Зловити Путіна за мову. Як Росія загнала себе в пастку "виборами в ОРДЛО"
Останні кілька днів тема так званих виборів в підконтрольних Росії сепаратистських анклавів "ДНР" і "ЛНР" не йде з міжнародного порядку денного. Свою думку на рахунок псевдовыборов вже висловили офіційні представники Євросоюзу, США, ОБСЄ й інших структур, і думка це одностайно. "Вибори" в ОРДЛО суперечать Мінськими угодами і не можуть бути визнані світовим співтовариством. Така увага до "виборів" в маріонеткових псевдогосударствах викликане не тільки тим, що "волевиявлення" жителів окупації заплановано на найближчу неділю, але й тим, що українська сторона вчасно зуміла привернути увагу до того, що відбувається.
У вівторок, 6 листопада, прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков зробив відразу кілька заяв, які отримали широкий резонанс. По-перше, він формально визнав, що Москва "має вплив на ДНР і ЛНР", по-друге, що вибори в цих псевдореспубликах, на думку Кремля, не суперечать Мінськими угодами, і по-третє, що найбільш важливо - припустив, що Росія може визнати вибори в ОРДЛО.
Примітно, що говорити на цю тему він почав не зовсім по добрій волі, а відповідаючи на питання українського журналіста на прес-конференції. При цьому від питання, чи визнає Росія вибори в ОРДЛО, Пісків намагався ухилитися як міг, мовляв, говорити про це зараз не на часі, треба дочекатися результатів підсумків голосування. Але навіть такий відхід від відповіді цілком можна трактувати як намір визнати вибори, тим більше, що результати майбутнього "волевиявлення" в "молодих республіках" чудово відомі скрізь і всім вже досить давно.
Цим і скористалася представник України в Мінській переговорній групі віце-спікер Ірина Геращенко, яка після чергового раунду малопродуктивних переговорів, зробила свою заяву про те, що намір Росії визнати "вибори" в ОРДЛО - це зрив Мінського процесу, "мандат на війну", привівши в приклад попередні "вибори" на окупованих територіях в 2014 році, і закликала світ дати жорстку оцінку таким діям Росії у вигляді посилення санкцій. Це заява швидко розлетілася по ЗМІ. І нехай до нових санкцій справа не дійшла, та й, напевно, не могло дійти. Оцінка російським намірам дана досить чітка.
У всій цій історії цікаво те, що Кремль став заручником власної гібридної дипломатії. Адже якщо поміркувати логічно предмет загального обурення відсутній як такий. Про яке, власне, "визнання" йде мова? Росія, як всі прекрасно знають, не визнала державність ні ДНР, ні ЛНР і найближчим часом таке визнання плани Кремля явно не входить. Тоді як можна визнати або не визнати "вибори" в невизнаній державі? Якщо ДНР і ЛНР для Росії де-юре не існує, то не існує і ніякої діяльності, яку ці "держави" здійснюють, в тому числі і виборів. В Україні, наприклад, ніхто не задається питанням визнавати або не визнавати вибори в Косово.
Кремль же вся абсурдність цієї ситуації, звичайно ж, анітрохи не бентежить. Нікого в Росії адже не здивувало рішення влади визнати паспорти та інші документи, що видаються в невизнаних "молодих республіках". Так і на рівні риторики російські офіційні особи дуже часто говорять про ДНР і ЛНР як повноправних державах. До подібного конфлікту між геополітичної доцільністю і пропагандою "для своїх" росіяни за роки "гібридної війни з Україною" давно звикли. Адже всі росіяни прекрасно знають, хто і навіщо воює на Донбасі, але вголос всі дружно кажуть: "Нас там немає". Те ж саме і з визнанням - хвалитися, як Росія віджала України у Донецьк і Луганськ - це одне, а формально визнавати як-то нерозумно і нікому не потрібно. Стосовно ж держави Україна все рівно навпаки. Формально Росія як би визнає український суверенітет, але з єхидною посмішкою, мовляв, ми ж всі прекрасно знаємо, що ніякої України немає і бути не може.
У пастку між необхідність говорити одночасно взаємовиключні речі попався і товариш Пісків. Коли йому задали питання в лоб, чи визнає Росія "вибори" в ОРДЛО, відповісти, що, мовляв, так, звичайно, не дозволяє формальна позиція Кремля, а правда, мовляв, не можемо ми визнавати вибори в невизнаній країні, не буде зрозуміла ні серед сепаратистів Донбасу, ні рядовими росіянами. Причому не буде сприйнятий, звичайно ж, не сам факт невизнання, а публічне визнання в цьому, яке сприймуть як образу і порушення священних табу.
Нам же всі ці суперечності виявляються на руку, адже піймавши за мову Пєскова з'являються досить вагомі підстави не давати європейцям забути про російської агресії і необхідності протидіяти їй дипломатичними методами.
