Юшка з бюджету. Чому Азарову так подобався Сінгапур

У нас багато хто вважає, що, от, якщо перейнятися європейськими цінностями, як вчить найпопулярніший виконавець пісень власного твору, Святослав Вакарчук, а потім ще й правильно проголосувати на виборах, то країну можна змінити в один момент. Поганих чиновників люструвати, хороших поставити на їх місце, далі швиденько евроинтерироваться, після чого жити у мирі та щасті. Насолоджуючись тривалою відпусткою і гідною пенсією.

Книга англійського журналіста Джон Кампфнера "Свобода на продаж. Як ми розбагатіли і позбулися незалежності" звертає увагу на те, що навіть у тих, хто не просто "евроинтегрировался", а вже давно потрапив в число розвинених країн, проблем не менше, ніж українців. Навіть те, що живуть щасливці з "золотого мільярда" набагато багатше, створює додаткові проблеми. Особливо по частині свободи і незалежності. Ще років 200 з гаком тому Бенджамін Франклін казав, що той, хто жертвує свободою в ім'я тимчасової безпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки.

Спостерігаючи за подіями в світі, Джон Кампфнер приходить до висновку, що людство продало свою свободу і незалежність за сочевичну юшку" видимого добробуту і ілюзію безпеки. Найяскравіший приклад для нього - Сінгапур.

Держава-нянька на чолі з добрим і мудрим диктатором-технократом, який регулює всі сторони життя сінгапурців, визначаючи, як себе вести, що пити, як обходитися з дітьми, як будувати кар'єру. Пильне держава все контролює. Карає і заохочує. То премією, то прочуханкою, а то і стратою. Громадянам забезпечують дуже високий рівень життя, а вони, в свою чергу делегують чиновникам право визначати, що таке добре, а що погано.

Говорити про яку-небудь адекватному контролі над діями уряду з боку парламенту не доводиться. Опозиціонерів регулярно відправляють у в'язницю, виборчі округи змінюють свої обриси ще частіше, ніж в Україні, але зате всі живуть заможно (подушний ВВП в Сінгапурі $55 тис в рік, а в Україні до революції $3,9), а вже ті, хто доростає до вищого рівня держуправління, то просто у розкоші.

Правда кажуть, що в Сінгапурі все надзвичайно ефективно і немає корупції, тільки от перевірити це складно, оскільки журналістів регулярно переслідують позовами за наклеп, а опозиціонерів саджають до в'язниці. Не дивно, що сінгапурський експеримент дуже подобався прем'єр-міністру України при "старому режимі" Миколі Азарову ще до того як він опинився в еміграції в Росії.

Само собою, що Росія, це не Сінгапур, але те, що наші північні сусіди, також вирішили обміняти свої цивільні права на обіцянку благополуччя з боку виконавчої влади, яка, в свою чергу, вирішила, що парламент не місце для дискусій. До 2013 року, все йшло непогано і влада свою частину контракту, виконувала, добробуту росіян зростало небаченими в історії темпами. Але. Потім відбулося захоплення Криму, обвал цін на нафту і тепер замість зростання добробуту росіян годують патріотичними фантазіями, правда поки досить успішно. Ні суспільство, ні парламент зі стану анабіозу не виходять.

Втім, рівень багатства може бути і не таким високим, як в Сінгапурі, і навіть не таким як у Росії, а всього лише як в Індії (подушний ВВП $1,6 тис в рік), але і там говорити про контроль суспільства і парламенту над виконавчою влада не доводиться. Індійці цінують, той рівень добробуту, який у них є. А рівень цього такий, що представником середнього класу вважається той, у кого є туалет (будь-який), та ще й радіють економічному зростанню.

Як говорить Кампфнер, Індія це звичайно демократія, чи не за будь-яким критерієм, але крім свободи голосування, які саме свободи вона забезпечує і кому? В цьому питанні, звичайно йому можна було б нагадати, пославшись на американського політолога Фаріда Закарію, що тут ми маємо справу з нелиберальной демократією. А її відмінною рисою, як раз і є тотальне підпорядкування волі більшості. Що ми і можемо бачити, не тільки в Індії, але і в Росії, в Угорщині, Польщі і навіть в наших рідних пенатах.

Кампфнер пише, що мріючи про незалежність Індії Махатма Ганді, уявляв собі країну з плюралізмом думок, геть ліквідованої убогістю і меншинами, які захищені від свавілля індуїстського більшості. Його наступники, Джавахарлал Неру і Індіра Ганді, щоб побудувати країну мрії націоналізували банки, провели земельну реформу і радикально розширили межі втручання держави, але відставання від розвинених держав тільки посилилося. До речі, як і українці, індійці часто задаються питанням, чому вони успішні скрізь у світі, крім своєї рідної держави?

Але що ми все про світової периферії, що ж відбувається в центрі розвиненого світу в США і Європі? За оцінкою Кампфнера все те ж саме. Хіба що, люди заможні, вулиці чистішими, так звичаї м'якше, все таки, надмірно активних громадян, які цікавляться діяльністю виконавчої влади не садять в тюрму як у Китаї, не переслідують позовами про наклеп як в Сінгапурі, і не скидають з сходового прольоту, як в Росії. Просто можуть залишити без роботи, позбавивши, так би мовити, хліба насущного.

Питається, навіщо тоді ризикувати? Краще підтримати чергову ініціативу уряду про розширення державного втручання в економіку, про розширення прав спецслужб стежити за громадянами, які не особливо обурюватися тим, як парламентарії в черговий раз підвищують зарплату держслужбовцям, в тому числі і собі. Так, так, виявляється, це не тільки стиль українських парламентарів, а так сказати, інтернаціональна особливість.

Це звичайно ще не радянська система з єдиним роботодавцем-державою, але дуже її нагадує.

Критикуючи уряду, продажну еліту і правлячий клас, Кампфнер, не упускає випадку нарікати і широким народним масам, разом з трудовою інтелігенцією, мовляв, віддали все на відкуп начальству, от тепер і розсьорбуйте економічна криза і його наслідки. Втім, коли писалася книга, а саме у 2012 році, журналіст був налаштований хоча й похмуро, але при цьому оптимістично, мовляв, криза минула, але треба вносити корективи в систему. Тепер на тлі параду популістів всіх мастей в Європі, Америці, на Філіппінах все виглядає ще гірше.

Похмурі 1930-ті, коли Адольф Гітлер і Йосип Сталін проводили свої бузувірські експерименти, не виглядають настільки віддаленими. Особливо на тлі кривавих витівок Володимира Путіна в Сирії і на Донбасі, закликів до вбивств від філіппінського президента Родріго Дутерте, ну або одкровень Дональда Трампа про мігрантів, жінках і сексі. І якогось простого і швидкого вирішення всіх питань не спостерігається, якщо не вважати таким, пропозиція Дутерте просто перебити поганих людей, залишити хороших і все зацвіте зовнішним садом.

Україна на цьому тлі аж ніяк не виглядає острівцем свободи, навіть не дивлячись на дворазову перемогу Майдану. Вітчизняний політичний досвід дуже нагадує індійський, коли крім участі в голосуванні, більше ніхто нікому нічого гарантувати не може. Парламент замість контролю виконує функції законотворчого придаток до виконавчої влади, а 4 мільйони, які перебувають на утриманні держави бюджетників і 12 мільйонів пенсіонерів, проголосують за що завгодно, тільки б уряд додало трохи до зарплати та пенсії.

Похід натовпів пенсіонерів на референдуми, організовані російськими диверсантами і місцевими колаборантами в Криму, в Луганській і Донецькій областях навесні 2014 року, тільки яскрава ілюстрація до загальносвітових тенденцій. Тепер виникає питання, як поведуть себе інші, активні соціальні групи, як тільки усвідомлюють, що переконати блок бюджетників і пенсіонерів вони не зможуть ніяк? На такому тлі недивний зростання популярності різноманітних радикалів, які обіцяють вирішити все просто, швидко, не зовсім елегантно, але зате результативно, в стилі філіппінського президента, який вирішив, що гільйотина найкращий засіб від головного болю. Мовляв, краще всього перебити не тільки наркоторговців і раз і назавжди вирішити проблему наркоманії в країні. Мовляв, не буде торговців, зникне і попит. Вся штука в тому, що не зникне.

Та іншого виходу, крім як повернути парламенту його роль контролера виконавчої влади, а саму владу зв'язати конституцією, якось не проглядається. Поки нічого кращого не придумали, але якщо обмежити владу, то вона не зможе настільки завзято роздавати матеріальну допомогу бюджетникам, пенсіонерам та пільговикам. Що, звичайно їм не сподобатися й призведе до чергового конфлікту. Так що, єдиний оптимістичний висновок з книги Джона Кампфнера це те, що не одні українці мучаться на нашій прекрасній планеті.