Льохи з трупами під Харковом. Як маленька Гусарівка пережила нашестя російських фашистів

Збройні Сили України перейшли у контрнаступ у районі Харкова та міста Ізюм, що на кордоні Харківської та Донецької областей. Тут зараз — найбільше скупчення окупаційних військ, тому вже не перший тиждень тривають запеклі бої з застосуванням усіх видів конвенційного озброєння. Бійці української армії деокупували кілька населених пунктів, зокрема Гусарівку Ізюмського району. До позицій загарбників зараз звідси — близько 4-5 кілометрів, а до центру найближчого окупованого міста Балаклія — 14 хвилин на машині.

"5 кілометрів — це не відстань, а робоча дистанція", — попереджає український поліцейський-спецназовець, який супроводжує мене в Гусарівку, і застерігає, що будь-якої хвилини по нас можуть відкрити прицільний вогонь з мінометів або артилерії.

Незважаючи на безперервну канонаду відразу з трьох сторін, ми через склади сільгосппідприємства, що ще димляться після прильотів снарядів, виїжджаємо на околицю села — на вулицю Петрусенко. Протитанкові міни на узбіччі, багато курей та качок, що снують на всі боки, — і зовсім безлюдно. Насилу знаходимо єдиних мешканців вулиці, що залишилися, — двох чоловіків-пенсіонерів.

Підходить заплаканий старий, колючими долонями бере мене за руку, при цьому жорстко вимагає вимкнути диктофон і відмовляється називатися. Між нами відбувається діалог: "Ти зараз запишеш, а мене завтра уб'ють (довга пауза). Росіяни ж не прийдуть сюди? — Я думаю, ні. Відіб'ємося. — Чесно ти кажеш? Вимкни телефон, не записуй! У мене сина убили. Ось у тій ямі".

Порожньою вулицею ми йдемо до місця. У цей момент, як мені здалося, на другий план відійшов шум канонади, було чутно тільки наше човгання підошв по щебеню сільської дороги та сильний вітер. Ми пройшли близько 20 будинків, з кожного, здається, хтось на нас дивиться. Але це хибне враження. Вулиця абсолютно порожня. Місце вражає енергетикою. Воно ще однозначно живе, ці будинки ще зберігають тепло своїх господарів, але тут немає нікого, окрім нас та курей.

Чоловік показує будинки своїх синів — Олександра та Віталія Гавришів. Вони стоять один навпроти іншого. По сусідству — найкращий на вулиці двоповерховий жовтий будинок. Там росіяни під час окупації облаштували штаб. А поряд у скромнішому будиночку, вигнавши на вулицю господаря, вони тримали полонених. Ми стоїмо біля обгорілого льоху на задньому дворі цього будиночка. Тут після деокупації знайшли обвуглені останки трьох людей.

"Пропав Сашко. Тут стояли росіяни, вийшов капітан російський. Сказав, корови мукають. Наказав місцевим зібрати людей і нагодувати корів. Зібрали шість людей, вони пішли, нагодували корів. Ішли вже назад. Їх зупинили і кудись забрали", — згадує чоловік і додає, що з шістьох затриманих повернувся лише один, а решта п'ятеро зникли безвісти.

У будинку зниклого Олександра Гавриша все начебто як до війни. На подвір'ї стоїть машина "Жигулі", бігає живність. Але будинок пустує вже два місяці. А будівлі біля будинку зруйновані прямим влученням снаряда.

"Вони шини в підвал кидали, щоби тіла згоріли", — каже 73-річний чоловік. Слідчі для встановлення особи загиблих взяли на аналіз ДНК, у тому числі в батька імовірного Олександра Гавриша. За два місяці буде відповідь. Поки її немає — у чоловіка жевріє надія.

Вибачати окупантів ніхто з жителів Гусарівки навіть не думає. "Душу не рви. У мене половина рідні в Росії. У мене в Москві сестри і брати. Подзвонив, а вони кажуть, яка війна, хто на вас напав, що ви мелете. Ти б вибачив своєму брату чи сестрі таке? Сина мого вбили!" — зривається на плач мій співрозмовник, який так і не погодився назвати своє ім'я і не дав себе сфотографувати.

Обидва пенсіонери, що залишилися на вулиці, згадують, що російські військові масово займалися мародерством. "Брали не гроші, а каблучки і золото", — каже батько зниклого Олександра Гавриша. Староста Гусарівки Юрій Дорошенко, до якого ми приїхали після відвідування місця спалення людей, підтверджує масові крадіжки у лавах представників "другої армії світу". Подібні свідчення ми вже зустрічали у деокупованих населених пунктах Сумщини. "Мародерілі по-страшному. Брали все підряд: картоплю, консервацію, речі, все взагалі. Навіть літній душ у сусіда забрали", — каже Дорошенко.

Він визнає, що після нашестя росіян Гусарівка сильно спорожніла: з 1140 мешканців ледь залишилося 280 — здебільшого люди похилого віку або ті, кому просто немає куди йти. У селі, за його словами, зникли сім людей. Двох знайшли вбитими, ще п'ятеро вважаються зниклими безвісти. Мало хто з місцевих вірить, що ці п'ятеро живі. Тим більше, що в селі знайшли два льохи з обгорілими останками якраз п'ятьох людей.

Дорошенко погоджується, що в селі досі "шумно і далеко від льоху не втечеш". "Найгірше — це гелікоптери. Піднімаються і розбивають усе. Позавчора вдарили — жінку поранило одну. Потім ще одну. Ми вивозили до Красного Донця. Одного діда теж позавчора з-під завалів діставали, він 1936 року народження. Хати його більше немає", — каже староста.

Військові, що супроводжують нас, переривають бесіду зі старостою і кажуть, що нашу групу, схоже, помітили, нам терміново треба їхати. Командир спецназу підходить до мене і показує вдалині ледь помітний пил, що піднімається: "Техніка виходить на позиції! Зараз почнеться. Швидше за все, нас побачили з безпілотника".

Не встигнувши закінчити розмову зі старостою Юрієм Дорошенком, ми швидко їдемо. Але в центрі Гусарівки все ж таки вирішуємо зупинитися біля розірваної БМП з тілом російського солдата. Місцеві кажуть, що труп лежить близько місяця, але його так ніхто й не намагався забрати. У цей момент ми чуємо звук гелікоптера. Командир спецназу кричить усім шукати укриття, якого по суті не існує на сільській вулиці. Місцеві жителі, почувши звук гелікоптера, щвидко ховаються. Моїм притулком став дерев'яний паркан, що покосився, з високою травою і з купкою боєприпасів, що не розірвалися. Напевно, найнадійнішим укриттям у цей момент була розтрощена російська БМП із обгорілим трупом, вона хоча б залізна, але туди ніхто не побіг.

Швидше за все, нас не помітили, чи летіли не до нас, російський гелікоптер (українські тут давно вже не літають) пішов убік. Пощастило. Ми на великій швидкості по бездоріжжю благополучно дістаємося до села Донець (колишній Красний Донець), де знаходиться слідчий поліції, який першим виїжджав до того злощасного льоху в Гусарівці.

Лейтенант поліції, слідчий Ізюмського районного управління поліції Кирило Сакун каже, що на вулиці Петрусенко, 3, у Гусарівці, де знайшли останки, жив чоловік, якого росіяни вигнали з хати.

"Одного разу прийшов господар, хотів якісь речі забрати. Росіяни йому кажуть, ми тебе сюди не пустимо, ми тут тримаємо полонених. Він пішов. А коли звільнили Гусарівку, він знову прийшов до себе додому і побачив, що щось не так з льохом. Бачить, що він повністю обгорілий. Повідомив нашим військовим, ті зв'язалися з нами. Ми вибрали підходящий момент, щоб виїхати, бо там були ще бої поряд. Виїхали туди, знайшли будинок, оглядаємо. За будинком знайшли закритий льох. Залізли з експертом усередину і почали виявляти частини тіл. Кістки разом з трупним м'ясом. Було чітко три черепи, права рука, ліва нога. Якийсь шматок куртки. У цій куртці знайшли паспорт людини", — каже лейтенант поліції.

За документами встановили особу одного із загиблих. Ним виявився місцевий житель, який ніколи не мав відношення до військової служби. "Росіяни, швидше за все, щоб приховати сліди якихось тортур та насильства, закидали зверху льох гумою та підпалили", — припускає Сакун.

Поліцейський каже, що в Гусарівці щонайменше два підтверджені випадки спалення тіл. Усього загиблих — п'ятеро (три в одному льоху та два в іншому). Один із загиблих — і маленьким черепом. Це або жінка, або дитина. "Так, у Гусарівці п'ять людей зникли. Можливо, що це вони і є", — підбиває підсумок розмови поліцейський.

Він запевняє, що всі свідчення зібрані, слідство ведеться за статтею "Порушення законів та правил ведення війни", тому що розстріл мирних жителів є військовим злочином, який не має терміну давності. Матеріали передали слідчим Служби безпеки України. А якщо знадобиться, то матеріали справи про вбивства мирних жителів Гусарівки на Харківщині передадуть до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

Начальник Головного управління Національної поліції України в Харківській області Володимир Тимошко зазначив, що первинний матеріал, як правило, збирає поліція, за потреби представники прокуратури чи СБУ також виїжджають. "Якщо ми виявляємо злочини, у тому числі за фактом військової агресії Російської Федерації, то ми також реагуємо. Або вносимо до ЄРДР за ст. 438 Кримінального кодексу України і вже прокуратура змінює підслідність та передає до СБУ, або вносимо до журналу єдиного обліку, фіксуємо факти і спрямовуємо для внесення до ЄРДР відповідно до слідчих підрозділів СБУ. Щодня кількість нових злочинів обчислюється десятками", — наголосив Тимошко.