Прогноз Інститута майбутнього: Якими будуть головні виклики для України у 2021 році
Український інститут майбутнього (УІМ) випустив свій щорічний прогноз на наступний рік, назвав головні проблеми та виклики для країни у 2021 році
В УІМ підкреслили, що сьогодні головними факторами могутності держав сьогодні є не чисельність населення, площа території або кількість збройних сил. Як показала коронавірусна пандемія, вирішальним стали мобільність, адаптивність, мінливість та швидкість ухвалення рішень. Через це світ стає швидшим і непередбачуваним, довгострокові стратегічні рішення приймаються все складніше, поступаючись тактичними тимчасовими союзами, які базуються не на цінностях або ідеологічній єдності, а на ситуативних інтересах прямо тут і зараз.
"Зовнішня політика України за результатами 2020 року не подолала свої основоположні проблеми, які великою мірою пов'язані з внутрішньополітичними процесами:
- Провінційність української політики — смислова обмеженість, закостенілість державних інститутів, закомплексованість в ухваленні рішень, невпевненість у власному шляху;
- Рефлексивність зовнішньополітичної діяльності — хронічний режим "пожежної команди" щодо зовнішніх ситуацій, які виникають завжди "зненацька";
- Короткозорість зовнішньої політики — нездатність виробляти довгострокові плани дій та нав'язувати порядок денний;
- Культура політичної безвідповідальності — нечіткість ієрархії ухвалення рішень, відсутність покарання, розмитість критеріїв оцінювання роботи, розсинхрон у взаємодії державних органів.
Нова влада на чолі з Володимиром Зеленським не змогла сформувати новий зовнішньополітичний курс і вирішила триматися за старі, але перевірені історії: збереження стратегічної ставки на ЄС\НАТО, розвиток стосунків із Туреччиною через співпрацю у сфері ВПК і торгівлі, підтримання обмежених політичних контактів з Польщею, збереження статусу-кво на усіх інших існуючих напрямках. Хоча такий курс і зберіг зовнішню політику України на мінімально стабільному рівні, не можна сказати, що він покращив міжнародні позиції України. Навіть навпаки — Україна переживає зовнішньополітичну стагнацію.
Перехідний етап міжнародної системи поки що складається не на користь України. Ключовими процесами, які впливатимуть на подальші позиції України у 2021 році, є ситуація із врегулюванням конфлікту на Донбасі, початок керованого політичного транзиту у Росії до 2022 року, постковідне економічне відновлення, вірогідна реконфігурація політичної влади у Києві, обстановка на світових сировинних ринках, стабільність політичної системи та темпи занепаду пострадянської регіональної архітектури безпеки.
Крім того, варто також зауважити, що додатково на Україну впливатимуть і процеси, пов'язані з політичною кризою у Білорусі, імовірним вирішенням замороженого конфлікту в Придністров'ї, турецько-російськими домовленостями щодо Близького Сходу та Кавказу, а також глобальні переговори між Росією, США, Європою і Китаєм.
Коронавірусна пандемія різко обірвала політичні та дипломатичні контакти між країнами. Чимало держав занурилися у свої внутрішні проблеми, і Україна не є винятком.
Європейський напрямок розвивається слабко та не дуже активно. У ЄС зайняті подоланням внутрішньої кризи, розподіленням коштів на відновлення економіки, стабілізацією політичного дискурсу, вирішенням проблеми міграції, стримуванням китайської експансії та американського протекціонізму.
За останні роки Україна перейшла у розряд незначних зовнішньополітичних питань Євросоюзу. Україну розглядають через призму двох важливих процесів, які мають значення для європейців — конфлікту на Донбасі та відносини з Росією. Україна досі не має жодної ініціативи, яка б стосувалася широкого розуміння урегулювання конфлікту на Донбасі із серйозним обговоренням проблем гуманітарного, соціально-економічного, юридичного, майнового, земельного, освітнього питань на окупованих територіях та аспектів їхньої потенційної реінтеграції. Замість цього, єдине, що часто прориває інформаційний простір — це одинокі провокаційні тези про організацію місцевих виборів на окупованих територіях, спільні патрулі з бойовиками, створення вільної економічної зони, повної амністії тощо. Тому і порядок денний на переговорах формує не Україна, а наші західні партнери, які іноді займають навіть більш "проукраїнську" позицію, аніж сама Україна, як це було на прикладі з ситуацією навколо створення Консультативної комісії у межах ТКГ навесні 2020 року.
Відносини України з Росією також позбавлені системності та конкретики. В умовах війни, в Україні практично відсутня цілісна та багатостороння експертиза щодо Росії: внутрішніх процесів, стану економіки, санкційного тиску, планів на майбутнє. Це робить Україну уразливою перед будь-якими потенційними політичними маневрами, що їх реалізує Російська Федерація з різних боків для отримання політичних і дипломатичних переваг: на рівні "Норманської четвірки", на переговорах у Мінську, у двосторонньому діалозі з Францією або ФРН, на Близькому Сході або в Африці тощо.
Україна у 2020 році не просунулися із питанням деокупації Криму, хоча й розпочала переговори щодо створення "Кримської платформи". Щоправда, досі невідомо, яким чином діятиме ця структура і які в неї будуть функції, в тому числі у принципових для України питаннях: порушення права людини в Криму, постачання води на півострів, санкційний тиск.
У США передвиборча кампанія створювала токсичний фон для різких кроків у американсько-українських відносинах, особливо після скандальної історії з імпічментом Дональда Трампа, яка завершилася напередодні пандемії у лютому. Нерозуміння внутрішніх процесів у США завадило Україні усвідомити сутність кризи глобального гегемона, яка є характерною рисою кризи старого світового порядку. Відсутність у України повноцінної здатності сформувати власний функціонал у стосунках зі США та нав'язати його, неможливість перевести наші відносини у ділове середовище знижує авторитет країни та ставить її у статус підлеглої Вашингтону. Інструментально-смислова пустота, що є характерною для відносин України та США, які зациклені на тих же обмежених категоріях сфери безпеки, призвела до маргіналізації українського напрямку у зовнішній політиці Білого Дому. Тому симптоматично, що на шостому році війни Україна та США розмовляють тією мовою та тими ж фразами, що й у 2014 році.
Стосунки України з Китаєм, на жаль, погіршилися. Після кількох неприємних скандальних історій із контрактами щодо зерна та заводом "Мотор Січ", у Пекіні не впевнені, що Україна здатна дотримуватися старих контрактів та своїх зобов'язань. Погіршення репутації призвело до несерйозного сприйняття Китаєм української влади, а це перешкоджає нормальній комунікації. Бінарність глобального мислення, яку іноді демонструють представники України ("Захід проти Сходу", "США проти РФ", "демократичне добро проти диктаторського зла" тощо), а також схильність екстраполювати свою внутрішню ситуацію на зовнішню політику (що показувала риторика навколо протестів у Гонконзі), також вплинула на ерозію китайського та, ширше, азійського напрямку зовнішньої політики України.
Решта напрямків — Близький Схід, Латинська Америка, Африка, Південно-Східна Азія — лишаються полем можливостей для України. Винятком є Туреччина, з якою Україна цього року посилила співпрацю у галузі ВПК і збільшила товарообіг.
З огляду на вищеописані глобальні тенденції, зовнішньополітична стагнація та міжнародна маргіналізація України — це серйозний ризик для країни, яка перебуває у стані війни та має слабкі політичні та соціальні інститути і неефективну економіку. Несистемність відносин з ключовими глобальними гравцями, відсутність України у різноманітних регіональних ініціативах і проєктах, нерозуміння власного функціоналу у міжнародних взаємовідносинах призведуть до того, що Україна опиниться на периферії зовнішньої політики більшості ключових гравців. У такому разі, нам буде складно розраховувати на однозначну та сильну підтримку зовнішніх партнерів", — йдеться у повідомленні.