Останній бій чмобіків. Коли чекати на третій наступ Путіна

Путін не просто готується до третього наступу — він демонструє це у різний спосіб. Мобілізація, яку він оголосив 21 вересня, триває прискореними темпами. Починаючи з 10 жовтня, він практично щодня атакує Київ та інші міста України ракетами та дронами. Водночас він намагається залякати нас втягуванням у війну Білорусі, шантажує застосуванням ядерної зброї, аварією на Запорізькій АЕС, ракетними ударами по греблях на Дніпрі тощо.

Дві мети Путіна і два уроки, які він дістав

Хоча війна триває вже майже вісім місяців, але цілі Росії не змінилися. Їх рівно дві: відкусити собі шматок української території та змусити українську владу до миру на російських умовах. Тому, перш ніж оцінювати плани Путіна на новий наступ, подивимося, які уроки він міг здобути з попередніх спроб.

Перший наступ, розпочатий 24 лютого, майже досяг успіху. Російські війська, висунувшись із Криму, окупували Херсонщину та Приазов'я, реалізувавши мрію Кремля про сухопутний коридор до Криму. Паралельно йшов наступ із півночі, під загрозою оточення опинилися Київ та Харків. Все це дозволило делегації РФ зайняти домінантну позицію на переговорах з делегацією України, які з 28 лютого проходили у Білорусі та потім у Туреччині. Проте українські війська зуміли поламати ці плани. Окупанти були змушені тікати з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, а невдовзі українська влада поставила переговори на паузу.

Ця спроба, схоже, навчила Путіна необхідності концентрувати сили та ресурси на конкретних напрямках. 22 квітня міноборони РФ заявило про початок "другої фази спецоперації". Головним воєнним результатом цього наступу стала окупація усієї території Луганщини. 25 червня українські війська залишили Сєвєродонецьк, а 3 липня — Лисичанськ. Цей успіх дозволив росіянам підняти у глобальному інформпросторі хвилю коментарів про необхідність перемир'я. Головним аргументом називалася нібито безперечна перевага російських військ. З'явився і пристойний привід — зернова угода, підписана 22 липня у Стамбулі Україною, Туреччиною та Росією. Російські та турецькі представники прямо заявляли про свою надію, що ця угода стане базою для переговорів про мир. Однак Україна на цю вудку не попалася, а у вересні наші війська зруйнували міф про російську перевагу, провівши успішний контрнаступ на північній ділянці фронту. Зокрема, 10 вересня було звільнено Куп'янськ та Ізюм — два райцентри Харківщини, які ворог окупував під час свого першого наступу.

Який урок дістав Путін із цього провалу — неважко зрозуміти. Достатньо подивитися на оголошену ним мобілізацію. Схоже, він вирішив, що настав час задіяти всі свої сили та ресурси, не залишаючи жодних "недоторканних запасів". І це стосується не лише першої мети, тобто завоювання територій, а й другої — примусу Києва до переговорів.

"Останній та рішучий бій"

У перші дні після путінського указу про часткову мобілізацію було багато розмов про те, що російські військкомати не зможуть забезпечити темпи, вищі за ті, які дозволяє пропускна спроможність призовної системи. Однак слід розуміти, що Путін вважає себе у своїй країні царем і богом, а росіян — слухняними рабами. Тому, якщо йому захотілося отримати мільйон чмобіків (частково мобілізованих) або більше (різні джерела називають цифри плану з мобілізації 1,2-1,4 млн до березня), можна не сумніватися, що він це отримає. І ми бачимо, що методи для цього застосовуються найгротескніші, аж до облав на резервістів навіть у Москві та Пітері.

Знову ж, скільки часу чмобіки отримують на бойову підготовку, чи вони забезпечені зброєю, амуніцією тощо, це для Путіна — питання другорядне. Бо головне для нього — мати в своєму розпорядженні достатню кількість гарматного м'яса, щоб пустити його у витрату, коли йому заманеться.

14 жовтня Путін заявив, що мобілізація може закінчитися за два тижні. За його словами, із запланованих 300 тис. вже мобілізовано 223 тис., додатковий призов не планується. Однак у російських військових експертів можна знайти геть інші цифри. Наприклад, ТГ-канал "Воля" того ж дня повідомив, посилаючись на свої джерела в міноборони та генштабі РФ, що вже мобілізовано 570 тис., крім того, понад 190 тис. отримали повістки на кінець жовтня – початок листопада. При цьому до 250 тис. вже вирушили у частини на прикордонних з Україною та окупованих територіях. Інші 320 тис., що застрягли на збірних пунктах та частинах у внутрішніх регіонах РФ, доїдуть до війни вже до кінця жовтня.

За даними тих самих джерел, тільки для оборони російським військам необхідне поповнення в 600-700 тис. чмобіків, а для наступу, якого вимагає Путін, ще стільки ж. "Додамо сюди ще від 80 до 110 тис. мобілізованих, яких ЗС РФ збираються відправити до Білорусі, щоб нарешті спробувати реалізувати амбітний проект Герасимова з прориву на Луцьк та Львів. Поки що до Брестської області відправили не більше 22 тис. військовослужбовців, але процес тільки запущений". Вже після цього повідомлення "Волі" з'явилася заява Лукашенка про те, що в Білорусі буде розміщено 9 тис. російських військових.

Зрозуміло, що Путін намагається занизити масштаби мобілізації (тому він і назвав її "частковою"), щоб зменшити панічні настрої у суспільстві. Для того ж він заявив, що за два тижні вона закінчиться. Проте навряд чи припиниться. Можна припустити, що темпи мобілізації скоротяться з об'єктивних причин — з 1 листопада до 31 грудня військкомати будуть зайняті проведенням осіннього призову на військову службу. Але якщо Путін вимагатиме ще чмобіків — він, напевно, їх отримає.

Крім того, він має додатковий ресурс — близько 120 тис. дембелів, які мають завершити службу в той же період. Знаючи ті методи тиску, які поширені в російській армії, неважко припустити, що більшість дембелів покинуть свої військові частини не у вигляді щасливих цивільних, а як контрактники.

Інша річ, що з усіх цих чмобіків та дембелів не можна скласти повноцінні батальйонні тактичні групи. Для цього банально не вистачає танків, бронемашин, реактивної та ствольної артилерії. Значний некомплект озброєнь спостерігається навіть у тих російських БТГр, які зараз воюють.

Тому, з погляду військової логіки, нинішнє поповнення має використовуватися головним чином для зміцнення оборони — копати окопи, будувати споруди фортифікації тощо. А для наступу має бути призначена нова хвиля чмобіків, яку гіпотетично можна було б і навчити, і озброїти як слід.

Але проблема чмобіків у тому, що Путін навряд чи захоче чекати до березня. Більш ймовірно, що він вимагатиме наступу на якійсь ділянці фронту вже за кілька тижнів.

Повторимо, що цілей у Путіна дві: нові території та тріумф на переговорах. І друга недосяжна без першої. Успішний наступ йому потрібний не лише для захоплення нових земель, а й для того, щоб змусити Київ та Захід до переговорів та перемир'я на умовах Кремля.

За останній місяць Путін "розпечатав" практично весь свій "недоторканний запас" аргументів. Нагадаємо, що влітку головним аргументом для примусу до переговорів була нібито безперечна перевага російських військ. Зараз у цей міф уже ніхто не вірить, тому Путін посилено зображує з себе божевільного. Для того ж організуються регулярні вкидання чуток про його намір застосувати тактичну ядерну зброю, організувати нову "Фукусіму" на Запорізькій АЕС, зруйнувати ракетними ударами греблі у Кременчуці та Кам'янському. І тут примітно, що останніми днями Джо Байден, інші західні політики та експерти стали наголошувати, що Путін — раціональний гравець.

Оскільки шантаж екстремальними сценаріями не вдається, Путін може вимагати від генерала Суровікіна, якого він нещодавно поставив командувати війною, здобути якісь помітні перемоги протягом найближчих чотирьох тижнів. Як відомо, 15-16 листопада на острові Балі в Індонезії має відбутися саміт G20. Там чекають і на Байдена, і на Путіна, і на Зеленського (хоча Україна не член G20). Теоретично Путін міг би сподіватися, що на полях саміту G20 відбудуться його двосторонні переговори з Байденом і тристоронні за участю Зеленського. Але сам Путін поки що не виявляє оптимізму з цього приводу. 14 жовтня він заявив, що не бачить потреби у переговорах з Байденом і взагалі ще не вирішив, чи летіти на Балі.

Кажуть, що місяць тому на саміті ШОС у Самарканді лідери Індії та Китаю вимагали від Путіна завершити війну в Україні до саміту на Балі. Це ще одна обставина, чому Путіну стало б у нагоді швидке перемир'я, особливо до саміту G20. Але це для нього не самоціль, йому потрібний мир на своїх умовах, а не на умовах Києва та Заходу. Тому він готовий сваритися з Індією та Китаєм і продовжувати війну, сподіваючись, що третій наступ нарешті дасть бажаний результат. Що ж, третій провал Путіна обіцяє бути ще грандіознішим за перші два.