Герой нашого часу"?
Перша здогадка, що прокотилася по информпространству, — "за те, що українофоб". Та кіно — геніальне, до речі, по цій книзі зняв "ватник" Бортка. Загалом, заплямована книжечка. Але "Майстер і Маргарита" нікуди не поділися. Так і "Собаче серце" — це вам не "Біла гвардія" і не "Дні Турбіних".
А що ж Пушкін, цей співак російського імперіалізму? Лермонтов, офіцер колоніальних військ? Достоєвський — один з батьків-засновників російської пропаганди? Або, скажімо, Гоголь —зразковий руссмировец? І, до речі, теж має ганьбить зв'язок з Бортко. Хоча, звичайно, кіно по "Тарасу Бульбі" і наполовину не таке геніальне, як з "Собачого серця".
Так, "Тарас Бульба". Він все ще програмою для сьомого класу? Бог з ним, з Бортко, — "він так бачить". Але ж і сама літературна першооснова з точки зору чинної ідеології — і не її однією— душевредное чтиво. Українофобське. Европоненавистническое. Русскоединское. Причому не стільки за змістом, скільки за світоглядом і навіть своїй структурі.
Я розумію, що зараз міркую повністю в традиції радянської школи і її псевдогуманитарного освіти, яка сприймала і привчала дітей сприймати літературу виключно з точки зору ідеологічної і дидактичною. Для якої поет цінний рівно настільки, наскільки він "більше, ніж поет". А у поета як такого власної цінності немає. Як немає її у будь книги, якщо немає в ній "додаткової вартості" —ідеологічного та/або дидактичного меседжу. Для якої курс літератури грав роль Закону Божого в суспільстві переможного атеїзму: нав'язував корпус текстів, канонічних сюжетів, іконічних образів і допустимих екзегез. Ніякого задоволення від читання". Ніякого "дозвілля з книгою". Жодного вільного плавання в пошуках "своєї" книги і "свого" рівня прочитання. Якщо вже ви щось читаєте — ви повинні читати правильно". В СРСР дуже боялися слів. Зрештою, зовсім не випадково "корифей усіх наук" особисто висловився саме "з питань мовознавства".
Втім, розуміти літературу з точки зору саме повчального, ідеологічного меседжі — це не винахід радянської школи.
Пиши "Тараса Бульбу" Шекспір, Андрій твердою рукою вбив би батька, виграв бій і рано чи пізно став жертвою едипового прокляття. Шекспір був театралом. І найбільша із світових літератур, вийшла з покривала привида батька Гамлета, — на відміну від тієї, яка вийшла з гоголівської "Шинелі", — це література-спектакль, драма, шоу. Література комерційних жанрів і бестселерів. Література великих планів.
У російській літературі цього бути не могло. Тому що в "Шинелі" був зовсім не герой, не король і навіть не його привид. А "маленький людина". А якщо герой — то він вже й не людина зовсім, а сам Господь Бог. На якого ніякої син підняти руку не зможе. Ні Андрій, ні будь-який з братів Карамазових. У російській літературі немає місця эдипам і героям-богоборцам.
Та ну б їх, росіян з їх літературою. Але, схоже, нашій (пост)радянської Системи подібні матриці розвиненого патерналізму — з "маленькими людьми", богоотцями, "проклятими питаннями", на які немає сенсу та й просто небезпечно шукати відповіді, з синами, не здатними відстоювати свій вибір, зате з радістю кладущими живіт на вівтар відданості батькові-авантюристу, — підходять куди більше, ніж антиутопії і соціальні сатири. У всякому разі, антирадянські. Інакше чому б система, яка викидає геть "Собаче серце", дбайливо зберігала "Тараса Бульбу"? До речі, це випадково, що після вильоту повісті Булгакова в курсі зарубіжної літератури для старшої школи з усього багатства антиутопій і класичних творів на теми соціальних експериментів залишився тільки "451 за Фаренгейтом" Рея Бредбері? Одна з небагатьох книг цього жанру, які вільно публікувалися в СРСР через ідеологічної нешкідливості і взагалі фантастичності. Мабуть, випускникам української школи, як і в радянські часи, не потрібно замислюватися про сутність і девиациях реальних і близьких соціальних процесів.
Цікаво спостерігати за тим, як Система час від часу не може приховати власні вуха. Ось і тепер — "Собаче серце" поплатилося цілком у дусі "Собачого серця". Воно впало жертвою домка. Тому що домкому реальному дуже не подобаються риси подібності з будкомом літературним. Тому така відверта антирадянщина навіть на тлі декларованої у нас декомунізації —не пройде. Можна перейменувати серпи в молоти, перекувати мечі на орала, але в самій серцевині Системи нічого не зміниться —кульок зі швондером можуть зустрітися нам у будь-якому відомчому кабінеті. І шарікову зі швондером не подобається, що в світлі шкільного курсу літератури вони так впізнавані. "Собаче серце", ця жорстка сатира на соціальний експеримент з перетворення "нічого у все", може вподоби тільки тим самим "всім", які "з нічого".
І українофобія тут рішуче ні при чому. Важливо не те, що Преображенський — саме московський професор. Важливо, що він — не Кульок.
