Гарантії безпеки. Чи захистять Україну угоди про співробітництво

Ілюзії кумедні, коли їх просто спостерігаєш. Але вони небезпечні, коли на їх основі будуються плани та приймаються рішення. Перед такою ілюзією опинилося українське суспільство, чуючи про двосторонні угоди, що підписуються у рамках Вільнюської декларації. Першу таку угоду було підписано з Великою Британією 12 січня, ще дві — з Німеччиною та Францією 16 лютого. Очікуються аналогічні угоди із США та низкою інших країн.

Припускати, що ці угоди містять якісь "гарантії безпеки", — значить дурити себе ілюзією. Жодних гарантій там нема і напевне не могло бути.

Ця ілюзія небезпечна тому, що може породити хибні сподівання. Найнебезпечніший сценарій: українське суспільство, змучене війною, захоче миру з Росією, сподіваючись, що після цього жах закінчиться, "адже у нас є гарантії безпеки". Ні, це буде мир без гарантій.

Пряма мова Зеленського та Єрмака

Нерідко ілюзії створюються журналістами у спробах заманити читачів гучними заголовками. Але наразі ситуація серйозніша. Наведемо цитати з публічних заяв Володимира Зеленського та керівника його офісу Андрія Єрмака за останній тиждень.

"Генерал-лейтенант Євген Мойсюк призначений спеціальним уповноваженим і буде займатися реалізацією міжнародних безпекових гарантій для України та розвитком Сил оборони", — Зеленський 13 лютого у відеозверненні до українців.
"Ми повинні скласти мапу наших потреб", яка "може стати важливим орієнтиром для країн-партнерів, які проводять переговори щодо безпекових гарантій для України", — Єрмак 14 лютого на "нараді щодо укладення двосторонніх угод про безпекові гарантії між Україною та державами-партнерами".
"Це конкретика, на яку може розраховувати людина в Україні. Це і є безпекові гарантії. В України не було потужніших документів, ніж цей, який ми сьогодні підписали", — Зеленський 16 лютого в Берліні на спільному брифінгу з канцлером Німеччини Олафом Шольцом.
"З трьома державами вже підписано двосторонні угоди щодо гарантій безпеки для України", — Зеленський 17 лютого під час Мюнхенської конференції.
"Наша держава підписала вже три двосторонні угоди щодо безпекових гарантій — із Великою Британією, Німеччиною та Францією. Триває робота над відповідними документами з іншими країнами", — Єрмак 17 лютого під час Мюнхенської конференції.
"Працюємо й з іншими нашими партнерами над новими угодами — це буде дуже ефективна й розгалужена архітектура безпекових гарантій", — Зеленський 18 лютого у відеозверненні до українців.

Як бачимо, термін "гарантії безпеки" міцно увійшов до риторики перших осіб держави. Більше того, він увійшов навіть до назв офіційних посад. Заступника головнокомандувача ЗСУ Євгена Мойсюка, звільненого після відставки Валерія Залужного, указом Зеленського призначено Спеціальним уповноваженим Президента України з питань реалізації міжнародних гарантій безпеки та розвитку сил оборони України. Як не повірити, що ці гарантії нам хтось дає. Але насправді ні.

Народження ілюзії

Коротко нагадаємо походження цієї ілюзії. 12 липня минулого року на саміті НАТО у Вільнюсі лідери країн G7 підписали Спільну декларацію про підтримку України. "У цій декларації ми зберегли один дуже важливий момент — те, що в ній написано, що це гарантії безпеки на шляху України до НАТО", — заявив Зеленський за підсумками візиту до Вільнюса. Але у підписаній декларації слів "гарантії безпеки" нема.

Пізніше до підписантів приєдналися ще 25 країн. У декларації йдеться, що за нею будуть двосторонні зобов'язання та домовленості. І справді, за півроку, 12 січня, Україна підписала Угоду про співробітництво у сфері безпеки з Великою Британією, 16 лютого — Угоду про співробітництво у сфері безпеки та довгострокову підтримку з Німеччиною, а також Угоду про співробітництво у сфері безпеки з Францією. У цих документах також немає слів "гарантії безпеки".

Військові зобов'язання України

З підписаних документів можна побачити, що Велика Британія та Франція мають свій прагматичний інтерес до того, щоб Україна стала членом НАТО. А Німеччина ставиться до наших євроатлантичних перспектив байдуже.

У всіх трьох угодах зазначено термін дії — 10 років із можливістю пролонгації за взаємним бажанням сторін. В угоді з Великою Британією записано, що "учасники мають намір зберегти чинність цієї Угоди на час, доки Україна проходитиме свій шлях до членства в євроатлантичній спільноті". В угоді з Францією формулювання майже те саме, але з дуже важливою правкою: слово "проходитиме" замінено на "продовжуватиме": "Учасники мають намір залишати цю Угоду чинною, доки Україна продовжуватиме свій шлях до майбутнього членства у Євроатлантичній спільноті". А якщо Україна припинить іти до НАТО — адью. В угоді з Німеччиною немає і цього, там записано лише, що вона "не перешкоджає шляху України до майбутнього членства в Євроатлантичному співтоваристві".

В угоді з Великою Британією йдеться, що обидва учасники "прагнутимуть забезпечити, щоб військові спроможності України були на такому рівні, щоб у разі зовнішньої військової агресії проти Сполученого Королівства Україна була здатна надати ефективну військову допомогу". Тобто угода має на меті забезпечити спроможність Києва надати військову допомогу Лондону.

Аналогічно в угоді з Францією сказано, що обидва учасники "прагнуть, щоб військовий потенціал України був на такому рівні, який гарантуватиме у разі зовнішньої військової агресії проти Франції здатність України надати ефективну військову допомогу". Тобто угода має на меті гарантувати здатність Києва надати військову допомогу Парижу.

А в угоді з Німеччиною про можливу військову допомогу Києва Берліну не йдеться.

Два сценарії найближчих десяти років

Вільнюська декларація та підписані цього року двосторонні угоди містять два види зобов'язань західних партнерів: 1) на час, доки триває нинішня російська агресія проти України; 2) у разі нової агресії. При цьому, очевидно, мається на увазі, що між нинішньою та новою агресією має бути якась перерва.

Перерва, очевидно, має бути зафіксована в якомусь документі. Це може бути або угода про перемир'я, або мирний договір.

Зрозуміло, що доки йдуть активні бойові дії, жодна країна НАТО не спрямує свої війська нам на допомогу. А якщо Київ та Москва підпишуть перемир'я чи мир і потім Москва за своєю традицією віроломно його порушить? Буде те саме: ніхто не спрямує свої війська нам на допомогу.

"У разі майбутнього збройного нападу з боку Росії ми маємо намір негайно провести консультації з Україною для визначення відповідних подальших кроків. Ми маємо намір, — пообіцяла Вільнюська декларація, — надати Україні швидку та сталу допомогу у сфері безпеки, сучасну військову техніку на суші, морі та в повітрі, а також економічну допомогу, накласти на Росію економічні та інші витрати, а також консультуватися з Україною щодо її потреб під час здійснення нею права на самооборону". Аналогічні формулювання записані й в угодах із Великою Британією, Німеччиною та Францією, лише там замість обіцянки "негайно провести консультації" записано "протягом 24 годин".

Звісно, можна називати ці зобов'язання "гарантіями безпеки", але це не перетворить їх на гарантії.

Крім того, треба враховувати ще одну обставину: західна готовність підтримувати нас не вічна. І якщо ми зараз самі дамо нашим західним друзям привід зітхнути з полегшенням — мовляв, українці вже згодні домовитися з росіянами, — то у наступній війні ми ризикуємо опинитися без допомоги.

А як же "гарантії безпеки"? Це просто добровільні обіцянки, які підписали лідери держав. Ці документи не мають статусу міжнародних договорів і тому не підлягають ратифікації парламентами. У січні 2025 року мають відбутися чергові парламентські вибори у Великій Британії, наприкінці літа чи восени 2025 року — у Німеччині, потім у квітні 2027 року — президентські вибори у Франції. Ми не маємо жодної гарантії, що переможці цих виборів не дивитимуться на угоди з Києвом як на порожній папірець.

І перетворити їх на порожній папірець буде дуже легко. У всіх трьох угодах записано, що вони можуть бути припинені будь-яким учасником шляхом надсилання письмового повідомлення іншому учаснику. Дія угоди припиняється через шість місяців із дня отримання такого повідомлення.

Реальність замість ілюзій

Отже, що ми маємо у підсумку. Вільнюська декларація та підписані за нею двосторонні угоди — це чудові документи, за які ми повинні бути вдячні західним друзям, як і за будь-яку допомогу. Однак небезпечно дурити себе ілюзією, ніби це гарантії безпеки. Ці документи не називаються гарантіями безпеки та не містять гарантій безпеки.

Гарантій безпеки у сучасному світі взагалі ніхто нікому не дає, їх навіть Ізраїль із Тайванем не мають. Можна було б назвати гарантіями безпеки статтю 5 Північноатлантичного договору, але вона на практиці жодного разу не застосовувалася, і можливість її застосування викликає сумніви через низку причин (не лише через погрози Трампа).

Двосторонні угоди про співробітництво у сфері безпеки — це проміжний етап на шляху до членства в НАТО, але це у жодному разі не замінник гарантій НАТО, доки ми не вступили до Альянсу. А головне, ніхто не гарантує нам членства в НАТО, поки ми не звільнимо всю свою територію і не примусимо Росію до миру на своїх умовах.