"Не на часі" скінчилося. Чому Зеленському краще пред'явити зрадників, не чекаючи перемоги

На минулих вихідних у соцмережах бурхливо обговорювалася розповідь президента США Джо Байдена про те, що Володимир Зеленський "не хотів чути" його попереджень про російське вторгнення. Тут важлива не так сама ця заява, як реакція Банкової. Сергій Никифоров та Михайло Подоляк одразу ж почали спростовувати Байдена. Тобто фактично вони (нехай не прямо, але це читалося між рядками) звинуватили президента США у брехні.

Ці звинувачення розтиражувала вже американська преса. Наприклад, газета The Washington Post наголосила, що "українські офіційні особи відкинули версію Байдена", і послалася саме на заяви Никифорова та Подоляка.

А ці заяви складені в стилі "сам дурень": обидва представники Банкової представили справу так, що це не Зеленський не хотів чути Байдена, а навпаки, Байден не хотів чути Зеленського. Прес-секретар Зеленського Сергій Никифоров нагадав, що останні місяці перед 24 лютого Зеленський провів три-чотири телефонні розмови з Байденом і закликав західних партнерів запровадити пакет превентивних санкцій проти Росії. І тут уже можна сказати, що наші партнери "не хотіли нас чути", наголосив Никифоров.

Радник керівника ОП Михайло Подоляк творчо розвинув цю тему. "Безглуздо в чомусь звинувачувати країну, яка понад 100 днів ефективно бореться у повноцінній війні проти набагато ресурснішого опонента, якщо ключові країни не зуміли превентивно зупинити мілітаристські апетити РФ, чудово їх знаючи", — заявив він. У буквальному розумінні це означає, що оскільки Байден не зумів запобігти повномасштабному російському вторгненню в Україну, то будь-які претензії до Зеленського безглузді: всі претензії мають бути до Байдена.

Скандал на рівному місці

Отже, Банкова створила скандал, який не додасть позитиву у відносинах між Вашингтоном та Києвом. Найголовніше питання тут: навіщо це Зеленському?

Зазначимо, що нервова реакція Банкової є дивовижною. Адже весь час після 24 лютого Вашингтон та Київ старанно демонстрували єдність дій та відсутність розбіжностей. І Вашингтон тут зробив максимально. Досить згадати, як три тижні тому Володимир Зеленський та головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний увійшли до Time 100 (сотні найвпливовіших людей 2022 року за версією журналу Time). Статтю про Зеленського для Time написав Байден, а про Залужного — голова Об'єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі.

"В особі президента Зеленського у народу України є лідер, гідний його хоробрості та стійкості… Нації вільного світу, натхненні прикладом президента Зеленського, більш згуртовані, рішучіші і цілеспрямованіші, ніж будь-коли останнім часом. За підтримки США і наших союзників і партнерів він залишив свій слід в історії…" — у таких захоплених висловлюваннях писав Байден про Зеленського.

Здавалося б, після такого чудового піару від президента США Банкова мала б робити все можливе, щоб уникати будь-яких публічних непорозумінь між Вашингтоном та Києвом. І вже точно не мало жодного сенсу роздмухувати скандал навколо кількох слів Байдена, які призначалися суто американській аудиторії в рамках передвиборної кампанії демократів. (Нагадаємо, що 8 листопада у США відбудуться вибори членів Палати представників та 34 зі 100 сенаторів.)

Як розповіло агентство Bloomberg, 10 червня Байден виступив у Лос-Анджелесі на заході, метою якого було збирання коштів для Національного комітету Демократичної партії та Фонду перемоги демократів. Байден нагадав, що він попереджав, що Путін планує вторгнутися в Україну. "Я знаю, що багато людей думали, що я, можливо, перебільшую, але я знав, і у нас були дані для підтвердження, що він мав намір перетнути кордон. Не було жодних сумнівів. А Зеленський не хотів цього чути, і багато людей теж", — сказав Байден.

Цілком природно, коли політик на передвиборному заході наголошує, що він не бився у хвості подій, а навпаки, ризикуючи своєю репутацією, попереджав увесь світ про майбутні катаклізми. Можна було б лаяти Байдена, якби він усе вигадав, але все було саме так: він попереджав, проте йому майже ніхто не вірив, а багато хто взагалі над ним сміявся. І Байден нагадав про це не для того, щоб зачепити Зеленського та когось ще, а щоб викликати до себе в американців більше симпатій та довіри і завдяки цьому зібрати більше грошей у передвиборний фонд демократів.

Чого злякався Зеленський

Банкова мала всі можливості нівелювати негативний ефект від Байденових слів. Досить було підтвердити: справді, всі це знають, між Вашингтоном та Києвом були деякі розбіжності у думках, але після 24 лютого все це у минулому, ми дуже цінуємо досягнутий високий рівень порозуміння тощо.

Показово, що посол США в Україні Бріджіт Брінк, коли її попросили прокоментувати слова Байдена, відповіла, що "це не заслуговує бути новиною ". Вона акцентувала на нинішньому взаєморозумінні між Вашингтоном і Києвом та запевнила, що Байден "дуже поважає" Зеленського за його лідерство під час війни з Росією.

Чому ж Банкова вчинила навпаки і роздмухала скандал замість того, щоб погасити його в зародку? Зважаючи на все, тут головним мотивом виявився страх. Точніше, два великі страхи.

По-перше, це страх перед новими, серйознішими інформаційними ударами з боку Вашингтона. І це говорить про те, що ідилія у відносинах між Білим домом та Банковою, м'яко кажучи, награна. Байден утримувався від критики Зеленського, бо це було "не на часі" (як люблять висловлюватись "позитивні блогери Банкової"). Йому потрібно було провести через обидві палати Конгресу свої законопроекти про пакет підтримки та ленд-ліз для України, і будь-яка критика на адресу української влади тут могла завадити. Але обидві ці ініціативи вже стали законами, Байден отримав джерела фінансування допомоги Україні на рік уперед (до вересня 2023 року). Тому тепер може собі дозволити спогади, неприємні для Зеленського. І Банкова, можна припустити, вважає це неминучим. Інакше вона не стала б провокувати Білий дім звинуваченнями на адресу Байдена.

По-друге, Банкова дуже боїться будь-яких питань про те, чому Україна підготувалася до великої війни гірше, ніж могла б. Ці питання для влади дуже болючі — мабуть тому, що було багато помилок і багато зрад. І в Білому домі, до речі, багато знають щодо цього.

Визнати не лише факти, а й відповідальність

А питання звучать дедалі гостріше.

Чим довше йде війна, тим сильніше в українському суспільстві зростає запит на те, щоб дізнатися, хто винен у серйозних провалах перед війною та на самому її початку. Насамперед — чому російські війська так легко й швидко підійшли з різних боків до Києва і водночас прорвалися з Криму до Херсона та на схід до самого Маріуполя. Чому не було вчасно евакуйовано населення західних передмість Києва (Гостомеля, Бучі, Ірпеня), Херсонщини та Приазов'я. І так далі за довгим списком.

Коли з телевізора заколисували, що війна триватиме кілька тижнів або один-два місяці, відповіді Зеленського чи Арестовича з Даніловим у стилі "не на часі", розберемося і всіх покараємо після перемоги, сяк-так спрацьовували. Але цей час минув. Однією з головних помилок влади в інформаційному плані можна вважати те, що вона пропустила критичний момент переходу до затяжної війни. Суспільство втомилося жити лише надією на перемогу, воно хоче відповідей, а влада не готова їх давати. Це проблема, і якщо її не вирішити, з кожним місяцем буде лише гірше.

Якщо винні були, і вони не покарані, бо "не на часі", чи означає це, що вони досі допущені до прийняття рішень? Що їхні нові помилки можуть негативно вплинути на перебіг військових дій?.. Тут не достатньо визнати: так, деякі рішення були неадекватними. Потрібно пред'явити суспільству покарання тих, хто винний у цих рішеннях. Так само не достатньо визнати, що серед "слуг народу" у Верховній Раді та місцевих радах, серед чиновників СБУ з генеральськими погонами виявилися зрадники. Потрібно пред'явити суспільству покарання тих, хто протежував цих зрадників та привів їх у владу. І суспільство не згодне відкладати ці питання до кінця війни. Не згодне саме тому, що хоче переконатися, що влада дістала науку з помилок. Якщо немає покарання, то немає і відповідальності, а отже, й уроки не вивчені.

Проте влада боїться визнавати навіть факти, не кажучи вже про визнання відповідальності. Натомість представники влади — наприклад, міністр оборони Олексій Резніков в інтерв'ю The Economist, або той же Михайло Подоляк — докладно розповідають про те, що було зроблено, старанно уникаючи будь-яких згадок про все, чого не було зроблено.

На жаль, такий підхід здатний викликати у суспільства недовіру до влади. Навряд чи треба доводити, що під час війни довіра між владою та народом є необхідною умовою перемоги.