Перевірка на вошивість. Чому Україна не стане основним союзником США, поза НАТО
Прийняте за основу і в цілому постанову Верховної Ради про звернення до Сполученим Штатам "Щодо гарантій безпеки" (№6111) з проханням надати Україні статус основного союзника поза межами НАТО створює двоїсте враження. Особливо на тлі чергового файка "РИА Новости", повідомив про те, що якась "раптово зникла" сторінка з сайту армії США проговорилася про підготовку якихось американських військових частин до розгортання в Україні.
З одного боку, хід цілком адекватний, враховуючи роль США як одного з гарантів Будапештських угод, а також масштаб і глибину військово-політичного співробітництва, що набирає хід з 2014 р. З іншого боку, постанова викликала очікувану дискусію в середовищі українського атлантичної спільноти – чи не суперечить воно взятому курсу, принаймні, публічно озвучиваемому, на членство в НАТО?
По ряду причин, в якихось моментах ця тематика перезріла, а в якихось- ще далека від актуальності. Тому критично важливо відокремити мух від котлет.
Думка заступника міністра закордонних справ Вадима Пристайка про те, що статус основного союзника США поза НАТО надають країнам, які не стануть членами альянсу, скажімо, не зовсім точно. Держави, що володіють таким статусом, загалом-то і не можуть (або не виявляли бажання приєднатися до НАТО. З 1989 р. такий статус отримали 16 країн: Австралія, Єгипет, Ізраїль, Республіка Корея, Японія, Йорданія, Нова Зеландія, Аргентина, Бахрейн, Таїланд, Філіппіни, Кувейт, Марокко, Пакистан, Афганістан і Туніс. Як бачимо, у списку відсутні європейські країни. Що, загалом, знімає питання про перетин з євроатлантичним регламентом.
Однак всі перераховані союзники, крім Нової Зеландії, Аргентини, Тунісу і Марокко, які є найбільшими реципієнтами американської військової допомоги як у вартісному вимірі, так і в кооперації, або на їх території розташовані американські військові бази.
Досить очевидно, що розміщення на території України американської військової бази достроково зняло б усі сумніви з приводу перспектив подальшої російської військової агресії
Як серединного варіанту "згодилося б" і кратне підвищення рівня військово-технічної допомоги, включаючи постачання летального зброї, про що мова поки не йде. Схоже, Вашингтон продовжує залишатися в полоні ілюзії, що Москву можна стримати самими по собі погрозами подібного характеру.
Що стосується Австралії, Японії та Південній Кореї (у двох останніх випадках в цих країнах є і військові бази армії США), то вони також перебувають під захистом американського флоту, збройного ядерними боєголовками. Те ж саме (без її бажання), втім, стосується і Нової Зеландії. В Афганістані продовжує перебувати американський контингент, Пакистан – ключовий військовий союзник в Центральній Азії, Бахрейн, Кувейт, Йорданія – найважливіші плацдарми для операцій на Близькому Сході, Ізраїль і Єгипет – найбільш помітні одержувачі американського зброї і релевантного фінансування.
Іншими словами, основний союзник основного союзника – ворожнечу. Статус усіх перелічених держав аж ніяк не однаковий. Військові гарантії США, Японії чи Південній Кореї, яким вже понад півстоліття (Дональд Трамп все ще мріє замінити їх звичайної продажем або передачею цим країнам ядерної зброї, яке стане як би "їх"), виразно відрізняються від достатньо формальних військово-політичних відносин між Америкою і країнами начебто Аргентини, Марокко або Тунісу. На відміну від НАТО, це не система, кожен випадок глибоко індивідуальний і володіє своєю власною специфічною історією.
При цьому перетворення в американського військового союзника відбувається за помахом руки влади США, що, звичайно, набагато привабливіше багаторічного стояння в черзі по нерідко незрозумілим або навіть інерційним причин. З НАТО Україна (як і Грузія) – якщо говорити зовсім відверто – потрапила у залежність від такого явища, як русофільство у частини політичних еліт Німеччини, Франції, деяких південно-європейських держав. Приміром, сьогодні Москва вже неприкрито воює за зрив атлантичної інтеграції Чорногорії як з причин "геополітичним", так і цілком банальним, адже Чорногорія є однією з найбільш зручних для пралень кремлівської еліти. І тут теж лунає тривожний дзвінок – наскільки можна довіряти настільки притягального "колективної відповідальності" в умовах, коли рішення в НАТО приймаються консенсусом, а російська мафія здатна корумпувати цілого французького прем'єра (мова про Франсуа Фийоне, принаймні, у період президентства Саркозі) за малу дещицю? Що тоді говорити про політиків бідніших держав-членів альянсу?
З урахуванням усього сказаного двері для України і Грузії до альянсу залишаються відкритими, і Варшавський саміт більш ніж інтенсифікував і наповнив змістом цей діалог, але з точки зору Заходу питання про членство України в НАТО на даний момент не стоїть
Важко уявити собі Німеччину і Францію голосують за таке рішення, незважаючи навіть на все, що відбулося за останні три роки (та й приємно, що не кажи, міркувати про "глобальні політичні наслідки" у глибокому європейському тилу). Звідси і зрозуміле посилення українського інтересу до альтернативних варіантів забезпечення власної безпеки.
Цікаво і протестувати американську реакцію. Адже, з одного боку, особисто Дональд Трамп позиціонує себе прихильником двосторонніх домовленостей (в піку колективної безпеки). Але, з іншого – не під тиском відставленого Майкла Флінна і нині знову потрапив під прес розслідувань Пола Манафорта, а точніше, їх російських спонсорів, з передвиборної платформи республіканців зник пункт про надання нашій країні летального зброї?
Не варто забувати і про довиборній позиції Вашингтона. Україна в 2014 р. вже претендувала на цей статус. Спочатку він був прописаний в проекті закону "Акт у підтримку свободи України", однак після всіх узгоджень в Конгресі цей пункт було виключено з тексту.
Так що перспектива оптимістичного відповіді з Вашингтона на українське звернення досить низька. Хіба що ця ініціатива попередньо узгоджена з Білим домом. Але вона може послужити певною "перевіркою на вошивість". І вже точно нічим не зможе пошкодити курсу України на атлантичну інтеграцію.
