Розлучення по-донбаськи. Ідея "зон безпеки" померла, так і не народившись
Нагадаємо, що 21 вересня в рамках домовленостей тристоронньої контактної групи були визначені три пілотні точки на лінії протистояння, де сторони зобов'язалися вивести свої збройні формування вглиб в середньому на 2 км. Причому спочатку це виглядало як рішення, яке може влаштовувати обидві сторони. У той же час, схоже, що по-справжньому в домовленості ніхто не вірив і тому дві крапки (Станиця Луганська та Петровське) чисто теоретично у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань були плацдармами для можливого настання.
Так, з Петровського угруповання ВСУ чисто теоретично могла загрожувати всьому приазовському напрямом оборони бойовиків, а з Станиці Луганської "Народна міліція ЛНР" могла розвивати наступ на північні райони Луганщини.
Вважалося, що таке вразливе становище потребує від сторін більш зважених рішень у політичній сфері. Однак дива не сталося - спочатку піднялося населення Станиці Луганській: справа в тому, що за домовленостями майже половина селища переходила під контроль неозброєна ОБСЄ (де, нагадаємо, чималу частину складають росіяни), а фактично всі розуміли, що у таку зону не сьогодні-завтра можуть увійти бойовики, які вже пообіцяли жорстоко розправитися з проукраїнським населенням (після двох років війни таких ідейних там чимало). Місцевих підтримав луганський губернатор Юрій Гарбуз. Дійшло до того, що жінки пообіцяли лягати під колеса української військової техніки, які будуть виходити з селища.
У той же час бойовики демонстративно відвели свої формування на покладені кілометри і просто чекали, коли "дозрілий плід впаде в їх руки сам".
Однак справжнім каменем спотикання стало село Петрівське Старобешівського району. Планувалося, що 3 жовтня по сигналу і під контролем ОБСЄ сторони почнуть відведення збройних формувань (хоча тут звичайно присутня чимала частка кафкіанства - українська армія відходить зі своєї території, рясно политій кров'ю українських солдатів попередні два роки), однак вже у 16:00 підконтрольні сепаратистам ЗМІ заявили, що українські військові відкрили вогонь зі стрілецької зброї по відходить колоні бойової техніки. Аналогічну заяву, але з протилежним знаком і зробив спікер штабу АТО Іван Ареф'єв. За його словами, "рівно о 15.00 противник запустив БПЛА, українська сторона ніяких безпілотників не запускала. О 16.00 розпочався обстріл сил АТО з АГС і стрілецької зброї. Таким чином, відвід сил і засобів зірваний з вини російських окупаційних військ".
Як би те ні було, але бойовики під цим приводом вийшли із стадії практичного виконання домовленостей. Природно, що ні про яке відвід зі Станиці Луганської мови не йде.
Єдиним місцем де відведення сил все-таки стався - це район Золотого. І то тільки тому, що район не представляє ніякої цінності ні для однієї із сторін в плані можливої зміни конфігурації лінії протистояння. Взагалі це місце було штучно обрано вже колишнім губернатором Луганщини Тукой навесні 2015 року для створення тут пункту пропуску для бойовиків не представляє ніякого інтересу.
Були життєздатні домовленості про створення демілітаризованих зон? Як бачимо тільки на 33%, тільки там, де вони не несли шкоди позиціям ні одній із сторін. Так і жителів тієї ж Станиці Луганської, які мимоволі стали заручниками Мінська, кинути напризволяще категорично неможливо. Крім того, довіри до "гібридного воїнству молодих республік" як не було так і немає, навіть семиденного сталого режиму тиші як частини домовленостей про відвід військ практично не спостерігалося. В таких умовах розмови парламентерів про нових семи зонах розведення сторін виглядають не більше, ніж фантастикою.
Провал чергових мінських ініціатив відбувається на тлі ультимативних (за типом північнокорейських) заяв Кремля в бік США і проведення карикатурних "праймеріз" в "молодих республіках", що не додає мінським миротворчості перспектив.
Власне, перехід від сякого-такого перемир'я до нового витка загострення у війні на Донбасі спостерігалося вже не раз, зайвий раз допомагаючи переконатися в недоговороздатності російської сторони.
