Оманлива панацея відкритих списків. Який закон про вибори потрібен країні
За останні два десятиліття з приводу моделі обрання депутатів парламенту і місцевих рад в Україні постійно намагалися винайти свій велосипед, в результаті виявилися дискредитованими і мажоритарна і пропорційна і змішана (пропорційно-мажоритарна) виборчі системи. До мажоритарки давно немає особливих претензій, наприклад, у Великобританії або Франції, але в наших умовах вона виродилася в тотальні зловживання адміністративним ресурсом, підкупом виборців і всілякими фальсифікаціями.
Пропорціоналка цілком нормально працює, скажімо, в Ізраїлі та Іспанії, проте в Україні система із закритими партійними списками хоч і зменшила рівень застосування адмінресурсу та "гречкосейства", а також відкрила нову сторінку в розбудові партійних структур, зате обернулася політичною корупцією за рахунок продажу місць у виборчих списках популярних партій. Нарешті, успішна в Німеччині, Новій Зеландії змішана модель у нас лише увібрала в себе весь негатив і від мажоритарки, і від пропорціоналки. Тому популярність ідеї запуску в Україні відкритих списків була закономірною - вхопилася за неї як за справжню рятівну соломинку значна частина активної громадськості, і, само собою, дану ідею у вигляді своєрідної панацеї тут же підняли на свої прапори багато політики.
"Простирадло" для бабусі
Спочатку необхідність впровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками була закріплена в коаліційній угоді-2014, яке підписали п'ять фракцій тодішньої парламентської більшості - БПП, "Народний фронт", "Самопоміч", Радикальна партія і "Батьківщина". Згодом три останніх партії вийшли з коаліції, хоча від взятих на себе зобов'язань щодо просування виборчої реформи ніхто з них не відмовився. Більше того, темою відкритих списків вони всякий раз норовили боляче вдарити по владі, яка, на їх погляд, нібито цілком саботує процес. В результаті з'явився проект Виборчого кодексу авторства спікера-"фронтовика" Андрія Парубія, його колеги по НФ Леоніда Ємця та нардепа від БПП Олександра Черненка, прийнятий у першому читанні 7 листопада 2017 р.
Власне, у цьому кодексі як раз і запропонована "відкрита" виборча модель: в одному бюлетені виборці голосують за загальнонаціональний партійний список, а в другому - за конкретного кандидата з регіонального списку від цієї партії. Всього виборчих регіонів буде 27, Київ і Дніпропетровщину розділять на два округи, аннексированный Росією Крим включать до складу виборчого регіону, сформованого на території Херсонщини, а окуповані райони Донбасу прикріплять до неокупованої частини Донеччини та Луганщини відповідно. У підсумку система дозволяє кожній партії отримати число місць пропорційно числу голосів, у той же час наявність преференцій має сприяти збільшенню якості професійного складу Верховної Ради.
Втім, таке надання українцям можливість не тільки вибирати самі партії, але і розставляти місця в їх партійному списку виглядає ідеальним лише на папері. У разі впровадження моделі на практиці її чекає цілий ряд істотних мінусів. По-перше, такий формат відкритих списків неабияк ускладнює підрахунок голосів, що тягне за собою ускладнення контролю над всією операцією і, відповідно, знижується довіра суспільства до отриманими результатами. По-друге, система дійсно досить складна для пересічного виборця, якому потрібно ставити в бюлетені не одну звичну галочку, а робити кілька позначок, вписуючи чіткі порядкові номери і регіонального списку обраної партії, і вподобаного кандидата в ньому.
Виходить так, що в кожному окрузі окрема політична сила буде номінувати мінімум п'ять своїх списочників, а на виборах у нас зазвичай беруть участь 20-30 партій. Так що бюлетень автоматично перетворюється в "простирадло" (або якусь книжечку, що нічого принципово не змінює) з сотнею-півтора прізвищ претендентів, в якій елементарно заплутається не тільки звичайна бабуся. До того ж очевидно, що час у чергах біля кабінок для голосування збільшиться в рази, а кількість зіпсованих бюлетенів буде зашкалювати. Але це все можна вважати хоч і неприємними, але чисто технічними нюансами, для ходьби з часом. Чого не скажеш про головне, навколо чого спочатку був початий весь сир-бор: прибрати з виборчого процесу примат грошей над ідеями і на корені зрубати голову політичної корупції. А ось в цьому питанні мало що вирішується тією версією відкритих списків, що запропонована в проекті Виборчого кодексу.
Небезпека збереження корупціогенності
Почнемо з того, що нова виборча система в разі її остаточного прийняття у ВР зовсім не знімає проблему скупки електоральних голосів, а просто переводить її на інший рівень. Для наочної ілюстрації змоделюємо ситуацію походу на вибори якоїсь прохідний на сьогодні партії в одному умовному виборчому регіоні, де вона в день народного волевиявлення отримає три місця. У регіональному списку (порядок цифр також умовний) кандидат № 1 - великий бізнесмен, що має в своєму розпорядженні і гроші, і адмінресурс, № 2 - місцевий мажоритарник, давно і успішно подгребший виборців свого нинішнього округу, та № 3 - має або гроші, або адмінресурс. А № 4 і № 5 - і без того, і без іншого, зате в їх розпорядженні є бездоганна професійна репутація, необхідний для нардепа набір навичок, безліч прогресивних ідей і бажання втілити їх у життя.
Під час передвиборної гонки перший надає по всій "купується" області установам, організаціям і конкретно людям чи безоплатно або на пільгових умовах товари, послуги, роботи, лотереї та інші матеріальні цінності, а про наявність його в регіональному партійному списку свідчить кожен другий місцевий білборд. Тобто витрачені ним кошти апріорі гарантують жадане потрапляння в зал "під куполом", якщо, звичайно, не трапиться якийсь форс-мажор. Другий працює, як і раніше, так що отриманих ним голосів тільки в старому окрузі з лишком вистачає для покриття необхідної виборчої квоти, щоб переобратися знову в парламент. І тільки з третім за депутатський мандат ще якось можуть конкурувати № 4 і № 5, за яких агітують вони самі, або в кращому випадку їм вдається залучити в свою команду по-справжньому ідейних волонтерів.
Таким чином, виходить, що для скупника голосів у поточному варіанті відкритих списків просто зросте вартість власної виборчої кампанії, однак абсолютно не критично. А ось для партійного будівництва це загрожує внутрішніми конфліктами і фрагментацією, адже конкуренція у питанні "хто більше запропонує", буде проходити не стільки з політичними опонентами, скільки з партійними соратниками. Одним словом, запропонована в проекті Виборчого кодексу версія відкритих списків не влаштовує ні усталені партії, ні свідомих виборців, яких будуть намагатися тотально підкуповувати нечисті на руку ділки від політики.
Варіанти виходу з глухого кута
Вже сама наявність рекордних близько 4,5 тис. поправок до даного законопроекту свідчить про те, що в другому читанні Виборчий кодекс, швидше за все, буде благополучно провалений. І, очевидно, на цьому тлі одвічні питання "хто винен?" і "що робити?" обростуть ще більшим шаром всіляких політичних спекуляцій, які апріорі будуть посилюватися з повноцінним стартом великого передвиборного циклу цієї осені. Причому збереження статус-кво, тобто консервація нинішньої змішаної системи, що дісталася нам у спадок від режиму Януковича, стане найгіршим варіантом.
Адже всі, в принципі, давно встигли зрозуміти, що мажоритарна складова була повернута "регіоналами" для збереження своєї влади - при пропорційних виборах-2012 опозиція в особі "Батьківщини", "Удару" і "Свободи" навіть при тодішньому рівні фальсифікацій отримала б міцне парламентську більшість. Тому сценарій "залишити все як є" вигідний владі нинішньої хіба що чисто тактично, але стратегічно іміджеві втрати від покривання "мажоритарного зла" нівелюють будь-які політтехнологічні конструкції, засновані на мажоритарці. При цьому внутрішньому тиску, ймовірно, додасться зовнішнє - українські "добровільні помічники" в особі МВФ постараються обов'язково включити відкриті списки в категоричну вимогу для отримання Україною чергового траншу, як ми це вже спостерігали з темою Антикорупційного суду.
Єдиний, по суті, вихід - це оперативно запропонувати щось конкретне натомість. Але обов'язково новим і бажано колективним пропозицією від ключових політичних гравців повинна бути пропорційна система парламентських виборів, дозволяє навіть в закритому її типі представляти у ВР понад 90% виборців і системно "вбити" практику скупки голосів. Якщо ж не виходить з наскоку підібрати для країни легкотравну модель відкритих списків (а ця задача вирішується лише багаторічною спільною працею провідних українських експертів в даній галузі), потрібно починати з малого. А саме: зробити заскладним продаж місць в них партійними лідерами шляхом введення в законодавство цілого ряду відповідних запобіжників, яких досить багато в світовій практиці, так і посилення репутаційних ризиків, обнуляющих рейтинги партій, викритих у політичній корупції.
Світовий калейдоскоп відкритих списків
Незважаючи на те що більшість пропорційних виборчих систем у світі є закритими, географія поширення відкритих списків дійсно широка - від Бразилії до Фінляндії і від Індонезії до Бельгії. Правда, практично в кожній конкретній країні голосування проходить за унікальним, а не якимось універсальним правилам, які до того ж можуть час від часу зазнавати значні зміни. Таким чином, мова йде про декілька десятків варіацій відкритих списків, які по схожості можна згрупувати в чотири підвиди.
По-перше, це категоричне голосування за одного кандидата, але і тут є дуже широкі різновиди. У Польщі виборці позначають у бюлетені конкретного претендента, і цей голос автоматично зараховується списком партії, що його висунула. Щось схоже спостерігається у Фінляндії, але там голосуючі громадяни вписують номер того політика, якого на виборах віддають перевагу. Така ж система голосування за відкритими списками існує і в Бразилії.
Втім, набагато частіше зустрічається ситуація, коли відзначати кандидата - не обов'язок, а право. Як, наприклад, в Австрії, Бельгії, Данії або на Кіпрі, де більшість виборців роблять помітки в своїх бюлетенях швидше навпаки партій, а не кандидатів, тому опція вибору конкретного списочника часто буває малоефективним. Однак у Швеції при схожих правилах більше 25% регулярно відзначають у своїх бюлетенях як партію, так і висунутих нею претендентів, з-за чого дійсно обирається велика кількість людей, які навряд чи були б обрані при використанні закритих списків.
Другий підвид - це відкриті списки з схвальним голосуванням. На виборах в парламент Греції можна висловити перевагу декільком кандидатам з одного партійного списку (їх кількість різниться в залежності від розмірів виборчого округу). У Чехії виборцю необхідно проголосувати не більше ніж за чотирьох претендентів від вподобаної партії.
А в Латвії громадяни мають право на виборах не тільки відзначити вподобаних кандидатів, але і викреслити зі списку невподобаних, тому при встановленні результатів рахуються голоси і за, і проти кожного списочника. До речі, в Італії (там до 1991 р. можна було вибрати чотири кандидатури з одного списку) система схвального голосування призвела до того, що місцеві мафіозі, особливо на півдні країни, стали контролювати розподіл мандатів, тримаючи під контролем цілі фракції, так що такі відкриті списки таки довелося прикрити.
Третім підвидом є преференційне голосування, тобто ранжування виборцем кандидатів у відповідності з перевагою, але на сьогоднішній момент ця модель виборів "за очками" вже ніде не використовується - занадто складно підрахувати голоси. Раніше вона зустрічалася тільки у Фінляндії, але і там допускалося преференційне голосування тільки за трьох фігурантів окремого партійного списку.
Нарешті, четверта група відкритих списків - так звана система "панаширования" (від фр. panacher - "змішувати"), коли можна проголосувати за кандидатів з різних партійних списків, змішуючи все в одну купу. Така різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі.