Парадокс децентралізації. Чому українці готові голосувати за феодалів-убивць

Парад партій мерів

Якщо взяти десятку найбільших міст, де 25 жовтня відбулося голосування, то в кожному з них на першому-другому місці опинилися партії діючих мерів.

У Києві — це партія "УДАР Віталія Кличка". У Харкові — партія "Блок Кернеса — Успішний Харків!". В Одесі — "Довіряй справам" Геннадія Труханова. У Дніпрі та Миколаєві — "Пропозиція" Бориса Філатова і Олександра Сенкевича. У Запоріжжі — партія Володимира Буряка "Єднання". У Львові — "Самопоміч" Андрія Садового. У Кривому Розі — блок Вілкула "Українська перспектива". У Маріуполі — Блок Вадима Бойченка. Замикає десятку Вінниця, де мер Сергій Моргунов очолив список партії "Українська стратегія Гройсмана" свого попередника на посту мера Володимира Гройсмана.

Серед інших великих міст згадаємо Чернігів (партія "Рідний дім" Владислава Атрошенка), Житомир і Кропивницький (там мери Сергій Сухомлин і Андрій Райкович очолили списки партії "Пропозиція"), Кам'янське (колишній Дніпродзержинськ, там мер Андрій Бєлоусов створив партію "Бджола") і на закуску Бровари (партія "Команда Ігоря Сапожка — Єдність").

Не сепаратизм, а децентралізація

Звичайно, можна кричати про загрозу сепаратизму, але все-таки це явно не сепаратизм і не федералізм. Кличко, Філатов, Гройсман — однозначно не сепаратисти.

Проте феноменальний успіх регіональних партій вимагає пояснення. Якщо відкинути емоції і подивитися на ситуацію об'єктивно, то побачимо, що перемога партій мерів — це кумулятивний результат дії двох факторів.

Перший фактор — децентралізація, що дала фінансові ресурси регіонам і об'єднаним територіальним громадам (ОТГ). Міста, селища, села стали набагато менше залежати від прихильності центру. Відповідно зрісла політична вага глав громад.

Другий фактор — різко зросла недовіра виборців до правлячої партії, чим вчасно скористалися глави громад. Вони побачили, що конкурентів з числа "слуг народу" можна і потрібно не боятися.

Красномовний, навіть кричущий приклад дали жителі Підвисоцької ОТГ Голованівського району Кіровоградської області. Там колишній нардеп Віктор Лозинський, який був засуджений до 15 років ув'язнення за вбивство, скоєне в 2009 р. саме в тому районі, впевнено переміг на виборах глави громади. Він ішов як самовисуванець, директор агропідприємства, а його головним конкурентом був кандидат від партії "Слуга народу" Сергій Балицький, сім'я якого має агробізнес в регіоні. Тобто змагалися два латифундисти, і вбивця виявився для місцевих жителів прийнятнішим кандидатом, ніж представник правлячої партії.

Ось саме цими народними настроями і скористалися мери. Вони побачили, що у них в руках є величезний фінансовий і політичний капітал, і не захотіли віддавати його нікому. Та й ділитися не захотіли ні з ким — ні з правлячою партією, ні з її головними конкурентами в боротьбі за центральну владу.

Найпростіше їм було піти на вибори міських голів самовисуванцями. Але щоб провести свою команду до міськради, їм довелося створювати собі партійний дах. Дехто, як Кличко, Садовий і той самий Гройсман, власними партіями обзавелися давно. Деякі вирішили побудувати собі "Пропозицію" у складчину. А багато хто придбав персональні політпроєкти. Судячи з отриманих мандатів, всі ці витрати багаторазово окупляться.

Місцеві вибори — час місцевих помилок

Звичайно, тут можна засмучуватися: мовляв, якщо українці так голосують, значить, вони не доросли до децентралізації. З таким же успіхом і до демократії вони теж не доросли. І вихід у тоталітарній диктатурі центру?

Напевно, є набір помилок, на яких нація повинна навчитися. І які вона повинна перепробувати сама, якщо не вміє вчитися на чужих помилках.

Минулого року ми вчилися на помилках на кшталт "нові обличчя", "яка різниця", "гірше не буде". Зараз місцеві вибори досить чітко показали втому виборців від красивих гасел і порожніх обіцянок, якими партія "Слуга народу" годувала українців цілий рік. І головними лузерами цих виборів стали партії, які пропонували українцям чудеса: подібних страв виборці наїлися ще рік тому і досі відчувають печію.

Від дилетантів-казкарів та інших клоунів, які не розуміються на реальних проблемах, маятник народного інтересу хитнувся в протилежний бік — до тих, хто вже керує містом і більш-менш навчився це робити. Нехай криворуко, нехай собі в кишеню, але це все одно краще в порівнянні з безглуздими експериментаторами, які бавляться перемиканням на пультах економіки, транспорту та медицини тумблерів "вкл./викл.".

Саме зараз підвернулися місцеві вибори. Чи варто дивуватися, що тепер хіт-парад народних помилок очолили надії на місцевих феодалів і на регіональні партії.

Серед мерів, що мають власні партії, є різні люди. Хтось явно кращий, а хтось явно гірший. Але кожному з них ще належить пройти випробування на вміння давати відсіч тиску з Банкової і на здатність домовлятися з іншими політичними силами. Словом, є шанс, що якісь уроки чогось навчать і самих мерів, і їхніх виборців. Не буває так, щоб зовсім все дарма.

Скільки буде дублів Партії регіонів

Але все-таки заглянемо вперед. Що буде далі? Чи можливий спільний похід партій мерів у велику політику? Чи об'єднаються вони в якийсь новий дубль Партії регіонів?

Відповідь негативна в тому сенсі, що єдиної партії мерів не буде. Навряд чи зможуть і захочуть об'єднатися, скажімо, Кличко і Труханов. Або Філатов і Кернес.

Об'єднуватися будуть в будь-якому разі з урахуванням ідеологічних мотивів. Кличко намагатиметься відновити всеукраїнський характер своєї партії. Подібні амбіції має і Гройсман. Також і Філатов з компаньйонами будуть розширювати свою "Пропозиція". Напевно, певний час вони будуть мірятися рейтингами, але потім можуть і перейти до переговорів про якісь союзи. Хоча, звичайно, кожна з цих партій — "УДАР Віталія Кличка", "Українська стратегія Гройсмана" і "Пропозиція" Філатова з партнерами — може отримати якісь пропозиції від "Європейської солідарності" Петра Порошенка.

З іншого боку, любителі георгіївської стрічки і маршала-українофоба Жукова можуть об'єднатися, щоб спільно "довіряти справам". Нагадаємо, що Кернес і Труханов минулого року вже анонсували такий союз, але потім влилися в "Опозиційний блок", де їм компанію склали мери Маріуполя Вадим Бойченко, Ужгорода Богдан Андреєв, Запоріжжя Володимир Буряк і Павлограда Анатолій Вершина.

Жодна мерська партія не потрапить в парламент, якщо не вийде за межі свого регіону і не покриє хоча б кілька областей. Але щоб претендувати на всеукраїнську популярність, недостатньо хвалитися успіхами у своєму місті — потрібно ще й позиціонувати себе в загальнонаціональній системі політичних координат: "Де я? Хто я? Навіщо я?" Ось Володимир Зеленський досі не знайшов відповіді і тепер страждає. І це теж урок.

Коротше, дюжина регіональних партій ніяк не зможуть претендувати на всеукраїнську роль. Але пара-трійка, що вийшла в результаті злиття, зможе. Однак такі мерські партії виявляться лише копіями існуючих загальноукраїнських партій. Тобто в кожній ідеологічній ніші посилиться конкуренція, за якою може настати новий цикл злиттів і поглинань.

Це означає, що такі партії, як "Євросолідарність", з одного боку, і ОПЗЖ — з іншого, чекають нелегкі випробування. Легше буде "Слузі народу" — для неї просто не залишиться місця.