Партія Савченко і хід історії. Як перемогти електоральну геронтократію

На цьому тижні з Надією Савченко сталося аж дві гучні події. По-перше, її автомобіль зламав ногу самотньої старенької, а по-друге, колишня ув'язнена Путіна обзавелася власною політичною партією, яка навіть провела свій перший з'їзд.

Перше схвилювало українців куди більше другого, що і не дивно, шкода стареньку, як-ніяк жива душа, а політичних партій в Україні без рахунку. Для кожного політика з персональними політичними амбіціями мати власну партію — питання престижу. Якщо свої партії є у Капліна, Гриценко і Корчинського, то й Савченко нітрохи не гірше. Тим більше для Савченко це вже друга спроба створити власний політпроект. В цей раз, схоже, більш вдалий. Як відомо, перша партія Савченко з назвою РУНА дуже швидко від Надії Вікторівни рішуче відхрестилася.

В цей раз з назвою колишня ув'язнена Кремля вирішила не мудрувати і назвала партію ім'ям себе — Суспільно-політичною платформою Надії Савченко, що для української політики більш ніж типово.

Тут Надії Вікторівні можна було б побажати удачі в її політичному плаванні і благополучно про неї забути до чергового ляпу з присмаком скандалу і зради, оскільки прикидати перспективи і міркувати про стратегію нової партії Савченко — справа страшенно нудне і за великим рахунком безглузде. З Надією Вікторівною все стало більш-менш ясно вже досить давно.

Однак відразу ж після появи інформації про партії Савченко в коментарі одному з телеканалів зробила чергову заяву, яку можна сприймати як політичне кредо або навіть програму дій нового політпроекту. Коротко суть цього кредо звучить приблизно так: Україна бідна, тому що все вкрадено і виведено з країни в офшори, європейські країни та інші затишні місця. Савченко знає, де заховані гроші і як їх звідти дістати. Так що справа за малим, перезавантажити політичну систему, повернути все вкрадене, і країна заживе щасливо і заможно. Привіт Поліграфу Полиграфычу, Устиму Кармалюку та іншим борцям за народне щастя і соціальну справедливість.

В цілому вся ця не надто оригінальна історія з партійним будівництвом від Савченко наштовхує на ряд роздумів. За великим рахунком особисто від Савченко чогось іншого, крім як відняти і поділити, ніхто вже давно не чекає. Але не можна не відзначити, що в українській політичній та партійній системі подібний проект зовсім не виглядає чимось чужорідним і неприродним. Він плоть від плоті нашого суспільства. А от у тому, чому всі 25 років незалежності в Україні продовжують плодитися вождистські партії, які відрізняються один від одного лише масштабом "вождів", і чому єдиною ідеологією, здатної забезпечити політикам результат, залишається більшою чи меншою примітивності популізм, варто розібратися.

Причин подібного явища більш ніж достатньо. Тут і підступне спадщина "совка", воспитывавшее в людях патерналізм, і відсутність скільки-небудь тривалого досвіду життя в умовах демократії, і згубний вплив "російського світу" і багато іншого. Але головна причина бачиться в простій математиці.

Справа в тому, що українці, як і кожен цивілізований європейський народ, вже встигли постаріти (народжуваність у нас давно помітно нижче смертності), але так і не встигли розбагатіти.

На сьогоднішній день з приблизно 30 млн українських виборців 13 млн — пенсіонери, а це вже майже половина. Додайте сюди пару мільйонів бюджетників, пільговиків, службовців і різного роду соціальних маргіналів та отримайте більшість, яка переголосовует все інше населення і формує політичний порядок денний.

Коло інтересів цієї монолітної маси вузький і простий. Все, що їх цікавить, — це отримувати від держави пенсію побільше, а платити за комуналку, товари і послуги поменше. Саме тому головним політичним інструментом для всіх наших політиків залишаються підвищення пенсій, зарплат бюджетникам та соцстандартів взагалі і придумування нових пільг на зразок безкоштовного проїзду в муніципальному транспорті або безкоштовних ліків.

Ігнорувати цей блок пенсіонерів і бюджетників з-за їх титанічного електоральної ваги для будь-якого політика смерті подібно. Ось і вони змагаються один з одним в обіцянки підвищити, поліпшити і забезпечити.

З питомої ваги цього блоку ростуть ноги і у горезвісного політичного вождизму. Якщо більшість виборців росли і жили в часи Брежнєва, Горбачова чи навіть Кучми, а історія для них — це Сталін, Ленін, цар-батюшка або навіть гетьмани Хмельницький і Мазепа, то сприймати владу як якусь неперсоніфіковану абстракцію, а не конкретної людини, просто не можуть через відсутність подібного досвіду і жорсткої конструкції вже сформованого світогляду. Консерватизм, лібералізм, соціал-демократія, націоналізм для них лише чергові високочолі "ізми". Куди простіше існувати в парадигмі — порохоботов, юлеботов або ляшкофилов.

І вся ця система з року в рік відтворює саму себе, природним шляхом продукуючи нових пенсіонерів і бюджетників, чекають від держави тільки батьківської турботи для себе і батьківських кар для своїх кривдників.

З іншого боку, більш молода і самозайнята частина суспільства не дуже далеко пішла від старших товаришів і активно відстоювати свої інтереси, в тому числі і політичними методами, ще не дуже вміє.

Дрібні і середні підприємці, замість того щоб організуватися в якусь силу, здатну методично відстоювати свої інтереси, воліють вирішувати свої проблеми окремо, якось домовлятися з владою, часто корупційним шляхом. Ті ж власники київських Мафів вже давно могли б об'єднатися, виробити для себе і хоча б спробувати нав'язати міській владі загальні і задовольняють всіх єдині правила гри. Але, на жаль, ось уже кілька років ми спостерігаємо, як влада зі скандалом зносить одні кіоски, потім на їх місці виростають інші, які з часом теж зносять, і далі по колу.

І тут ми підходимо до головного питання — що нам з усім цим робити і як з цього порочного кола вирватися? Тут можна піти двома шляхами. Перший, найпростіший — залишити все як є і дати можливість природному ходу історії все виправити. Яку б безрадісну картину не малював нам сьогоднішній день, не можна не відзначити, що за 25 років українське суспільство дуже помітно подорослішало і продовжує зростати. Так що пенсіонери старої закалки з часом природним шляхом будуть замінюватися на нових, більш прогресивних. Та й від підвищення пенсійного віку нам все одно нікуди не дітися. Паралельно з цим громадянське суспільство буде все активніше і агресивніше відставати свої інтереси і нав'язувати свою порядку денного, якщо не числом, так нахрапом. Так, дивись, років за 10 українці навчаться прибирати екскременти за власними собаками, а років через 20 доб'ються виведення повсюдних білих зарплат і адекватних податків.

Такий еволюційний спосіб хоч і хороший тим, що не містить шокових методів, ніяк не гарантує результату. У будь-який момент розвиток може зупинитися через внутрішньо - або зовнішньополітичних катаклізмів. Останнє в умовах російської агресії особливо небезпечно.

Можна спробувати зламати систему революційним шляхом. Але тут потрібен або освічений диктатор, який, ламаючи через коліно політичних опонентів і електорат, буде здатний нав'язати країні правильний шлях (тут, правда, у нас більше шансів нарватися на диктатора неосвіченого, який потягне нас назад), або якийсь консенсус еліт про те, що правила політичної гри необхідно змінювати. І якщо в умовах класичної демократії та загального виборчого права переголосувати блок пенсіонерів і бюджетників ніяк неможливо, значить, потрібно електоральний вага цього блоку зменшити адміністративним шляхом.

Наприклад, можна ввести не надто великий, але досить важкий податок на голосування, який відсіче від процесу виборів всі соціальні низи, що, звичайно, не зовсім демократично. Або, навпаки, розширити електоральну базу, давши право обирати дітям, які до настання повноліття за замовчуванням делегують це право своїм батькам. Такий блок молодих батьків з дітьми може стати досить важким противагою блоку людей похилого віку.

Всі ці методи виглядають занадто радикально і незвично, проте без радикальних заходів розбуркати популістське болото, яке представляє з себе наша політика, буде можливо дуже нескоро.