Під ніж підуть академіки
Головною жертвою недофінансування стало те, заради чого НАНУ, по ідеї, існує: "Фундаментальні дослідження, прикладні наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням, підготовка наукових кадрів, фінансова підтримка розвитку наукової інфраструктури та наукових об'єктів, що становлять національне надбання, забезпечення діяльності наукових бібліотек". У зв'язку з цим в НАНУ оголошена "оптимізація": перегляд мережі організацій і самої структури НАНУ і скорочення співробітників.
З одного боку, можна радіти: НАНУ — один з тих радянських бюрократичних монстрів, які, як валіза без ручки, нести важко, а кинути шкода. Крім того, це абсолютно який розпоясався монстр — кількістю "доцентів з кандидатами" можна тільки дивуватися, але це, всупереч всім і усіляким законами діалектики, ніяк не перейде в якість наукових, науково-технологічних і духовно-гуманітарних проривів. Не тільки система НАНУ — вся структура наукової діяльності в Україні просто кричить про необхідність реформи. Причому всім відомі плагиатгейты, лептони, торгівля науковими званнями та дипломами та інші розкручені сюжети — тільки хвилі на поверхні проблеми.
Але тих, хто розраховував на справжні реформи у вітчизняній науці, попрошу не хвилюватися. Ніяких реформ — ні Боже мій! Тільки економія бюджету. До цього, здається, у нас і зводяться всі реформи в бюджетній сфері — до сакраментального: Кашпіровського "треба менше жерти". Якщо за цим принципом проводять "реформу" школи, чому з наукою повинно було статися інакше?
Щоб поліпшити своє матеріальне становище, керівництво НАНУ радить своїм підрозділам активніше залучати в науковий бюджет інвестиції, а також "надавати платні послуги". Звучало б смішно, якби не було так сумно. Що-що, а платні послуги Академія наук надає справно. Взяти хоч систему отримання наукових звань — це суцільна "платна послуга, що надається підрозділами і окремими співробітниками НАНУ. Починаючи з публікацій у ваківських збірниках, закінчуючи печаткою автореферату. Це за умови, що вам вдалося уникнути "договірних відносин" з рецензентами і навіть, якщо зовсім вже не пощастило, з науковим керівником.
Але найболючіше питання, звичайно, скорочення. Як "неефективних" підрозділів, так і окремих співробітників. Причому важко не погодитися з тим, що скорочення — абсолютно необхідна міра, оскільки система НАНУ дуже роздута. Причому працівників, які перебувають або працюють менш ніж на поставки — легіон. З різних міркувань деяким людям хочеться, щоб трудова книжка лежала саме в академічному інституті — від простого марнославства або бажання отримати "наукову" надбавку до пенсії до небажання самої інституції розлучатися з цінним співробітником, здатним вирішувати питання або приносити гроші у формі грантів або замовлень на ці самі "платні послуги" від державних організацій і бізнесу.
Кого і що принесуть в жертву, щоб НАНУ змогло хоча б відстрочити — якщо не уникнути в принципі — цієї структурної реформи?
Найгірше почуваються гуманітарії. Вони вже давно бурчать, що в НАНУ вони бідні родичі (за кількістю дисертацій та виданих дипломів про ступені, втім, не скажеш). А нинішня постанова і зовсім кидає їх у відчай. Чим саме філософи, філологи чи історики можуть зацікавити бізнес і промисловість? Не кажучи вже про оборонці, енергоефективності і навіть кіотському протоколі. А як будемо міряти цю їхню "ефективність"? Що розуміти під "прикладними розробками"? Це, до речі, питання не тільки щодо гуманітаристики, але і будь-якій галузі фундаментальних досліджень. Як повинен виглядати "звіт про досягнення за десять років" в їх випадку? Індекс цитування? Кількість захищених дисертацій? Кількість монографій та інших томів? Товщина томів враховується чи ні?
Починати варто було б із змін правил гри в системі української науки. Саме з них, а не з питання про те, кого б звільнити, щоб зберегти все як є.
Дехто, звичайно, може не хвилюватися. Не постраждає, наприклад, судячи з постанови, все, що йде по лінії замовлень від держконцерну "Укроборонпром" і співпраці з держпрограмою "Українська книга". Дуже характерно, що саме ці дві замарані корупційними скандалами програми удостоїлися окремої згадки в документі.
Загалом, ніякого оптимізму вимушена реорганізація НАНУ не викликає. По двох фундаментальних причин. Перша — це відсутність чітко окресленої мети реформи. Економія коштів не може грати цю роль — вона тільки бажана слідство. Але жодного проекту Національної Академії наук оновленої Президія НАНУ не представив ні народу, ні власним співробітникам. Такого проекту просто немає. Єдине, чого хоче досягти керівництво НАНУ, — заощадити і вижити.
Друга причина криється в самій природі Академії наук як суто бюрократичної організації. Вона стала такою не вчора і не позавчора — це істотна частина старої радянської системи. Власне, Академія наук і створювалася під потреби цієї репресивної машини, яка бажала контролювати і використовувати в обмін на деякі зручності і блага. Вже не "шарашка", але і не мережа вільних університетів і лабораторій західного типу. Ситуація тільки погіршилася з розвалом СРСР, коли вся бюрократія, чий зріст в радянський час худо-бідно контролювався, а від наукових інституцій вимагали хоча б якоїсь віддачі, почала неконтрольовано розмножуватися. І, на жаль, ніякі закони про декомунізацію її не торкнуться, хоча ця система набагато монструознее, ніж мозаїчний червоноармієць у київському метро або навіть серпасто-молоткастий щит титанової Батьківщини-Матері.
Питання про те, може чи бюрократична структура провести ефективну реорганізацію самої себе, — риторичне. Звичайно, не може. Бюрократія має дещо спільне з термодинамікою: як і будь-який інший тип ентропії, вона може тільки збільшуватися. Змушувати бюрократичну структуру саму себе реорганізовувати у щось компактний і ефективний — знущатися над природою і брехати самому собі (не кажучи вже про платників податків). Але, на жаль, опірність Системи — і в цілому, і в кожному сегменті — набагато вище, ніж воля гравців до реальних реформ.