Наталя Яковенко: "Підручник історії України анахроничен і квазипатриотичен"
"ДС" Про історію, про те, як її викладати школярам, постійно ведуться дискусії. Можна прийти до когось вирішення цієї проблеми?
Н.Я. Я б не сказала, що у нас зараз ведуться дискусії з приводу підручників. На початку 2000-х це було актуально, наша Моніторингова комісія підручників виходила з благих намірів, так як вважала підручник анахронічним і перенасиченим квазипатриотическими акцентами. Зараз ситуація така, що не до редагування підручників, і навряд чи варто ворушити цей мурашник.
"ДС" Чому?
Н.Я. Тому що підручник можна модернізувати, спираючись на певні розумні методологічні основи. Під цим кутом зору підручник з історії України дійсно трохи анахронічний, він побудований на сентиментах і гаслах української романтичної історіографії кінця ХІХ - початку ХХ століть.
Про минуле треба розповідати трохи інакше, сьогодні перед школою стоять інші завдання, що у дітей треба виховувати критичне мислення, їм треба зрозуміліше говорити про умовності "правди" в історії.
Але такі речі робляться тільки в спокійному суспільстві. Коли ж іде війна і існує загроза для країни, корективи в бік зменшення патріотичної або міфологічної акцентуації, мені здаються недоречними.
"ДС" Але для Європи це нормальний процес - переформатування підручників?
Н.Я. У країнах Європейського Союзу підручники почали переформатувати десь з кінця 1950-х - початку 1960-х років. Це було логічно: руїни розібрали, залікували рани, відновили дороги, мирне життя налагодили, так і сьогоднішніх викликів перед ЄС не було. У такій ситуації можна подумати не тільки про хліб насущний, а й про застарілих довоєнних підручниках. Адже колишня шкільна історія будувалася на патріотичних засадах, де неминуче фігурують зрадники і герої, "погані" та "добрі" сусіди і т. д., - зрозуміло, з неминучим спрощенням історії з перспективи "нашого" інтересу.
Підкреслю, що йдеться не про академічної історії, а про шкільних підручниках, які, як і всяка популярна історія, є спрощеним продуктом.
Але коли знадобилося будувати об'єднану Європу, простіше кажучи, помирити, наприклад, німців і французів, зробити в Італії з декількох країн одну, та ще й прилаштувати її в Євросоюз і т. д., на перше місце виступили цілком зрозумілі світоглядні та політичні виклики, які до академічній науці не мали відношення.
Так, після довгої дискусії було створено усереднений "європейський" підручник, який поєднує "свою" і загальну, європейську історію. Акценти в ньому стоять не в патріотичній площині, а на тому, що розробляла тоді академічна історіографія - повсякденність, ментальність, культурний контекст, цивілізаційні здобутки та ін. Це підручник "про все хороше". Там немає брехні, представлені цілком об'єктивні факти, конкретні дати і персонажі, але основний новаторський посил - це життя звичайних людей, а не зіткнення владних кланів чи ідеологій. Без останнього, зрозуміло, не обходиться, але це перестало бути головним.
Це спричинило за собою велику дискусію, тому що історія у різних країн різна. У свою чергу, новаторські вимоги до підручника викликали дискусію не лише в Європі, але і в Японії і США. Там, наприклад, деякі штати відмовилися знімати емоційні патріотичні акценти. Але хіба сьогодні такого роду дискусії актуальні для України?
"ДС" Добре, якщо говорити про студентів, вони ж вже пройшли школу. Ніж історія для студентів в нашій країні відрізняється від європейських аналогів?
Н.Я. Якщо йдеться про викладання історії студентам-історикам, то для них викладання за підручником - це абсурд! Наскільки мені відомо, від такої практики сьогодні остаточно відмовилися тільки ми та Український католицький університет у Львові. Майбутній історик не повинен отримувати готового базового знання, ми повинні його навчити думати про історію, а не знати історію. Адже всякий підручник не привчає думати, він за визначенням вже нормативний.
"ДС" Але що значить "думати про історію", людина, яка вміє думати про історію, але при цьому не знає, наприклад, коли була Грюнвальдська битва або битва на Ворсклі?
Н.Я. Про дату будь битви все розповість "Вікіпедія". Це елементарні речі, вони сьогодні не проблема. Сьогодні не потрібні рахунки для базових арифметичних дій, тому що є калькулятор. Так само і в історії. Звичайно, загальна схема минулого повинна бути в голові, але це не зводиться до формату підручника.
Запам'ятати, що тоді відбулася така битва, а тоді-то такий-то діяч заснував таку-то партію, - це хронологічна таблиця, а не історія.
"ДС" Два університети, а решта?
Н.Я. Хочеться вірити, що є і інші, але мені вони невідомі. Наскільки я знаю, все ж поки що домінує старий спосіб розуміння того, як треба викладати студентам історію. Можна його назвати пострадянською, а точніше, постпозитивистским. Адже радянський спосіб викладання, якщо зняти з нього "марксистсько-ленінську" піну, це класичний позитивістський похід до школи XIX століття: отримай готове знання, запам'ятай, повтори пройдений урок. Так в радянський час виглядали семінари: професор розповідав, а потім на семінарах студенти "закріплювали" розказане. У нас в університеті, наприклад, семінари проводяться зовсім інакше - як свого роду "пожвавлення" на матеріалі конкретних джерел те, що студент повинен дізнатися про історію Російської імперії, Речі Посполитої, Габсбурзької монархії, радянської України,
"ДС" Це політична історія?
Н.Я. Політична і культурна. Це не довгі курси, скоріше загальний контур цих історій. У нього семінари вписуються як аналіз джерел. Приміром, у своїй лекції про шляхетської демократії в Речі Посполитій я розповім про сеймиках та сеймах, а на семінарі студенти розглядають якийсь конкретний діаріуш (щоденник. - "ДС") сейму або якусь петицію до нього, тобто своїми очима "побачать", як це насправді відбувалося.
Крім того, до "базових" історіям примикають вибіркові, тематично більш вузькі, курси, які прив'язані до основного курсу, але ще глибше побудовані на аналізі джерел. Їх студенти вибирають самі, виходячи з власної зацікавленості.
Читайте також: "АБО УКРАЇНА БУДЕ ВІЛЬНОЮ КРАЇНОЮ ЄВРОПИ, АБО ЇЇ НЕ БУДЕ ВЗАГАЛІ"
"ДС" Мода на повсякденне історію, історію ментальності, коли вона почалася і чим викликана?
Н.Я. Це велика революція в історіографії кінця 1960-х - початку 1970-х років. Її підштовхнуло багато причин. Якщо брати здалеку, - це вплив філософії екзистенціалістів, що, спрощено кажучи, вважає людини важливіше, ніж соціальне співтовариство. Якщо говорити про методологічних і організаційних речі, - це зміна поколінь у французькій школі "Анналів", коли прийшло третє покоління і відкинуло пріоритети батьків і дідів, як завжди буває при зміні лідерства. Якщо говорити про зовнішні поштовхи, - це спалах у другій половині 1960-х - початку 1970-х так званих молодіжних революцій, які можна назвати тріумфом індивідуального самовираження, як, наприклад сексуальну революцію.
Сюди слід віднести і становлення молодіжної субкультури як самостійного явища у другій половині 1960-х років, коли остаточно конституюється те, що на початку 1960-х тільки заявляло про себе у всяких ливерпулях (у 1960 р. у Ліверпулі була створена група "Бітлз". - "ДС"). Нарешті, свою роль зіграла і дискредитація марксизму, особливо після Праги 1968 р.. Це важлива деталь, оскільки дуже багато впливових істориків в Англії та Франції до того часу були марксистами. В сумі молодіжний протест і інші зрушення показали, що попередня (социологизированная і "масова") історія не відповідає на питання, які ставить саме життя. Так на арену подій висунувся новий актор історії - людина. І третє, молодше покоління школи "Анналів" голосно оголосив, що його цікавить індивід, а не ті загальні безличностные тенденції, які були в центрі уваги попередників.
"ДС" Наша історична наука виглядає тут слабо?
Н.Я. Зараз вже все не так погано. Вступили ми в цей потік оновлення історичного знання слабкими, але не набагато сильніше виглядали і російські, білоруські та інші пострадянські історики. Так, в Москві і Ленінграді існував Інститут загальної, тобто зарубіжної історії, і московські "зарубежники", як і їх ленінградські колеги, у часи СРСР були "експортним товаром", їх треба було показувати Заходу. Не дуже-то вони туди їздили, але частково все ж таки брали участь у зарубіжних конференціях, знали іноземні мови, мали доступ до західній науковій літературі. Це означало, що вони досить орієнтувалися в історіографічних зміни кінця 1960-х - 1970-х років, а головне - могли оперувати зарубіжною літературою. Втім, цього не можна було сказати про московських істориків Інституту історії Росії. А що говорити про околиці? До нас це не доходило, менше читали зарубіжні книги, сильніше діяла і цензура і самоцензура.
"ДС" У нас, з одного боку, теж є Академія наук України, Інститут історії України. Є також університети, де теж вчені. Чим це все структурно відрізняється від того, що існує на Заході?
Н.Я. Академія наук в нинішньому вигляді, як і залежать від академії, в тому числі фінансово і планово, інститути - це радянське творіння початку 1930-х років, тобто продукт періоду "закручування гайок". Створена ж була така система для більш дієвого контролю за вченими та їх науковою продукцією.
Якщо інститути фундаментальних або природничих наук були вільніше, тому що "компетентні органи" не надто розбиралися у таких складних матерії, то гуманітарні інститути за визначенням були бійцями ідеологічного фронту, фактично - пропагандистськими установами.
Рівень науки сильно падав і з-за відповідного підбору кадрів. Якщо говорити про гуманітарних інститутах в радянській Україні, то, напевно, тільки Інститут філософії зумів зберегти більш-менш солідний рівень, та й то завдяки складності проблематики. Логіку Гегеля "смотрящему" зрозуміти було складно, а от історію "розумів" кожен, а заодно і бачив "кути", які треба "зачищати". Це стосується не тільки Інституту історії, але і інститутів літератури, етнології, мови. Подібні інститути створювалися і в країнах соцтабору, хоча там, правда, пальці на горлі вчених не стискали так жорстко.
На Заході існують академії наук, але тільки як свого роду почесні клуби для найбільш заслужених. Наприклад, в Італії з ХVI століття діє Академія деї Лінчеї, де мені нещодавно пощастило бути. Це чудовий палац, бібліотека, зали для конференцій - словом, почесний клуб для поважних вчених поважного віку, а не функціональний дослідна установа.
Коли розпався соцблок, виникло питання: що з цим спадком СРСР робити? Вирішували по-різному. Я знаю литовську ситуацію, де проблема переформатування історичної пам'яті вважалося державною справою. Там Інститут історії був перепідпорядкований Кабміну як свого роду пропагандистське установу при уряді - для культивування національної історії. У Польщі інститути залишилися за академією, але вона перестала відати грошима і планами, а інститути фактично перейшли на самофінансування. Держава виділяє їм гроші на утримання приміщень та їх обслуговування, зате кошти на дослідження, вони отримують від різних грантових програм, тепер Польща в ЄС і з цим ще простіше. В Україні і Білорусі реформа досі навіть не розпочато, в Росії кілька років тому було проголошено рух до такої моделі, але як це виглядає сьогодні - я не знаю, принаймні про успіх говорити навряд чи доводиться чути хіба "плач по всій Русі великій".
"ДС" Плач з аргументом, що "руйнують нашу науку"?
Н.Я. Це само собою. Адже в Росії інша ситуації, ніж у Польщі. Існує єдиний гуманітарний фонд, і там великі гроші, але наскільки він зараз незалежний - сказати, м'яко кажучи, важко. А зарубіжні канали фінансування не так давно перекриті - як "іноземні агенти". Так чи інакше, кожна країна по-своєму намацувала вихід із радянського тупика, тільки от ми його навіть не шукали. І зараз така ситуація в гуманітарних інститутах, що вчені вважаються зайнятими три дні на тиждень, а відповідно - отримують трохи більше півставки без доплат. Тихе вмирання. Але де вихід? Розпустити одним розчерком пера Академію наук України неможливо, вона володіє величезним майном. Що з ним робити? Що буде, коли впаде колос по імені академік Патон? Академіків, які його в черговий раз обрали президентом, зрозуміти можна, адже вони бояться того, що станеться після його відходу. На горизонті не видно такої авторитетної руки, яка могла б утримати те, що вже сильно хитається. А якщо це все обвалиться, то разом з водою можуть виплеснути і немовляти, тобто саму науку.
"ДС" А університети, вони ж теж повинні рухати науку?
Н.Я. Для цього треба зменшити нормативи викладацьких навантажень. Теоретично, згідно з новим Законом "Про вищу освіту", кожен університет сам собі господар і може робити, що завгодно.
Але на практиці можливі такі зміни, коли немає грошей.
Адже зберігає силу певний розрахунок фінансування університету за критерієм кількості студентів на одного викладача. Щоб зменшити навантаження, треба більше викладачів. Більше викладачів - менші зарплати, так як кількість студентів залишається колишнім. Власних же грошей у університету фактично немає, щоб цим людям доплачувати.
"ДС" Наскільки можливі об'єктивні уявлення про історію? А то з шкільного підручника виходить, що поляки якось підібрали частина України, далі вони нас гнобили, але Хмельницький підняв повстання. Що частина руської шляхти підтримала Хмельницького - це усвідомлюється пізніше, а ще пізніше доходить, що Ярема Вишневецький теж наш - русинського походження. Як ось це все поєднати так, щоб було ближче до об'єктивної реальності?
Н.Я. Об'єктивної реальності ми ніколи не досягнемо. Але як можна "нормалізувати" шкільний підручник, за яким навчали вас? Його основний недолік в тому, що він повторює стару, так звану народницьку, концепцію минулого України, яку ви описали. Зараз, правда, її вже трошки підправили, але базовий стовбур залишився. Переписати її заново не проблема, і це необхідно робити, але, думаю, не сьогодні. Коли-то в "Літературній газеті" була гумористична рубрика "якби я був директором".
Так от, "якби я була директором", то, звичайно, потихеньку вносила б зміни і корективи, наприклад, щодо "захоплення" і "гноблення" України поляками.
Показовим прикладом може служити те, як підручники, створені у незалежній Україні, нарешті, перестали воювати з Брестською церковною унією і Ватиканом. З "відбілюванням" шляхти, на мій погляд, теж деякі зрушення є. Її вже "допустили" до створення держави та формування національної ідеології, до Богдану Хмельницькому та його повстання. Якісь зміни, хоч і повільно, але відбуваються. Їх можна і далі поширювати, однак проблема в тому, що підручники з року в рік пишуть, як правило, одні і ті ж люди.
"ДС" А там ще видавництва?
Н.Я. Ось! Це заробіток, держфінансування на величезні тиражі. Втім, видавництво - це друкарська машинка, отримали гроші і надрукували. Важливіше, що всі зміни повинні затверджуватися Міністерством науки і освіти.
"ДС" Там дають грифи?
Н.Я. Міністерський гриф - це відповідний тираж, а отже - і гонорар автора. Кожен новий текст і будь-яка поправка в готовий текст повинна проходити певний рецензування. Ніхто з 12 осіб, що входили в згадану вище Моніторингову комісію підручників, не спромігся увійти до складу таких комісій. Тут, звичайно, немає нафтових або газових грошей, але ознаки корупційної складової є. Ось вчитель щось виправляє в підручнику, який він видає 15 років поспіль, це треба затвердити. Повинні бути рецензенти, які це прочитають і дадуть відповідну оцінку. За старою радянською традицією рукопису, як правило, не читають, просто автоматично ставлять підпис. Грубі помилки в підручниках показують, що люди, які входять до складу таких комісій, далеко не завжди володіють достатньою компетенцією, а що вже думати про те, як модернізувати шкільний підручник.
Тому еволюційного руху, боюся, не передбачається. Потрібні будуть силові зрушення.
Коли діяла Моніторингова комісія підручників під патронатом Ігоря Рафаїловича Юхновського, який тоді очолював Український інститут національної пам'яті, нам працювалося комфортно. Ми, вузівські викладачі з Харкова, Полтави, Львова та Києва, змогли його переконати, що проблема підручника історії зачіпає інтереси національної безпеки. Адже шкільний підручник - це соціалізація громадянина в цій країні і для цієї країни.
Після довгих дискусій ми склали власну шкільну програму, виставили її на сайті інституту і почали обговорення в академічній, професорської і вчительському середовищі. Передбачалося, що це обговорення триватиме близько року, після чого через Міністерство освіти планувалося оголосити конкурс не на тексти підручників, а на намір їх написати. Потім Інститут нацпам'яті влаштував би для відібраних претендентів двотижневі майстер-класи, де професійні історики читали їм лекції про тих сюжетах, яких вони не знали і про яких раніше ніколи не думали, як про необхідних у підручнику.
"ДС" А тоді?
Н.Я. Після майстер-класів Міністерство освіти оголошував би відкритий конкурс на тексти підручника. Таким було бачення цього процесу. Але, на жаль, все закінчилося на тому, що ми написали програми і виставили їх на сайт.
"ДС" А що потім?
Н.Я. Вибори і прихід до влади Януковича. Замість Юхновського інститут очолив комуніст Валерій Солдатенко, а Міністерство освіти замість Вакарчука - Табачник. Зараз, думаю, відновлення такої акції було б не до часу.
"ДС" Питання про етнічні меншини в Україні, як їх вмонтувати в історію України, як інші країни це роблять?
Н.Я. Зрозуміло, є поняття титульної нації, і в підручнику саме вона повинна бути головним актором політичної історії. Якщо те чи інше меншість відіграє помітну роль у подіях, це теж слід висвітлювати. Наприклад, не можна обійти радянських німців, яких виселили напередодні Другої світової війни з півдня України. Ясно, що це ж стосується євреїв в події Голокосту на території України, кримських татар і т. д.
Інший сюжет - це соціальна структура України, де необхідно вказати, скільки і де тут жило, крім українців: євреїв, росіян, поляків і людей інших етносів, чим вони володіли, яким був їхній майновий статус.
Ще один сюжет - це, наприклад освіту. Поряд з інформацією про українську освіту слід розповісти про єврейських, татарських і німецьких протестантських школах в Україні. Те ж саме стосується питань культури, звичаїв і т. д.
"ДС" А як бути з державними утвореннями? Гетьманщина, вона позитивно описана. Кримське ханство - вони на нас нападають, беруть полонених, продають в Османську імперію. Як одних та інших вписати в єдину історію України?
Н.Я. Та ніяк. Просто з короткою характеристикою пристрою і особливостей перерахувати їх в окремому розділі, присвяченому всім державним утворенням на території України. Ось Королівство Польське, ось Велике Князівство Литовське, ось річ Посполита, ось Австрійська монархія, ось Гетьманат, ось Російська імперія, ось Кримський ханат. І все. Добре б не забути при цьому, що на теперішньому українському Причорномор'ї існували і держави не зовсім звичайного для Європи типу - три Ногайські орди. Їх території обов'язково треба показати на карті, адже люди тих часів чітко знали, де кінчаються, приміром, землі Єдисанської Орди (Очаківська Орда. - "ДС"), а де починається територія Джамбуйлуцкой Орди (Перекопська Орда. - "ДС"). Взагалі карт, малюнків і фотографій повинно бути якомога більше, розповідь про все слід максимально "підсвітити" такими зображеннями.
Наталя Яковенко, професор кафедри історії Києво-Могилянської академії
Народилася 16 жовтня 1942 р. в селі Апрелівка, Бобринецький район, Кіровоградська область.
Закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету; з 1970 р. - старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України; з 1981 р. - викладач латинської мови в Київському університеті ім. Т. Р. Шевченка; з 1987 р. - науковий співробітник Інституту історії; з 1991 р. -завідуюча сектором Інституту української археографії. У 1994 р. захистила дисертацію на ступінь доктора історичних наук, з 1997 р. -провідний науковий співробітник Інституту східноєвропейських досліджень НАН України. Одночасно з 1992 р. викладач Києво-Могилянської академії, а з 2002 по 2012 рр. - завідуюча кафедрою історії.
