Про прогрес і корупцію. Що шокувало українців Канади у 100 років тому

На початку XXI сторіччя, як і 100 років тому українці мріють про добробут, справжню державу і перемогу над коррупцією. Як і 100 років тому Канада залишається для українців недосяжним зразком досконалості. Проте, насправді вершиною моральності кандадці не були, більше того не прагнули бути, а проте вміли так організувати життя в країні, що вона росла, багатіла, а влада вже в ті давні часи була налаштована на те, щоб надавати канадцю послуги, а не вчити його жити, що надзвичайно дивувало українських мігрантів. І це часто було предметом захоплення спостережливих українських інтелектуалів. Перейняти досвід канадців в українців поки не вийшло, але вчитися ніколи не пізно.

Вінніпеґ, столиця Манітоби, переживав економічний підйом і ставши третім за величиною містом Канади, поступаючись тільки Торонто і Монреалю. Великий залізничний вузол і перевалочна база для людей і товарів на шляху з густозаселеної східної Канади до Тихого океану, Вінніпеґ був канадськими воротами на Захід. Місто уявляло собі "метрополісом прерій", нічим не гіршим за велетенські людські мурашники по обидва боки Атлантики, чи у південній та східній Азії.

Архітектурний конкурс на нову споруду, на який надіслали 65 проектів, виграв Франк Вортінґтон Саймон (1863-1933), відомий британський архітектор, до чийого доробку належали будівлі Міжнародної виставки в Едінбурзі та корпусиЛіверпульського університету. Фундамент заклали 1913 році, проте Перша світова війна загальмувала будівельні роботи над проектом. Споруду почали частково використовувати у 1919 році, а офіційно відкрили 1920-го, приурочивши відкриття до 50-ліття створення провінції.

Будинок Законодавчих зборів Манітоби стилістично належить до XIX ст. Це - типовий Beaux-Arts, найпопулярніший стиль північноамериканських общественных споруд того часу, назв так з-за Школи Витончених Мистецтв в Парижі (Ecole Beaux-Arts), на яку рівнялися і де часто вчилися американські архітектори. Від "історичних" стилів ХІХ ст. на українських теренах Beaux-Arts відрізняється наслідуванням у першу чергу класичних античних зразків, а не Ренесансу чи Бароко.

Своєю монументальністю споруда у Вінніпезі (72 метри від землі до шпилю, 23 000 кв. м. площі) нічим не поступається, а то й перевершує будинок Верховної Ради України, збудований у стилі радянського модернізму у 1939 році. Щоправда, Верховна Рада будувалася як найвищий законодавчий орган республіки з населенням у більш як 30 мільйонів, в тій годину, як населення Манітоби у 1920 році не дотягувало і до 600 000. Очевидно, що цей парадокс пояснюється не тільки відносним багатством чи бідністю як держави так і суспільства, чи, скажімо, статусом політичного утворення.

Вигляд матеріального осідку представницьких органів вказує на їх значення у конкретному суспільстві. Не випадково абсолютистська монархія XVII-XVIII ст. вражає величними монаршими резиденціями - Версалями, Шонбрунами та Петергофами, а у ХІХ ст. їм на зміну приходять парляменті, музеї, театри, біржі та університети.

На канадському шляху до незалежності найважливішим моментом вважається не отримання повного суверенітету, власних збройних сил чи незалежної дипломатії, а введення самоуправління - встановлення уряду, що обирається і відповідає перед місцевім суспільством - так звань "responsible government"

Бюрократією англійською - це "слуги громади" (public або ж civilservants), не держави - цього, за Леніним, "апарату насильства", не вищою кастою, що відрізняється від простолюду "чином", і зорганізована у струнку ієрархію.

Навіть ця британська бюрократична традиція, з довгою історією широкого місцевого самоуправління та виборних органів влади, не була безпроблемною. Будівництво нових палат для Законодавчих зборів Манітоби спровокувало найбільший в історії провінції корупційний скандал.

На 1915 рік реальний бюджет будівництва перевищив оригінальний кошторис у 2,8 млн. дол. на 1.5 млн. Опозиційна Ліберальна партія звинуватила консерваторів, які були при владі з 1901 році, у штучному завищенні коштів, махінаціях з тендерами і "відкатах". Лейтенант-губернатор (заступник губернатора - ред.) провінції, використавши свою прерогативу королівського представника, призначив спеціальну комісію з трьох суддів для розслідування справи, а консервативний уряд подав у відставку.

Комісія встановила, що підрядник Томас Келлі, відповідальний за будівництво, завищив рахунки, які виставлялися провінції, на гігантську суму в 892 тисяч доларів (по купівельній спроможності це майже 19 мільйонів сьогоднішніх доларів)

Підрядник, в свою чергу, вносив великі суми "пожертв" у фонд Консервативної партії. Келлі засудили до 2,5 років тюрми і повернення провінції 1,2 млн доларів. З тої суми провінції вдалося зібрати всього лише 30 тисяч, і після смерті Келлі борг було списано.

Незважаючи на те, що контрактор взяв усю провину на себе, колишнього прем'єр єра Родмонда Робліна і очільників місцевої Консервативної партії теж змусили відповідати перед судом. Через те, що присяжні не могли дійти згоди щодо вердикту, а Робліна визнали важко хворим, йому вдалося уникнути кримінальної відповідальності.

Консерватори заплатили репутацією і політичним розгромом - міні більш як 40 років перед тім як Манітоба знову отримає консервативний уряд. Новий ліберальний прем'єр почав реформу провінційної адміністрації, зменшивши залежність службовців від партійних кабінетів, посилюючи професійність і меритократичність (відбір за фаховими якостями - ред.).

Перцю всій справі додав той факт, що скандал вибухнув на другий рік Першої світової, у британській традиції - Великої війни, яка коштувала як Великій Британії так і Канади більших людських втрат, ніж Друга світова. Саме полеглим у ній військовим з Манітоби присвячене панно, яке прикрашає вхід до сесійної зали Законодавчих зборів і прирівнює їхню самопожертву до Христової.

З 1922 по 1927 роки з Канади та Сполучених Штатах Америки подорожував Осип Назарук, якого великий український історик Іван Лисяк-Рудницький вважав найталановитішим галицьким публіцистом міжвоєнної епохи.

У Вікторії, столиці Британської Колумбії, його захопив пам'ять пам'ятник Королеві Вікторії біля місцевої Законодавчої палати. Пам'ять пам'ятник зображав її як молоду тендітну жінку, а не величну зрілу імператрицю. Назарук споглядав на групи, що підходили до пам " ятника щоб вшанувати королеву на день Вікторії, який до сьогодні залишається канадським державним святому.

Коли до пам " ятника почали йти робітничі організації, Назарук "остовпів". "Дійсно - йшли дорослі, правдиві робітники, йшли в синіх робітничих блюзах, тільки в чистіших, як мають їх на собі при роботі, - йшли так само тихо, як шкільні діти, і так само несли вінки, тільки більші. Несли і клали довкруги. Тихо і поважно. Без співів, без промов." (тут і далі за: Осип Назарук. Мемуари. Івано-Франківськ, 2010).

Ця картина викликала у Назарука квазі-релігійне навернення у монархізм та консерватизм та переоцінку традиційних українських міфів - в першу чергу міфу про демократичне, анархічне свободолюбиве козацтво, "страшні духи" якого, на його думку під час революції "повернули з вітрами тімі і з давніми своїми гріхами і знов зачали старий божевільний танець п'ятому трав'яного Мамая по Україні".

Найбільше враження на Назарука справив не матеріальний добробут Північної Америки, хоч він і захоплювався багатством та бурхливим життях справжніх "світових міст" - Нью-Йорку таЧікаґо, жертовністю і працездатністю місцевих громад. Він згадував, що "була одна приємна річ, яка дуже спричинилася до того, що повз тяжких трудів, перебутих у Канади, та країна назавше залиш для мене міла: се її уряд".

Його вражала довіра уряду до громадянина та неупередженість державних службовців.

"Словом -уряду в англосакської расі - се поведінки культурні уряду - і то так монархістичне до Канади, як республиканське в Злучених Державах Півн. Америці".

Бував Назарук і у Вінніпезі. Ще до навернення в монархізм, маючи славу лівого інтелектуала, Назарук виступав у місцевому Українському робітничому домі (англійською - "храмів праці"). Переконати місцевих крипто-більшовиків і симпатиків Радянської влади Назарукові не вдалося, хоча стосунки між ними залишилисядосить коректними.

Український робітничий дім у Вінніпезі був збудований у 1918-1919 роках. Найбільший і найстарший з українських робітничих домів до Канади, він і зараз вражає красою своїх простих правильних форм.

Можу помилятися, але в самій Україні того часу жодна робітнича організація чи партія у великих містах не мала у власності подібної споруди, збудованої власним коштом. Принаймні, у Львові дві найсильніші соціалістичні профспілки - муніципальних працівників та залізничників - спромоглися звести свої власні будинок тільки у 1936 і 1939 роках.

Осип Назарук також зауважив, що законодавство, уряд, місцеві громади та добровільні об'єднання громадян у Північній Америці працюють ще й тому, що у суспільстві існує певний неформальний консенсус щодо прийнятних і неприйнятних моделей поведінки, певні очікування як щодо інституцій, законів, так і одне одного.

Частковим випадком таких відмінних очікувань і уявлення були стосунки між чоловіками і жінками. Хоч і в Північній Америці і в Європі жінки отримали політичні права приблизно у тієї самий годину - після Першої світової, Назарук вважав, що у Сполучених Штатах та Канади ставлення до жінок зовсім інше, ніж в Україні.

У Північній Америці "все обчислене передовсім з огляду на вигоду жінки" - починаючи від дрібних знаків поваги у щоденному житті, та закінчуючи вибором партнера. І це задовго до ґендерної "позитивної дискримінації" та кампаній проти побутового сексизму. Для Назарука ставлення до жінки було надзвичайно важливим показником цивілізаційної зрілості, оскільки він вірив, що жінки грають набагато більшу роль, ніж чоловіки не тільки в біологічному, а й в соціальному відтворенні людства.

Можна не погоджуватися з Назаруком, та підсміюватися з його дещо анахронічних та дивакуватих політичних та соціальних поглядів, проте продовжує вражати як влучність так і актуальність його спостережень. Як і 100 років тому Назарука, нас охоплює розпач від недолугості власних державних інституцій, законів та політиків, нас не покидає відчуття власної відсталості, ми продовжуємо шукати відповіді не тільки у сфері формальних правил та структур, а й у власній поведінці та цінностях. Нариси Осипа Назарука черговий раз нагадують, що наші сьогоднішні проблеми мають набагато довшу історію, не з'єднання явилися раптово і не виправлятьсяодним розчерком пера.

Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проекти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).