Ракетний скандал. Десять причин засумніватися в версією New York Times
Опустимо суто технічний аспект, залишивши його профільним фахівцям. Існує як мінімум десять причин всередині-, зовнішньополітичного, економічного та інформаційного характеру, в силу яких згадка "Південмашу" і КБ "Південне" в контексті джерела походження нових ракетних технологій КНДР набуває рис провокації, наклепу або малообоснованного судження. По-перше, сам же цитований в публікації р-н Еллман згадує, що навіть шість років тому, тобто ще при президенті Януковичі, який був відносно схильний догоджати інтересам російського авіакосмічного лобі (а потрапити в КНДР ракетні двигуни в 2000-е могли в українському випадку тільки через РФ, в крайньому випадку через Китай і в малоймовірному через Пакистан, який відзначився, правда, у відповідних зв'язках з Північною Кореєю, але зі своєю власною ядерною програмою!), спроба вкрасти в України схожі технології провалилася. Це при Януковичі, який свідомо чи ні насичував українські спецслужби агентами впливу Росії. Що ж говорити про період 2014-2016 рр.., коли такі агенти з подібних структур вычищались частим гребенем?
По-друге, в тій же доповіді згадується, що саме в Росії такі спроби північнокорейської розвідки вдалися. Більше того, існує і аналогічне російське підприємство "Енергомаш", а також адаптовані росіянами варіанти обговорюваного в публікації типу двигуна.
По-третє, у статті робиться акцент на нібито тяжкому становищі "Південмашу" і КБ "Південне", що давно далеко від дійсності (тільки нещодавно завод отримав гігантський контракт від нових власників "Морського старту", не кажучи вже про циклічно успішною для українців європейської ракетної програми і початку роботи в канадській програмі запусків). Про становище російських заводів у статті чомусь нічого не говориться, між тим вони потопають у розслідуваннях про розкрадання багатьох сотень мільйонів доларів і позовах страхових компаній. Пасаж про те, як "Південмаш" виживає виробництвом тролейбусів і тракторів взагалі звучить анекдотично, він ніби взятий з кінця 90-х років. Більш того, за словами самого Эллмана, дніпропетровський завод, інженерів якого йому дуже шкода, він особисто відвідував...десять років тому, в 2007 р.!
По-четверте, стаття посилається на якесь дослідження Фонду Карнегі за міжнародний мир, в якому вказувалося на тяжке становище заводу і конструкторського бюро як на ризик в сфері політики нерозповсюдження. Між тим в особливості, якщо судити по діяльності Московського центру Карнегі (не тільки його), як і деяких інших американських мозкових центрів, які працюють "по Росії", приблизно після "болотних хвилювань" 2011-2012 рр. вони були глибоко інфільтровані російською розвідкою і стали розуміти "міжнародний мир" дещо по-своєму. Наприклад, як потурання російським ідеологемам "Європи від Ванкувера до Владивостока" і "багатополярного світового порядку". Тому до доповідей, в яких фігурує "Карнегі", з деяких пір необхідно ставитися з необхідним скепсисом. Як і до певних сегментах досліджень ООН з оглядкою на те, хто в останні роки входить в керівництво цієї організації. На сам Інститут стратегічних досліджень, де працює пан Еллман цей скепсис поки не поширюється, але серйозну проблему являє собою вибір джерел неспецифічної інформації, якою він користується - якщо пам'ятати про глибину проникнення російського впливу в експертне та медійне співтовариство США зокрема і Заходу в цілому за останні десять років, з моменту "Мюнхенської промови" Путіна. Багато років до російської інформації і "точці зору" на Заході ставилися досить некритично, ставлячись до РФ як до партнера. Ця ситуація почала змінюватися лише порівняно недавно.
По-п'яте, українська служба експортного контролю завжди тримала марку, а відома річ 2002 р. з "Топазом" і нібито поставками українського радари "Кольчуга" через треті країни закінчилося не просто пшиком (з обґрунтованою підозрою у тому, що уряд Буша-молодшого просто хотів поживитися української технологією і/або припинити виробництво конкурентоспроможного українського продукту), але не меншим ганьбою, ніж показ "пробірки Коліна Пауелла" в Радбезі ООН. Ні ядерної зброї, ні "Кольчуг" американці в Іраку так і не виявили. Не менш шалено припускати, що українська влада після повалення Януковича, максимально використовуючи новим рівнем відносин з Америкою, допустила б зі свого боку потрапляння на чорний ринок або в КНДР зазначених технологій, незважаючи на те, що їй, звичайно, було чим зайнятися в останні три роки. Пасажі про "хаос" в цьому відношенні в статті американського видання видаються явно надуманими або похідними від поверхневої або застарілої інформації (або вчасно "підсунутою" дезінформації). Разом з тим є сенс відзначити і ряд тривожних моментів в самому факті, таймінгу і зміст подібного інциденту.
Звідси, по-шосте: американський істеблішмент у сфері міжнародної безпеки та медіа явно налаштований проти військової операції проти Північної Кореї, об'єктивно побоюючись неприйнятного рівня втрат, дестабілізації Південно-Східної Азії в обставинах, що розвивається похолодання відносин з Китаєм, загострення відносин з Росією, проблеми північнокорейського удару по Сеулу, оголошеної Пхеньяном загрози військово-морській базі США на острові Гуам, сумнівів відповідно власного потенціалу США на Тихому океані завдання гуманітарної інтервенції проти КНДР. Точно також зазначені спільноти у Вашингтоні з недовірою ставляться до самого Трампу, звинувачуючи його в безвідповідальною агресії. Вищесказане не може не навести на думку про інтригу, мета якої - пошук зручних винних і відволікання уваги, причому відволікання прицільного, оскільки ставлення особисто Дональда Трампа до України і українського питання залишається неоднозначним (хоча б в силу його власного "русского дела"), та вугільної угодою цю проблему не виправиш. Зрушення останніх місяців пов'язані з позицією законодавців, генералітету, керівництва спецслужб і Нацбезпеки США, але ніяк не самого Трампа та його радників. Зручна щілинки і момент, щоб всадити в неї шило, чи не правда?
В-сьомих, є дві (якщо не чотири) країни, які хотіли б відвести від себе підозри в передачу ракетних технологій КНДР. Це Росія, Китай, Іран і Пакистан - у порядку убування ймовірностей. Перші дві мають найтісніші відносини з Пхеньяном - Росія імпортує з КНДР дешеву робочу силу, а Китай на 90% контролює зовнішній товарообіг країни-ізгоя. Обом країнам ліквідація режиму Кіма Третього вкрай невигідна, оскільки різко зменшить їх вплив в АТР. А для Росії напакостити Україні та подати її чорною дірою для ядерних технологій в очах США, країн НАТО і ЄС - взагалі ключова, по можливості, завдання.
В-восьмих, чисто в комерційному плані українська ракетна галузь - найбільш очевидний і найнебезпечніший конкурент російської, яку в останні роки переслідують невдачі. Провокація проти "Південмашу" може, таким чином, переслідувати і цілком матеріальні цілі, як і паплюження української системи контролю за технологіями подвійного призначення.
В-дев'ятих, КНР сьогодні найбільше побоюється задіяння проти себе торгових санкцій США і корейська криза - залізобетонний аргумент для Трампа. При всіх спільних ділових інтересів у Пекіна є мотив перевести стрілки.
Нарешті, десяте, тепер необхідно стежити за поширенням цього сюжету в російських міжнародних і внутрішніх ЗМІ - після зроблених Україною офіційних заяв, масштаб такої дистрибуції стане лакмусовим папірцем для виявлення цього бенефіціара цієї провокації.
