Чому "Третім Майданом" залишилися задоволені всі. Крім Коломойського
При цьому всі персонажі, задіяні в акції протесту, як за одну так і за іншу сторону барикад, можуть бути задоволені досягнутим результатом. Всі, крім двох - Міхеїла Саакашвілі та Ігоря Коломойського.
Вже з першого дня Великої політичної реформи" (саме так офіційно називали свою акцію протесту деякі учасники) окреслилися головні проблеми організаторів дійства - ні кількість учасників, ні заявлені три вимоги до влади не гармоніювали з тієї істерикою і пафосом, який наворачивали навколо "третього майдану" в соцмережах і ЗМІ. Як не крути, а п'ять тисяч учасників (це за найоптимістичнішими підрахунками), які вимагають скасувати депутатську недоторканність, змінити виборче законодавство і запровадити антикорупційні суди, ну ніяк не тягнуть на незламну народну стихію і "революцію".
Причина такої дисгармонії між реальністю і амбіціями криється в першу чергу в різномаїття учасників протестів, кожен з яких переслідував свою мету і не надто любив партнерів по опозиційному табору. Крім "прапора" протестів Міхеїла Саакашвілі і його партії "Рух нових сил" формально акцію підтримали парламентські опозиційні сили націонал-популістського спрямування "Самопоміч" і "Батьківщина", умовно парламентська ВО "Свобода" (Раді кілька депутатів мажоритарників від цієї політсили), невелика, але помітна депутатська група єврооптимістів-антикорупціонерів на чолі з Сергієм Лещенком і Мустафою Найємом, націоналісти Андрія Білецького з "Громадянського корпусу", а також непарламентські партії меншого калібру кшталт "Демальянсу", "Громадянської позиції" Анатолія Гриценка, руху "Чесно" і їм подібні.
В цілому список учасників виглядав солідно, але лише на папері. В реальності ж більшість політсил підтримали акцію лише формально, і головними двигунами протесту стали кілька досить одіозних депутатів: Семен Семенченко та Єгор Соболєв із "Самопомочи"; Юрій Левченко з "Волі"; Юрій Дерев'янко із РНС; трійця Лещенко, Найєм, Заліщук та позафракційний бешкетник Володимир Парасюк. Також були помічені, але нічим особливим не запам'яталися Ігор Луценко з "Батьківщини" і Надія Савченко. При цьому важливо відзначити, що лідери великих партій участі в акціях протесту відверто сторонилися. І Юлія Тимошенко, і Андрій Садовий, і Олег Тягнибок, і Андрій Білецький, і навіть Анатолій Гриценко поряд з наметовим містечком намагалися не з'являтися, що, зрозуміло, не додавало акції солідності.
При всій різномаїття учасників протестів, серед них можна було виділити два великих крила. Перше - радикальна на чолі з Семенченко, Соболєвим, Парасюком та іншими. Більшість цих людей пов'язують з екс-губернатором Дніпропетровщини олігархом Ігорем Коломойським. Останній, як відомо, давно перебуває в стані тихої, але жорстоко і непримиренної війни з Порошенком, в якій Ігор Валерійович втратив не лише неабияку частку свого бізнесу, але і політичного впливу. Можна припустити, що саме Коломойський був головною зацікавленою особою в максимально радикальне і силовий характер протестів з прицілом на дострокові вибори. І треба віддати належне, Семенченко і Парасюк як могли провокували правоохоронців на застосування сили. Іноді їм щось подібне вдавалося, але справа часто псувала друга частина "майдану" - ліберально-пацифістська, налаштована на невеликий "шатунчик" і легкий шантаж влади. Обличчям цієї частини стали "антикорупціонери" на чолі з Лещенком.
Що ж стосується особисто Саакашвілі, то він дуже старався, говорив зі сцени полум'яні промови, намагаючись заманити на площу перед парламентом побільше киян, але з першого дня протестів стало зрозуміло, що нічого навіть близько схожого події чотирирічної давності не буде.
І поки Саакашвілі з партнерами намагалися робити хорошу міну при не дуже хорошій грі, Петро Порошенко використовував свій улюблений прийом політичного Айкідо, підтримавши всі вимоги протестувальників. Благо, зробити це було зовсім не складно. У зняття недоторканності з депутатів президент зацікавлений не менше, а то й більше, своїх опонентів; на організації антикорупційного суду наполягають європейські партнери і від цього, швидше за все, не відкрутитися: так і новий виборчий закон з відкритими списками не проблема. Так що Порошенко не тільки підтримав вимоги на словах, але й ініціював законопроект про недоторканність, який парламент у четвер, разом з аналогічним опозиційним відправив у Конституційний суд. Що ж стосується двох інших вимог, то тут як не крути, а потрібна довга законотворча робота, якій також був дан старт ініціативою створення відповідних робочих груп у парламенті.
Таким чином після закінчення трьох днів протестів виявилося, що протестувати особливо нема за що, адже майже всі учасники цієї гри отримали за великим рахунком все, що хотіли. Порошенко в черговий раз продемонстрував політичну гнучкість і здатність прислухатися до мас і домовлятися, зайвий раз нагадавши своїм опонентам, що на відміну від упертого Януковича, майдани йому не дуже страшні. При цьому Петро Олексійович нагадав усім, що він патріот і реформатор, проштовхнувши в Раді в самий розпал протестів медичну реформу, а паралельно з "цим" розкручуючи давню тему про те, що в нинішніх умовах всі спроби організувати Майдан - робота на користь агресора. Останньому, до речі посприяла досить сумнівна репутація головних заводив протистояння під Радою. Соболєв і Левченко, як відомо, в минулому громадяни Росії, а Семенченко - більш ніж сумнівний тип з задатками політичного афериста.
Що стосується радикального крила протестів, то вони, хоч і не домоглися великого успіху, красиво попиарили себе, як непримиренних патріотів-опозиціонерів, а заодно відрепетирували на практиці оргпитання акцій прямої дії. Семенченко, Соболєв і Левченко в ці дні не вилазили з екранів телевізорів і новинних стрічок, що на тлі незначного числа учасників цілком можна вважати успіхом. Навіть хуліган Парасюк встиг проявити себе, затіявши щось на кшталт бійки з екс-міністром оборони Валерієм Гелетеєм, мабуть, щоб його шанувальники перед телеекраном про нього не забули.
Антикорупціонери-єврооптимісти також змогли уявити себе виборцю у всій красі, як револлюционеров-інтелектуалів, встигнувши та гарячі революційні гасла зі сцени поштовхати, протиборчі сторони поразнимать, і до Порошенко в адміністрацію сходити. Але при цьому вони рішуче засудили всі спроби "радикалів" спровокувати бійню, коли трохи запахло смаженим, і тут же відмежувалися від Семенченко і компанії.
Якщо хтось і залишився незадоволений тим, що відбувається, так це невдалий вождь революції Міхеїл Саакашвілі та Ігор Коломойський. Перший в черговий раз переконався, що в українській політиці для його буйної натури немає достатньо місця, як немає і щирих друзів серед українських політиків. Саакашвілі, якщо комусь і потрібен, то тільки в ролі весільного генерала, а зовсім не вождя або патріарха. Але це хоча б щось, а от у Коломойського все значно сумніше. Погано навіть не те, що "Шатун" не вийшов на цей раз. Справа в тому, що нинішня "революція" довела, що навіть при серйозних організаційних і медійних зусиллях, шанси підняти людей найближчим часом на серйозний протест прагнуть до нуля. Мало того, що люди не зрозуміли і не прийняли близько до серця вимоги протестувальників, вони в принципі не хочуть нових революцій. Адже з наслідками останньої ніяк розібратися не можуть. Тим не менше, найбільш радикальні прихильники опозиції продовжують сидіти в наметах під Радою, і сидіти там можуть ще досить довго, намагаючись вичавити з усієї цієї витівки хоч що-небудь.
