Бачити не хочу. Чому на "майдані Саакашвілі" Порошенко не з ким розмовляти
У середу ввечері лідери акції протесту під Верховною Радою, яку самі учасники називають "Великою політичною реформою", а суспільству вона більш відома як "майдан Саакашвілі", з розчаруванням повідомили, що президент нібито не захотів прийняти групу переговірників з п'яти нардепів. Зокрема, йшлося про зустріч з трьома єврооптимістами-антикоррупционерами (до речі, все ще членами президентської фракції БПП) Мустафою Найємом, Сергієм Лещенком та Світланою Заліщук, а також зі "свободівцем" Юрієм Левченком і членом партії Саакашвілі "Рух нових сил" Юрієм Дерев'янком. За словами членів цієї групи, президент був готовий зустрічатися, але лише з трьома депутатами з п'яти, мовляв, а ось Левченко і Дерев'янко бачити не побажав.
Такий вибірковий підхід до їх компанії "єврооптимісти" розцінили як образливий і неприйнятний, а тому самі відмовилися від зустрічі. Тим більше, як резонно зазначив Найєм, президенту все одно відома мета їхнього візиту, а тому дати відповідь на їх вимогу він може і так.
Власне, все, чого хотіли протестувальники, - це вимагати від глави держави внести в парламент законопроект про антикорупційне суді, повідомивши, що свій варіант законопроекту на цю тему опозиціонери знімають. Так що президенту тепер ніщо не заважає запропонувати суспільству свій. Ось, власне, і все. Адже, що стосується двох інших вимог протестувальників, то Порошенко з самого початку говорив про готовність і знімати недоторканність з нардепів, і приймати новий виборчий закон. І сьогодні у лідерів протестів "є розуміння, як будуть виконуватися два з трьох наших вимог".
Але нас у даному випадку цікавлять не вимоги Лещенка, Найєма та їх соратників, а питання швидше етичний - чи мав моральне право Порошенко відмовлятися від зустрічі з деякими з депутатів? І відповідь на нього, звісно, позитивна. Більше того, президент цілком міг взагалі ні з ким із тих, хто прийшов в адміністрацію не зустрічатися і не розмовляти, і на це є навіть кілька причин.
Перша причина арифметична. Скільки прихильників парламентарів прийшло під Раду? Три тисячі? П'ять тисяч? Може цілих десять? У будь-якому разі цього занадто мало, щоб п'ятірка депутатів мала підстави стверджувати, що вони представники народу. В такому мегаполісі, як Київ, повинні вийти на вулиці сотні тисяч людей. Ну, або на худий кінець, десятки тисяч. А кілька тисяч учасників може мобілізувати, навіть на кілька днів, будь-яка більш-менш велика політсила.
Але арифметичної питання в даному випадку не так важливий. Як би те ні було, учасники акції "Велика політична реформа" зуміли, в тому числі і завдяки силових провокацій, привернути до себе достатню увагу ЗМІ. Головне питання в тому, а кого, власне, представляли потенційні переговорники з президентом і переговороспособны вони. А тут все дуже заплутано.
Лещенка, Найєма та Заліщук, з одного боку, рядові депутати фракції БПП і мають можливість піднімати і обговорювати будь-які питання, наприклад на засіданнях фракції, в тому числі і за участю президента. Ну, або як мінімум, могли, але самі вирішили від цього відмовитися. З іншого боку, всі троє представляють досить розмиту політичну групу єврооптимістів і ще більш розмиту антикорупціонерів. Вони начебто вже давно співпрацюють з Саакашвілі, але в його політсилу не вступають. Вони начебто вступили в партію "Демократичний альянс" і з неї не виходили, але в правлінні цієї політсили їх давно немає. Так що з певністю стверджувати, що ці троє представляють когось, крім самих себе, вкрай непросто. Тим не менш Порошенко був готовий з ними зустрітися.
Що ж стосується двох інших (Дерев'янко і Левченко), то з їхньою політичною орієнтацією все куди ясніше. Перший нині єдиний представник партії Саакашвілі "Рух нових сил", який є одночасно народним депутатом, а другий - член ВО "Свобода". Правда, на сьогоднішній день партію Олега Тягнибока з дуже великою натяжкою можна назвати парламентською - в Раду пройшло лише кілька мажоритарників, а що стосується РНС, то її кадровий потенціал схоже обмежується лише самим Дерев'янко та "батьками засновниками" в особі Саакашвілі і Сакварелідзе. Та й у обох політсил є свої лідери, з якими мають вести переговори куди правильніше і ефективніше.
Нинішні "майданівці", нагадаємо, всіляко проводять паралелі між собою і учасниками Революції гідності. Але тоді саму активну роль у протестах грали у тому числі і формальні лідери опозиційних парламентських партій. І саме вони вели перемовини з владою. Тепер же лідери опозиційних партій "нового майдану" явно цураються, а на авансцену виходять відверті політичні клоуни і провокатори.
Саме це і є головна причина, чому він не захотів зустрічатися з Дерев'янко і Левченко. Ці політики, хоч і не найяскравіші представники політичного маргіналітету, але вони самі вивели себе з кола рукоподаваемого пристойного товариства. Перший, коли незаконно проривав державний кордон разом з апатридом Саакашвілі, за що навіть потрапив на сайт "Миротворець", а другий, коли кидався в сесійній залі парламенту димовими шашками і публічно обіцяв спалити парламент. Вони може і могли б розраховувати на особисте спілкування з президентом, якщо б саме вони вивели на вулиці сотні тисяч людей. Але під Радою не набиралося і десятки тисяч, та й цих людей привели далеко не Дерев'янко з Левченко.
З таким же успіхом на переговори з президентом можна було б претендувати Володимиру Парасюку, вся політична активність якого обмежується бійками і матюками або Насіння Семенченко, який б'ється рідше Парасюка, а матюкается нітрохи не менше. А враховуючи, що найбільш респектабельна частина опозиції в особі Лещенко і антикорупціонерів, теж почала дистанціюватися від протестів (як кажуть джерела "ДС", цьому посприяла роз'яснювальна робота американського посольства) розмовляти на "саакашвилианском майдані" стало вже зовсім не з ким.
