Звільнення Умерова і Чийгоза. Туреччина як фактор звільнення Криму
25 жовтня двох представників Меджлісу кримськотатарського народу, Ахтема Чийгоза і Ільмі Умерова, незаконно засуджених окупантами в аннексированном Криму, Росія передала Туреччини. Показово, що навіть у деталях цієї значної події виявляються міжнародні санкції, введені проти Москви за окупацію Криму, - борт із звільненими заручниками путінського режиму відправився в Анкару не з якого-небудь кримського аеропорту, а з російської Анапи.
В Анкарі, в свою чергу, Чийгоза і Умерова відразу ж забрали військові і дипломати - в Україну вони повернуться після курсу лікування. Незважаючи на те що з місцевої кримськотатарської діаспорою турецькі чиновники звільненим зустрітися не дали, з обома, природно, будуть спілкуватися представники турецького уряду, щоб скласти свою думку про події в Криму та в оккупирующем його державі.
Між тим, що сталося, є негласним визнанням посередницької ролі Туреччини в кримському конфлікті, який тепер починає сприйматися таким і Кремлем. Адже, незважаючи на зарозумілі одповіді Дмитра Пєскова у відповідь на "скандальні" заяви Ксенії Собчак, очевидно, що Крим перетворюється на тягар для зайшла в глухий кут неоімперської політики Росії.
Цікаво, що зі свого боку Туреччина - ні раніше, ні у відповідь - не йде у своїх відносинах любові-ненависті з РФ ні на які фундаментальні або остаточні (не кажучи вже про односторонні) поступки. Більше того, залучення Анкари в процеси і події навколо Криму на тому рівні, який Москва вважає своїми внутрішніми справами (боротьба з "екстремізмом"), наочно демонструє, хто є домінантою в цій парі гравців, так і в чорноморському регіоні в цілому.
Між тим такий формат надає сюжету про майбутньому звільнення Криму від окупації нові відтінки. З старого набору прийомів залишається лише презирливе невизнання України як сторони конфлікту та пошук шляхів збереження обличчя російським режимом: мовляв, передати Чийгоза і Умерова українцям означало б символічна поразка. І посилювало б імідж РФ як терористичного держави (так, такого, яке здатне вести переговори, але лише під тиском). Проте маневр з Туреччиною (на тлі виступів Собчак, яка вказала на позицію того ж Германа Грефа, не відкриває на півострові філій "Ощадбанку Росії" і унизившей "малообразованную" Поклонскую) розхитує пафосно проголошуваний "суверенітет" РФ над Кримом. Оскільки потреба в посереднику створює нові сторони протистояння і актуалізує саме наявність проблеми.
Але перше питання, яке слід задати, - чому звільнення і передача відбулися взагалі (враховуючи, що обидва аж ніяк не принижувалися проханням про "помилування" і визнанням провини")? Адже наївно вважати, що на Кремль можуть впливати правозахисники або той же ЄСПЛ, з-під юрисдикції якого Росія погрожує вийти. Ймовірно, справа в тому, що в Криму відбувається повзуча дестабілізація обстановки, пов'язана з наростанням протесту кримських татар (нещодавно пройшла вражаюча, як за обставинами окупації, акція), із-за чого переляканим гауляйтером Аксьоновим, відомим під прізвиськом Гоблін, навіть були прийняті різкі кадрові рішення.
Так, 16 жовтня він звільнив главу республіканського держкомітету у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян Заура Смирнова. Про це він написав на своїй сторінці в Facebook. "Вважаю роботу Смирнова неефективною. Заходи у сфері національної політики, що проводилися комітетом, носили в основному формальний характер. Згідно з національними громадами були недостатніми", - зазначив голова окупаційної адміністрації.
Ясно, що це рішення було спущено з Москви, розлютованої як протестними акціями, так і масштабом розкрадання колабораціоністами коштів федерального бюджету (4 жовтня позбувся посади і директор "Крименерго" Віктор Плакіда). А формулювання звільнення Смирнова маскує проблематичність забезпечення лояльності з боку кримських татар. Передача Туреччини Чийгоза і Умерова, крім усього іншого, вказує кримським татарам вектор еміграції (правда, це ризикована гра, і кому вона вигідна, Ердогану або Путіну, однозначно сказати складно). Адже завдання видавлювання автохтонного населення росіянами на даний момент провалена - з більш ніж 200 тис. кримських татар виїхало всього близько 10 тис.
Причому вдала на перший погляд, думка, ефект якої "миротворець" Путін хотів би використовувати в якості пряника для Вашингтона, виявляючи гуманність, насправді виглядає як "вилка". З одного боку, чим більше таких випадків і чим краще трибуна для кримськотатарських активістів в Туреччині, і навіть чим довше там пробудуть Чийгоз і Умеров, тим серйозніше почнуть ставитися до Туреччини як стороні можливого кримського врегулювання як самі кримські татари, так і західні держави. І це незважаючи на зіпсовані відносини Анкари з ЄС і вкрай напружену атмосферу в контактах між Туреччиною та США. З іншого боку, навіть якщо ця ситуація не матиме подальшого розвитку, Росія де-факто визнає наявність конфлікту (який можна подавати як "неоднозначний" статус півострова), в якому Туреччина починає грати роль Швейцарії в епоху світових воєн. Що так, що так, трапилося медійний і дипломатичний програш Кремля, хоча задумувалася ця передача як красивий хід.
Але чи будуть вражені американці в умовах, коли - і знову Собчак, чиїми устами мовить вагома частина орієнтованої на Захід російської еліти - прямо назвала Владислава Суркова головним винуватцем трагедії на Донбасі? Спрацювати цей хід може хіба що з європейськими правозахисниками, які "самі обманюватися раді", а на політичному рівні - можливо, Берліном. Адже готовий відвідувати Москву коли треба і не треба федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмайер тільки що визнав війну на Донбасі перешкодою до відновлення німецько-російських відносин, а тут - різка заява Собчак і підвищення статусу президента Ердогана, якого в Берліні щиро ненавидять. Загалом, куди не кинь, скрізь клин.
А адже після недавнього обміну поступками, а саме: деяким прогресом в дозвільної документації "Турецького потоку" і скасування санкцій проти турецької агропромислової продукції - Москва в загальному-то не була зобов'язана робити таку подачу Анкарі. Не можна виключати, що поступово розв'язує собі руки в Сирії та Іраку, де проект незалежного Курдистану з цілого ряду причин знову провалився, Ердоган отримав можливість посилювати тиск на Росію. Почасти це і пошук діалогу з малопередбачуваних Дональдом Трампом, давно дезавуировавшим свої старовинні спекулятивні заяви по Криму, - може бути, тут Анкара і Вашингтон знайдуть взаєморозуміння (і знову-таки Туреччина виявляється в ролі зручного посередника в малоприємне для Трампа кримському конфлікті).
Загалом, Волкера цей маневр навряд чи вразить, а от Росія в спробах врятувати обличчя в черговий раз продемонструвала свої слабкі місця. Як Кремль буде подавати своє рішення для внутрішньої аудиторії - неясно, схоже нові "методички" ще не готові. Але і Києву, явно виграв від цієї російсько-турецької угоди, зі свого боку необхідно виявляти стриманість і не розкидатися якимись обіцянками чи рішеннями незворотного характеру. Адже ми вже побачили, до якого ефекту привів суперечка навколо закону про середню освіту: компактно проживають громади (а вірніше, уряду їх материнських країн) тільки і чекають прецеденту для власних вимог про особливий статус.
Інша справа, що посилення ролі Туреччини і перетворення кримського кризи в трикутник здатне зробити кримських татар більш ефективними у справі звільнення Криму від окупації. Хоча, зрозуміло, незважаючи на загравання підставних російських "нових політиків" з українцями і дивною свіжої риторикою по кримському питанні, навряд чи істотна зміна ситуації є справою завтрашнього дня. Адже власні перевибори - хоча він навіщо-то і продовжує зберігати інтригу - Путін призначив саме на день анексії Криму. Сумнівно, щоб Кремль пішов на такий самогубний для своїх внутрішніх і зовнішніх позицій крок, як подальше допущення сумнівів у своєму праві окупувати Крим. Але можливо, що вся справа в горезвісному "лютневому доповіді" Конгресу і банківській кризі в РФ - просто не ті стали тепер "іскандери"? І залишитися в ПАРЄ все ще дуже хочеться.
У будь-якому разі звільнення Умерова і Чийгоза - це велика перемога для кримськотатарського народу і України, незалежно від істинних мотивацій цієї раптової поступки. Але все ж головним бенефіціаром виступила Туреччина: адже виявилося, що вона не менше (згадаємо випадки з Ходорковським або Савченко) здатна впливати на Кремль, ніж Німеччина чи США. Немає у президента Ердогана - а тепер зрозуміло, що такий варіант обміну і обговорювалося нещодавно президентами України і Туреччини в Києві за закритими дверима, - і своїх планів на Крим в якому-небудь віддаленому (або не дуже) майбутнім? Звідси і необхідність для України вкрай виважено вибудовувати свою політику у зовнішньому турецькому і внутрішньому кримськотатарському питанні - адже за багато років дров було наламано і без того занадто багато. А загальний криза міжнародного співробітництва, на жаль, дозволив сусідам заглядати один до одного без запрошення і в камуфляжі.
