Могилізація ОРДЛО. Як Кремль будує "жіночу народну республіку"

Поки з кожної пропагандистської праски в окупованих районах Донеччини та Луганщини ллються бравурні марші про захоплення Маріуполя, Сєвєродонецька і тепер Лисичанська, навіть найглибші ватники серед тих, хто живе в ОРДЛО, особливої радості не відчувають. Мова про те, що путінська "спецоперація зі звільнення народних республік", і про це прямо говорять навіть полум'яні адепти "руського міра", призвела до їхнього радикального звільнення від власних працездатних жителів. По суті, у кожній сім'ї в ОРДЛО, причому незалежно від її ідеологічних уподобань, спостерігається своя маленька трагедія. Вона пов'язана з мобілізацією на фронт усіх місцевих чоловіків, яка отримала хльостку народну назву "могилізація".

Хай живе "ЖНР"

Свої "укази" про розпорядження всім чоловікам прибути до "військкоматів" глави російських окупаційних адміністрацій у Донецьку та Луганську синхронно видали ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну — 19 лютого цього року. Тоді ж Пушилін та Пасічник заборонили чоловічому населенню від 18 до 55 років залишати територію ОРДЛО, а вже з 24 лютого місцеві колаборанти розпочали справжнє полювання на "призовників".

Спочатку масові рейди "мобілізаторів" пройшли на підприємствах та організаціях, деяких у "військкомати" заманювали обманом, але більшість — під страхом звільнення та в'язниці. Будь-якого чоловіка "призовного віку", який у березні збільшили до 65 років, зупиняли у магазинах, на базарах та просто на перехрестях. Систематично відловлювали у маршрутках, пересаджуючи силою у заздалегідь підготовлені "воронки", влаштовували облави у під'їздах житлових будинків.

В результаті на вулицях можна було спостерігати лише жінок, старих та дітей. Глави їхніх родин перейшли на підпільне існування, а хто не сховався — одразу поповнювали лави мобілізованих, яких у народі прозвали "мобіками". Одним словом, щодо саркастичного позначення ДНР та ЛНР абревіатурою "ЖНР" ("жіноча народна республіка") вже ніхто не сміявся.

Підсумки полювання на "мобіків"

Від якнайшвидшого відправлення "на передок" не звільняли ні очне навчання у виші, ні нібито "бронь стратегічного підприємства", ні поганий стан здоров'я, ні справжня інвалідність. Були випадки, коли в снайпери записували не те що короткозорих, а й однооких. У квітні почали приходити колони перших трун мобілізованих. То там, то там жінки бунтували з вимогою повернути їм їхніх чоловіків, тому в травні активна фаза полювання на "мобіків" зійшла нанівець. Але не надовго.

Як тільки замкнені в підвалах і на горищах чоловіки вирішили трошки подихати свіжим повітрям, їх масований лов відновився. З настанням літа в деяких містах ОРДЛО взагалі оточувались центральні ринки з пошуком на них чоловічого населення, а після глобального шмону з місця облави найчастіше вирушала ціла колона автобусів із захопленими "порушниками мобілізаційних розпоряджень". Обивателі зло жартували: вийшов за хлібом чи цигарками — опинився під Сєвєродонецьком чи Ізюмом. Паралельно список щасливих власників "броні" скукожився не на жарт. Їхні робочі місця тепер займають або місцеві жінки, або "добровольці з відновлення Донбасу", що спеціально приїхали з Росії, у тому числі й російські студзагони.

Коли напередодні останнього Великодня "влада" ДНР і ЛНР заборонила ховати загиблих у "спецоперації" на звичайних кладовищах, а виділила для подібних поховань нові земельні ділянки, все остаточно стало на свої місця. Масу 200-х серед "мобіків" замаскувати виявилося нічим, окрім як такими методами спробувати зняти зайвий ажіотаж у населення під час традиційних цвинтарних відвідувань. І це при тому, що від багатьох мобілізованих із ОРДЛО рідні не можуть дочекатися звісток кілька місяців — лише небагатьом вдається додзвонитися з окопів російсько-української війни додому, розповідаючи страшні фронтові історії.

Будні "гарматного м'яса"

Усі спроби хоч щось дізнатися у місцевих "військкоматах" про долю своїх чоловіків та дітей зазвичай закінчуються для їхніх дружин та матерів стандартною відповіддю: "Пізніше буде повідомлено". А потім приходить або похоронка, або повідомлення "зник безвісти". Чутки ж сповнюються жахами про використання російською армією донбаських "мобіків" як "гарматного м'яса" — без бронежилетів і нормальних касок, натомість у кирзових чоботях та з гвинтівками Мосіна. Для затикання з такою допотопною амуніцією проблемних дірок на найзапекліших ділянках фронту.

Примітно, що російське міноборони окремої статистики втрат "народних міліцій ДНР і ЛНР" не веде навіть у закритому режимі, це завдання кремлівських гауляйтерів. Вони публічно називають трохи більше 10 тисяч 200-х і 300-х, але масштаби смертей і поранень значно більші. Ще в травні джерела в українській військовій розвідці стверджували, що мають у своєму розпорядженні секретні звіти російських окупаційних адміністрацій ОРДЛО, які передаються до Москви, про реальні втрати донецьких та луганських "мобіків".

Так, на той момент йшлося про понад 17 тис. загиблих та майже 9 тис. поранених. У ГУР українського Міноборони особливо наголошували, що через ненадання своєчасної кваліфікованої медичної допомоги, відсутність засобів зупинки кровотечі та взагалі небажання російського командування рятувати "трьохсотих" серед мобілізованих на Донбасі, їх кількість значно поступається цифрі "двохсотих". І це ще не було кровопролитних боїв у районі Сєвєродонецька та Лисичанська, не кажучи про ізюмський, херсонський та інші жаркі напрямки.