Майдан неповернення? Чи можливий в Україні реванш диктатури
Ми продовжуємо серію публікацій, аналізують зміни, які відбулися в Україні та світі за останні п'ять років і спусковим гачком для яких став Євромайдан. Початок читайте тут:
Завершення першої постреволюційної п'ятирічки неминуче спонукає нас до переосмислення цих років і підбиттю підсумків запущених Майданом перетворень. Так що спробуємо абстрагуватися від політичних симпатій і антипатій, щоб об'єктивно оцінити зміни в країні і відзначити головні наслідки Революції гідності.
"Вічний революціонер"
Напевно, одним з найважливіших наслідків Майдану став сам факт того, що Майдан відбувся. Те, що масовий народний протест рішенням Віктора Януковича розвернути країну в бік Росії не просто став можливий, але і зумів перемогти, незважаючи на жорсткі спроби його задушити, аж фізичного знищення учасників революції, підтвердило право українців на повстання. Ну а те, що Революція гідності стала не першим Майданом, змінюють владу в країні, зробило вулицю і маси найважливішим фактором української політики, не рахуватися з якою не зможе жодна майбутня українська влада.
З іншого боку, Майдан як фактор політики породив цілий тренд організації квазимайданов, коли окремі спритні або не дуже ділки намагаються, то маніпулюючи свідомістю не занадто досвідчених громадян, а то й просто наймаючи групи "професійних революціонерів" за гроші, вирішувати свої політичні чи бізнесові завдання більшого або меншого масштабу. Все це створює додаткові ризики силового протистояння і, як наслідок, хронічну нервозність і напругу, ніж у тому числі користуються наші не дуже миролюбні сусіди.
Відхід від пострадянської політичної моделі
Якщо винести за дужки країни Балтії, то можна констатувати, що на неосяжних просторах розваленого СРСР сформувалася специфічна політична модель. При зовнішніх ознаках демократії в більшості пострадянських країн утвердилися авторитарні режими з незмінними довічними лідерами, тотальною корупцією еліт, маргинализованной опозицією і підконтрольними владі ЗМІ. Однак у ряді пострадянських країн, таких як Грузія, Молдова і, зрозуміло, Україна, подібна модель так і не прижилася, незважаючи на явну тягу до неї значної частини еліт. Власне, українська Революція гідності стала черговим доказом того, що пострадянська тоталітарна модель в нашій країні якщо і працює, то недовго та виключно в її "полегшеної" версії, якою був кучмізм.
За п'ять років після Революції гідності Україна зробила, без сумніву, самий рішучий ривок від пострадянської політичної моделі до європейської, незважаючи на досить сильну совкову інерцію. Волюнтаристськи реанімована Януковичем Конституцію часів Кучми з величезними повноваженнями президента відправлена в утиль, і зараз стримувань і противаг чолі держави більш ніж достатньо. Опозиція, причому всяка, відчуває себе навіть занадто привільно, не гидуючи відвертим популізмом і прямими звинуваченнями влади у всіх смертних гріхах - від корупції до державної зради. ЗМІ в цілому пишуть, що хочуть, в тому числі і відверто проросійські. Так що з демократією і свободою в Україні проблем немає, більше того, її навіть занадто багато як для воюючої країни.
Боротьба з корупцією
Окремою, вкрай болючою для українців за п'ять послемайданных років темою стала боротьба з корупцією. З одного боку, для викорінення цього явища за п'ять років зроблено безпрецедентно багато. Створені нові антикорупційні органи, які реально незалежні від виконавчої влади, запроваджено електронне декларування, порушуються кримінальні справи проти народних депутатів і міністрів, а громадські організації, що спеціалізуються на боротьбі з корупцією, найчастіше формують політичну повістку дня.
Однак при високій ефектності ефективність боротьби з корупцією явно недостатня. Жоден високопоставлений чиновник так і не був засуджений, всі антикорупційні реформи йдуть зі страшним скрипом і лише завдяки серйозному тиску Заходу, а рівень корупції все ще залишається вкрай високим.
При цьому виходить досить парадоксальна ситуація. Прогрес в антикорупційних реформ лише підвищує незадоволеність суспільства. Неефективність боротьби з корупцією - одна з головних претензій до нинішньої влади. І хоча вона не безпідставна, не можна не відзначити, що багато чого з того, що сьогодні стало буденністю, вкрай складно було собі уявити в домайданной Україні. Наприклад, що правоохоронці можуть мати претензії до сина міністра внутрішніх справ, або що в принципі можливо притягати до відповідальності народних депутатів і міністрів за незаконне збагачення. Вже одне те, що питання корупції постійно у фокусі громадської уваги і вже не зможе з нього випасти з-за тиску західних партнерів, - велика заслуга Майдану.
Розгром "регіоналів" і комуністів
Ще одним глобальним наслідком Майдану став політичний розгром проросійського союзу Партії регіонів і комуністів. Останні взагалі ліквідовані як політична сила, а колись монолітні "регіонали" розсипалися на кілька політичних груп. Зараз проросійські сили знову намагаються об'єднатися до президентських виборів під чуйним керівництвом Кремля і Віктора Медведчука, але це справа рухається не дуже успішно і не факт, що буде реалізовано так, як хочеться Путіну.
До того ж російська агресія в Криму і на Донбасі зіграла проти Росії, вирізавши з української політики великий шматок самого активного ватного електорату, що робить реванш проросійських сил в Україні набагато менш імовірним.
Виклики майбутнього
При всій сьогоднішньої незадоволеності українського суспільства потрібно констатувати, що в цілому Майдан викликав у країні глобальні зміни. Питання лише в тому, що вони є незворотними. І, на жаль, цього поки що немає абсолютної впевненості.
Два головних питання, відповіді на які ми повинні отримати в найближчі роки, - можливий реванш проросійських сил в Україні і можлива реставрація авторитарної пострадянської моделі управління. І якщо ймовірність реваншу можлива скоріше у формі інспірованого Кремлем рецидиву сепаратизму в окремих регіонах (більшість українців явно не стануть миритися з проросійською владою), то можливість згортання демократії більш небезпечна. Власне, деякі кандидати в президенти вже зараз ініціюють політичні реформи щодо створення жорсткої вертикалі влади.
Тим не менш головний ризик для України сьогодні не в тому, що на виборах переможе якийсь схильний до авторитаризму лідер, а в тому, чи зможе цей лідер задушити альтернативні центри сили. За великим рахунком, практично кожен український президент, що виріс в СРСР, свідомо чи підсвідомо прагнув замкнути всі нитки управління країною на собі, але на шляху у всіх цих спроб стояли бар'єри як у вигляді демократичної ментальності українців, так і у вигляді незадоволених своїм становищем представників політичної та бізнесової еліт. І в найближчі роки те, чи зможе Україна зберегти завоювання Майдану, буде залежати не від того, хто переможе на виборах, а від того, як суспільство буде контролювати нового (старого?) лідера.
