Приманити Томос. Що спільного у автокефалії з безвизом і "Джавелинами"
Спікер ВР Андрій Парубій зробив спокуслива пропозиція майбутньої Православної церкви в Україні — їй можуть передати Софійський собор у Києві. Перлину, яких небагато залишилося від києво-руської доби і яка досі залишалася останнім бастіоном музейників у протистоянні реституції церковної власності. Так, цей бастіон може впасти, це стане своєрідною символічною межею, підведеної під "багатовіковою мрією українського народу про "своєї" церкви.
Спікер вважає, що це було б справедливо". Останнє слово виглядає трохи дивно — в чому справедливість? Але до того, що наша влада, як Дід Мороз, при нагоді відкриває мішок і роздає, що вважає за потрібне і кому вважає за потрібне, можна було звикнути.
А тут і привід є: люди чекають Томосу, а він все не їде. Може, ми його все-таки соблазним? Ну, гаразд, не його самого, так тих, від кого він залежить. Прийдете на Об'єднавчий собор — Софія ваша.
Ну і, нарешті, це просто красиво. Це ж наша перемога — вона повинна виглядати велично.
З цікавого: в будь-який інший історичний момент ідея віддати церковникам Софію Київську викликала б обурення в рядах культурної громадськості, як це неодноразово траплялося. А тут — тиша. На тлі хайпи, піднятого навколо Томосу, ніяка ціна перемоги вже не здається занадто високою.
Ще з цікавого: розмова про передачу Софії спікер почав зі слів, що пора, мовляв, задуматися про те, як жити будемо "після Томосу". І тут же перейшов на передачу культової споруди.
Чи Не намагається влада шикарними жестами замаскувати не самі шикарні умови перемоги? Згладити незручність. Компенсацію запропонувати.
Криза очікувань у випадку з Томосом цілком можливий. І як це часто буває, пов'язаний він не з жорстокістю реальності або жадібністю/підступництво греків, а з тим, що очікування були сформульовані так, щоб подобатись, а не так, щоб збуватися.
Судіть самі. Що викликало і продовжує викликати самі бурхливі дискусії в медіа? Титул предстоятеля. Назва церкви. Місце в списку (він же диптих) — наче Бог у рай за списком викликає. Нас дуже цікавить, у кого що заберуть, кому що віддадуть і як поділять, — тут Парубій цілком в тренді. Обов'язково, "геть від Москви" і щоб з тріском. Загалом, як завжди, гра з нульовою сумою. Повинен залишитися тільки один, інакше перемога — не перемога.
Невідомість, стимульована скритністю владі в усьому, що стосується договору з Фанаром, — каламутна вода, в якій багатьом виявилося зручно ловити рибку. Противники автокефалії, наприклад, намагаються виловити для себе втішний приз. Автокефалія, судячи з усього, буде — це, звичайно, мінус. Ну так порадіємо хоча б тому, що це "не така" автокефалія. Як так — тільки 15-е місце в диптиху? І не патріархат, а якась архієпископія. І це ще не все, стривайте, прочитаєте — прослезитесь. Хлопці, ваша так звана "автокефалія" менше, ніж автономія УПЦ МП. Ось побачите.
Ці останні слова — ключові. УПЦ МП краще, більше, православніший, це і так відомо, але вона навіть автокефальнее, ніж ця наша автокефалія.
Мета цієї пропаганди навіть не стільки зіпсувати нам гру (хоча і не без), скільки заспокоїти самих себе. Радянські люди звикли до гри з нульовою сумою. Противники автокефалії будь-якого громадянства впевнені, що наша перемога — це їхня поразка. Їм не хочеться, щоб у нас була автокефалія — будь-яка, хоч широка, як запорізькі шаровари, а хоч би й вузька, як вушко голки. Тому що це руйнує той світ, в якому вони звикли жити. Зі своїм фальшивим "братством" і "єдністю", у своїй дивній "Святої Русі", побудованої на брехні і насильстві. Оскільки брехня, насильство, історичний цинізм — ось це все виправдано, поки "працює". Поки це "братство" та "єдність" існує, має видиму форму. Але якщо воно раптом розпадеться — хоч патріархатом, хоч архієпіскопією, хоч опудалом, хоч тушкою, — виявиться, що ось це все даремно. Насильство, цинізм, брехня — все даремно. Зло в чистому вигляді, не змішаний ні з якими "благими цілями", якими його можна було б виправдати.
Здавалося б, ну й нехай. Нехай люди втішаються, чим можуть і як можуть, але ці слова отрутою капають на нашу і без того не надто благополучну грунт. Ось, дивіться, влада нервує. Документи опублікувати не вирішуються, зате готові на підкуп.
Знають, чого побоюються: що цілком "автокефальна" публіка, розігріта холиварами в соцмережах, підхопить в тому сенсі, що ми міняємо московське ярмо на грецьке". Слова патріарха Філарета, між іншим. Правда, сказані десять років тому, але ми ще й не такі шари пилу обтрушували. Дійсно, чому тільки 15-е місце в диптихах? І чому це архиєпископія, а не патріархат? Нас мільйони від Сяну до Дону — "і всього 25 баранів"? А кажуть, там ще й якісь механізми впливу греків на нашу церкву "заховані". Навіщо нам греки? Нехай дають Томос, а далі ми самі.
Нам для цього навіть підказок з Москви не треба.
Впевненість у тому, що нам просто повинні щось дати — Томос, "Джавелины", кредити, співчуття і солідарність, — така ж зворушлива, як спроби наших заклятих друзів заспокоїти себе тим, що наша автокефалія зовсім не така автокефальна. Думка про те, що за все потрібно платити, викликає у нас внутрішнє відторгнення. Хіба ми мало платили? Вся наша трагічна історія, всі наші страждання — хіба це не плата? Наші вимоги справедливі. Ось тільки подібна вимога справедливості можна адресувати Небес, а не конкретних гравців на політичному, економічному, церковному і будь-якому іншому земному полі. Греки точно так само не заборгували нам Томос, як Європа — безвиз, а США — "Джавелины".
Але крім того, що кожен діє в своїх інтересах, є ще одна обставина — участь греків у будівництві нашої церкви і в наших інтересах теж. Тому що в даний момент ми не можемо самі створити "свою церкву". Все, що у нас є, — широкі віруючі маси. Які самі по собі — церква, але для того щоб організувати їх у місцеву церковну структуру, потрібні знання, вміння, розуміння ситуації, яких у нас не вистачає. Все, що можуть побудувати наші вітчизняні ієрархи, незалежно від політичних уподобань, виявиться аналогом радянської церковної структури. Тому що ніяких інших семінарій та духовних академій, ніякого іншого організаційного досвіду в їхньому житті не було.
Ми як народ, в тому числі народ Божий, чимало пережили за останні декілька століть. І ми за цей час чимало втратили. Зокрема, деякі особисті і соціальні якості, які дуже суттєві для церковного життя.
Мало хто з нас, наприклад, усвідомлюють складність такого завдання, що постане перед українською церквою після Томосу. Можна забрати в МП назва, Києво-Печерську, Почаївську та навіть коли-небудь Святогірської лаври. Можна вигнати "геть московського попа" — кожного окремо або всіх разом узятих. Можна передати новій церкві Софію Київську. А хоч і десятину з держбюджету. Але це не допоможе. Замість "московських попів" стригти гроші з паломницького туризму будуть попи єдиної помісної — ось і вся різниця.
Створити церкву, зібрати її з розрізненої публіки, зациклившейся на своєму, дуже обмеженому, досвід віри, пов'язаної з певними місцями, словами, звичаями, мовою і т. д., — завдання дуже непросте. Але це головна "послетомосная" завдання.
Нам, які знаходяться в середині конфлікту, це не по силам. Ми бачимо в "своїй церкві" що завгодно — історичну справедливість, політичну необхідність, просто пестить вухо гасло "геть від Москви". Це все теж потрібно, щоб створити певний настрій у публіки і правильну мотивацію у політиків, від яких багато що залежить. Але це тільки засіб, а не мета.
У свою чергу, перед Константинополем в Україні відкривається цікавий виклик і рідкісна можливість зібрати безліч православних в церкву максимально відкритого типу. "Церква майбутнього", якщо хочете. Україна для такого експерименту хороший полігон. В нашій церкві, з очевидних причин не може бути твердої опори на якусь одну етнічну традицію, а тому неможлива й замкнутість на національної церковної ідеї, яка так утвердилася в інших помісних церквах в епоху "весни народів". Невисока також ймовірність утворення жорсткої зв'язки між державою/політикою і церквою, як у деяких інших посттоталітарних країнах, — теж через велику різноманітність, "багатовекторності" всередині церкви-громади, а також притаманною українській церковній традиції вкоріненості церкви більшою мірою в громаді, ніж у співпраці з владою. Загалом, є можливість звернути наші слабкі сторони в силу церкви.
Ми самі такий полуутопический проект реалізувати не зможемо. У нас не вистачає двох життєво важливих для будь-якого довготривалого проекту речей: стратегічного бачення та менеджменту. Без яких ми навіть перший етап — створення помісної структури — не пройдемо без великих втрат і потрясінь.
Але в результаті може вийти церковний, а не політичний — національний, державний —проект. Який в перспективі, втім, у разі успіху відіграє і позитивну політичну роль.
Вселенський патріарх може запропонувати нам участь у своєму глобальному церковному проекті. І розділити з ним і успіх, якщо пощастить, і, якщо не пощастить, провал. Як бачите, "хто від кого залежить" — питання не така вже й однозначна. Нам з нашого 15-го місця в диптиху хоч падати буде не так боляче.
