П'ятий елемент. Коли земля зможе замінити українцям долар

Кілька останніх десятиліть українці марно намагалися виростити своє "золоте дерево" заощаджень в країні дурнів, під якою слід розуміти вітчизняний ринок капіталу.

З курсу политкэкономии (або погортавши "Економікс"), будь допитливий українець може дізнатися, що гроші - це не тільки засіб обігу, платежу і міра вартості, але також і засіб нагромадження. Про таку функцію як "світові гроші", поки промовчимо. Без довгострокового процесу внутрішнього накопичення, неможливо фінансово "підживлювати" інвестиційні цикли розвитку економіки: кожна країна повинна накопичувати частину суспільного багатства і інвестувати його в своє майбутнє розвиток.

Що на що здатний

У США таким "трансформатором" виступає фондовий ринок, капіталізація якого перевищує розмір річного ВВП. Свого часу, відомий фінансист Уоррен Баффет ввів так званий індекс "Баффета", який показує недооцінку/переоцінку ринків капіталу. Відношення рівня капіталізації компаній, що пройшли лістинг на фондових біржах, у розмірі до 50% ,говорить про слабку оцінці активів, 80-100% - про переоціненість. В таких країнах як США, Великобританія, Сінгапур, Австралія, Швейцарія, цей показник перевищує розмір ВВП. У країнах ЄС навпаки, фондовий ринок не є основним інструментом поглинання внутрішніх накопичень (індекс "Баффета" від 40 до 70%) - там роль абсорбенту накопичень населення виконує банківська система, яка ще з ХІХ століття сформувала цілі покоління рантьє, що живуть на відсоток від банківського депозиту.

В країнах Азії та арабського світу, інструментом накопичення виступає інвестиційне золото.

Так, наприклад, у Південній Кореї, під час кризи 90-х років, центральний банк звернувся до жителів країни з проханням надати в борг сімейні золоті накопичення. Буквально через кілька днів, у відділеннях центрального банку вишикувалися тисячні черги бажаючих допомогти країні. За рахунок цих ресурсів вдалося подолати кризу без використання в повному обсязі кредитної лінії МВФ, а взяті у фонду позикові кошти були достроково погашені.

У кожної з цих моделей є не тільки свої особливі психологічні національні витоки, але і одна спільна риса: всі вони спираються на реальний актив. Цінні папери - на емітентів, які працюють у реальному секторі економіки, банки на кредити, видані підприємствам, золото - сама по собі матеріальна цінність.

Проблема української моделі накопичення полягає в тому, що вона ніколи (за рідкісним винятком у період з кінця 90-х до 2005 року) не спиралася на реальний економічний актив-базис. Її метою завжди було просте перерозподіл суспільних надлишків на користь кількох фінансово-промислових груп.

Така модель могла успішно функціонувати лише в умовах економічного гіперроста (починаючи з 2004 року), коли активи банків зростали на 40-50 % в рік і ця динаміка дозволяла виплачувати відсотки по валютних депозитах у розмірі понад 10% річних. У цих умовах, у нас могли розвиватися лише фіктивні фінансові посередники, за якими не було реальних активів. У той же час, той же ринок нерухомості, який мав реальну матеріальну базу вигляді "житлових метрів", нехай і з ризиком цінового міхура, так і не став реальною альтернативою: обсяг іпотечних кредитів у нас завжди залишався на мізерних відмітках по відношенню до ВВП, а обсяг зданої в експлуатацію житлової нерухомості - ніколи не покривав навіть простого відтворення старого житла.

Більшість приватних та державних банків в Україні завжди були пов'язані з афілійованими кредитними проектами, в результаті чого їх базис-актив у вигляді кредитів виявився більше схожий на замок з піску.

Що стосується фондового ринку, то більше 50% національної економіки придавлені монопольної плитою, з-під якої не пробитися приватної ініціативи, а значить, ринок цінних паперів буде обслуговувати держава та з десяток великих фінансово-промислових груп. Міноритарії (власники невеликих пакетів акцій) "там не ходять".

В таких умовах, вкладати в банки, кредитні спілки, трести, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, фондовий ринок - гра в "російську рулетку" з одним бойовим в барабані. Як відомо, "гусар" помиляється один раз, а в Україні таких випадків було вже декілька: в 90-е - знамениті трасти, в 2008 і 2014-2016 банки і кредитні спілки.

Основна причина - відсутність реального активу, на якому можна було б побудувати надійне "будівля" суспільного нагромадження.

При цьому, за найскромнішими підрахунками, на руках у населення знаходиться до $30 млрд, тобто ресурс для інвестицій є, немає тільки інструменту дозволяє вкладати кошти. Всього ж, за роки незалежності, згідно з дослідженнями неурядової організації Tax Justice Network (доповідь The Price of Offshore Revisited), сумарно у світових офшорах сконцентровано близько $21 трлн і Україна - у першій десятці країн, з найвищими темпами виведення капіталу.

Гроші у нас є

Лідером з виведення капіталу є Китай - за останні сорок років з нього було виведено $1,19 трлн. Україна в десятці країн - лідерів, з показником $167 млрд. Це трохи менше, ніж у два рази перевищує розмір річного ВВП країни ($90 млрд. На відміну від таких країн, як Кувейт, Південна Корея, Бразилія, Китай, відтік капіталу з нашої країни носить непродуктивний характер: в офшори здебільшого не виводиться прибуток від інвестицій, як це прийнято у світі, а кореневої капітал, в результаті чого, економічний потенціал країни деградує, а макро показники знижуються до критичних позначок.

Це, що стосується бізнесу.

Але і поведінкова модель населення не відрізняється від стратегії можновладців.

Та ж абсолютизація сили американського долара, висновок накопичень у готівкову форму: за останні роки з банківської системи було виведено близько 16-20 млрд депозитів фізичних осіб (валютних і гривневих в еквіваленті). Продовжує збільшуватися і кількість готівки в обігу: порівняно з 2013 роком, на кінець 2016-го, обсяг готівки збільшився з 262 млрд грн до 341 млрд грн, при чому найбільший сплеск був зафіксований у грудні минулого року - збільшення готівки на 30 млрд грн, що було викликане ситуацією з Приватбанком, ростом курсу долара по відношенню до гривні та загальною панікою на ринку.

Найбільше зростання готівки в обігу за останні роки був зафіксований в 2014-м: зростання на 43 млрд грн, що було викликано політичними ризиками, військовими діями, падінням курсу гривні і почався "банкопадом".

Не дивлячись на всі зусилля НБУ щодо побудови кэшлес-економіки, боротьба з "бабками" і тіньовою економікою поки що більше нагадує боротьбу з вітряками.

З 2013-го року розмір депозитів у гривневому еквіваленті скоротився з 442 млрд грн до 431 млрд грн, але це без обліку курсових різниць за валютними вкладами. У 2013-му валютні депозити становили 189 млрд грн або $24 млрд, а на кінець минулого року - 228 млрд грн або $8 млрд. таким чином, з банків "вийшло" $16 млрд і цей процес продовжується у вигляді низьких відсотків за валютними вкладеннями і супутніх ризиків. У той же час, відбулося суттєве збільшення залишків за рахунками до запитання (в основному дебетові платіжні картки): їх розмір зріс з 83 млрд грн у 2013-му, до 118 млрд грн в минулому році. Таким чином, банківський депозит на даний момент практично втратив свою функцію провідного інструменту для акумулювання внутрішніх накопичень. Депозити населення дозволяють банкам лише виживати, при чому, в короткостроковій перспективі.

Таким чином, фондовий ринок в Україні так і не став місцем програми "фінансової сили". Роль ефективного посередника між інвесторами та об'єктами інвестування він також поки не грає. Що стосується інвестиційних золотих монет, то ця ідея, запущена ще минулим режимом, виявилася мертвонародженою: навіть у благополучному 2013-му, було реалізовано всього 45 тисяч штук монет на загальну суму 129,54 млн грн.

До речі, основний інтерес до "архистратигам Михаилам" спостерігався в південних і східних областях.

Таким чином, слід констатувати, що на даний момент основні інструменти накопичення в Україні, які б дозволили населенню ефективно і надійно зберігати свої заощадження, або збанкрутували (банківський депозит), або не відбулися (інвестиційні монети, венчурне інвестування, фондовий ринок), або не можуть покрити потенційні потреби ринку без появи цінового міхура (нерухомість). І головне - в Україні так і не з'явився реальний актив, спираючись на який можна було б створити такий майбутній механізм накопичення і циклічного відновлення внутрішніх фінансових ресурсів, без ризику побудови нової фінансової піраміди.

Що робити

З точки зору потреб національної економіки, в Україні повинен з'явиться довгостроковий фінансовий інструмент (10-20-30 років), номінований у гривні, але капіталізація якого була б прив'язана до конвертованій валюті (долар США, євро), з середнім рівнем прибутковості (інфляція + 5%) і спирається на реальний актив, який в традиційному суспільній свідомості має неминущу цінність. Таким реальним активів в Україні може бути лише земля сільськогосподарського призначення, а фінансовим інструментом інвестування - цінні папери (облігації, інвестиційні сертифікати), номінал яких був би забезпечений цим реальним активом (земельними наділами). Враховуючи потенційний рівень капіталізації землі в Україні, мова йде про $20-30 млрд, які можна було б залучити у вітчизняний аграрний сектор протягом 3-5 років, збільшивши його річну продуктивність до $100 млрд у найближчі десять років.

Для запуску подібної моделі необхідно створити ринкову інфраструктуру, насамперед регіональні земельні банки, створити умови для прозорого ціноутворення на ринку землі і соціально орієнтувати сам ринок на малі і середні фермерські господарства. Важливе значення має також мінімізація присутності держави на національному ринку капіталу. Від органів державної влади потрібно створення ефективного фінансового моніторингу за цільовим використанням коштів, залучених від інвесторів, середньостроковий (2-3 роки) контроль показника інфляції в межах однозначних чисел і встановлення прогнозованого курсового коридору для національної валюти гривні (також на 2-3 роки).

Адже поки можна успішно заробляти на курсових різницях, головними інвесторами у нас в країні будуть залишатися валютні міняйли, а об'єктом інвестування долар США.

Нові моделі накопичення можуть стати популярними лише за умови макроекономічної стабільності та високого рівня довіри з боку інвесторів. З іншого боку, горезвісна макроекономічна стабільність не настане без запуску нових ефективних моделей суспільного нагромадження. Цю діалектичну завдання "причина-наслідок" і належить вирішити найближчим часом. А долар впоратися і без нас....