"Дозор" повертається. Як Україні налагодити випуск власних бронемашин

Епопея з єдиною бойовою колісною машиною класу 4х4 для Збройних Сил України триває. З початком війни на Донбасі армії терміново знадобилися сотні легких бронемашин, які могли б замінити морально і фізично застарілі БРДМ-2 ще радянського виробництва. Здавалося б, така машина є — за запитами військових ще на початку "нульових" Харківське конструкторське бюро машинобудування (ХКБМ) розробило "Дозор-Б". Машина створена на оригінальному шасі, а не під пристосованому комерційному (як, наприклад, інші машини на озброєнні ЗСУ), здатна витримувати попадання бронебійних куль з відстані в 30 м і осколків 152-мм артилерійського снаряду. Серед плюсів також максимальна швидкість до 100 км/год по шосе і непогане озброєння — бойовий модуль з 12,7-мм кулеметом, телевізійною і тепловізійною камерою, а також лазерним далекоміром.

Цілком природно, що військові відразу вирішили обзавестися новими машинами, не чекаючи на державні випробування – війна на дворі. Однак виявилося, що виробляти машину просто нікому – виробничу документацію продали в Польщу, де освоїли серійне виробництво аналога під назвою Oncilla.

Тим не менш, "Укроборонпром" "робив хорошу міну при поганій грі" і ще в 2015-му заявляв про постачання до кінця року 50 "Дозорів". Однак до листопада з горем навпіл вдалося зробити на Львівському бронетанковому заводі і передати на випробування лише кілька машин. На одній з них на камеру навіть прокотився особисто тодішній міністр оборони України Степан Полторак.

А далі почалися проблеми. Насамперед, за 10 років змінилися виробничі умови — варіант бронекорпусу на Харківському конструкторському бюро машинобудування довелося варити з іншої марки сталі, ніж було прописано конструкторами. Крім того, військові випробувачі досить швидко виявили у машини майже півсотні недоліків.

Результатом компромісу стало спільне рішення Міноборони і "Укробонпрому" про те, що машину візьмуть на озброєння, але лише після усунення виявлених проблем і підготовки необхідної документації для виготовлення першої партії з 10 машин.

До кінця березня 2016 р. броньовики були готові для передачі військовим. Однак після перших же днів експлуатації на днищах двох машин виявилися наскрізні тріщини довжиною близько 40-50 см в зоні розташування двигуна, при цьому машини, на яких були виявлені тріщини, пройшли трохи більше 400 і 100 км. Передумови до утворення тріщин були і на третій машині.

Зрозуміло, що ні про яку прийомку мови не було — фактично станом на літо 2019 р. машини все ще перебували у складі 95-ї десантно-штурмової бригади в статусі "піддослідні випробування" (зате їх встигли прогнати перед публікою на параді до Дня незалежності 2018-го).

У 2020 р. принаймні одна машина виявилася у складі 46-ї окремої десантно-штурмової бригади і багато оглядачів зробило висновок, що на проекті можна ставити хрест.

Але раптом як грім серед ясного неба зʼявилися повідомлення від офіційних осіб "Укроборонпрому" про те, що наказом міністра оборони України від 3 липня 2020-го "Дозор-Б" прийнятий на озброєння ЗСУ. Теоретично це означає, що машина пройшла всі етапи досить непростих державних випробувань і ХКБМ змогло якимось чином вирішити проблему зі сталлю.

Але залишається безліч питань. Так, цієї машини немає в оборонному замовленні на цей рік. Зате в ньому передбачена закупівля 24 польських броньовиків-аналогів Oncilla за ціною 8,3 млн грн за одиницю. Тобто, вітчизняні "Дозори" якщо і будуть закуповуватися армією (а інакше навіщо потрібно було витрачати державні ресурси на випробування), то тільки в наступному, 2021 році.

І тут виникає ще одне велике питання – чи захочуть військові після експлуатації Oncilla купувати вітчизняні аналоги? Адже вже сьогодні цілком очевидно, що, по-перше, ціна "Дозору" навряд чи буде меншою, по-друге, культура виробництва дуже вже відрізняється. Це стало добре помітно після декількох років експлуатації "європейських" БМП-1.

Знову-таки, залишається сакраментальне питання – де буде випускатись "Дозор"? Судячи з усього, ні ХКБМ, ні Львівський бронетанковий завод не дуже-то й хочуть налагоджувати нове виробництво з вкладанням додаткових фінансів. Як показали останні роки, набагато більш прибутково займатися ремонтом старої бронетехніки або косметичною модернізацією під виглядом капітального ремонту. А тут потрібні і потужності, і кадри.

Тому можна говорити про те, що прийняття на озброєння "Дозору" через 16 років після дебюту зовсім не вирішує проблеми модернізації всього парку легкої бронетанкової техніки ЗСУ. За найскромнішими оцінками, їх потрібно кілька сотень, а з закупівлею по 25-50 машин на рік цей процес розтягнеться на уже тривалий час.

Між тим, воювати треба вже сьогодні – як показує досвід війни на Донбасі, навіть переробки від Streit Group на базі цивільних зразків значно підвищують шанси наших бійців вижити як при наїзді на фугас або міну, так і при обстрілі з боку противника.

Що стосується виходу зі сформованої ситуації, то тут, здається, варто бути реалістами. По-перше, зрозуміло, що розгортання виробництва у себе в країні набагато краще, ніж закупівля за кордоном. З іншого боку, навряд чи наші конструктори внесли кардинальні зміни в конструкцію, тоді як на Oncilla, приміром, перероблена та ж система підвіски, на ній стоїть інший двигун, а значить, машина явно буде програвати вітчизняного аналогу.

Тому цілком може бути, що варто було б піти на якийсь гібридний варіант: закупити кілька партій броньовиків в Польщі, оскільки ЗСУ ці машини потрібні терміново, а тим часом державному "Укроборонпрому" варто було б почати програму із запуску виробничої лінії, яка змогла б забезпечити стабільне серійне виробництво. А там, дивись, за досвідом експлуатації у військах і більш близького знайомства з "поляком" потроху б допрацювали нашу машину.

Тоді можна було б говорити і про експортні перспективи – адже тим же полякам вдалося продати партію "Дозорів", які на той момент не перебували на озброєнні ні в Польщі, ні в Україні, в Сенегал. Недорога машина з бойовим досвідом напевно була б затребувана на ринку.