Стрічка за стрічкою. Чи зможе Україна налагодити власне виробництво патронів

При цьому було заявлено про "повну відповідність стандартам НАТО" та виділення 1 млрд 400 млн грн державного фінансування.

Природно, що слова про "стандарти НАТО" варто пропустити повз вуха, так як у нас модно зараз все підганяти під цю чергову фразу, навіть якщо мова йде про ремонт БТР-60. А ось про будівництво заводу говорили багато, починаючи з 2014 р. При цьому після кожного загострення на лінії протистояння на Донбасі у соціальних мережах починалися вкидання "всепропальщиков", що, мовляв, снарядів (патронів) залишилося на тиждень (місяць, півроку — потрібне підкреслити) війни.

Тут же згадували і втрата Луганського патронного заводу, який нібито вивезли росіяни, але при цьому не береться головний момент — на потреби армії з 2010 р. він не працював, випускаючи мисливські боєприпаси не найкращої якості. Крім того, до 2014 р. приватний завод фактично був розграбований — все обладнання, яке було складовано на випадок війни, було розграбоване і вивезене за різними контрактами в Ірак і африканські країни.

Взагалі, боєприпасів після розпаду Радянського Союзу Україні дістався дуже багато. Адже територія УРСР розглядалася радянськими генералами як важливе джерело постачання для "броньованого кулака", який з території Східної Європи повинен був досягти Ла-Маншу. Тому у нас розташовувалися відразу три військових округи — Прикарпатський, Одеський і Київський, з відповідними складами, які дозволяли проводити операції стратегічного масштабу за участю десятків дивізій. Додав боєприпасів і вихід радянської угруповання з НДР, Угорщині та Польщі — снаряди і патрони не везли далеко, а складували по всій Україні. Причому використовували навіть малопристосованих місця, як, наприклад, сховища бомб авіаполку дальньої авіації в Прилуках (Чернігівська обл).

За деякими даними, тільки боєприпасів для різних артилерійських систем і РСЗВ було складовано понад 2 млн т (для розуміння, снаряд для "Граду" важить близько 100 кг, а мінометна міна — 3 кг). Ще більше було патронів для стрілецької зброї.

Все це "добро" 25 років нашої незалежності було забагато, для постійно скорочується армії. Тому стрімко застарілі боєприпаси необхідно було утилізувати, а для цього постійно просили грошей у європейців і американців — варто згадати в цьому зв'язку, наприклад, візит Обами ще в якості сенатора на Донецький завод хімічних виробів, де відбувався процес деактивації артилерійських боєприпасів.

З початком війни на Донбасі ситуація з боєприпасами змінилася, але не критично. Ще в 2016 р. міністр оборони Степан Полторак офіційно заявляв про те, що в Україні є достатня кількість боєприпасів для постачання армії. Правда, із застереженням — "щоб відповідати на ті загрози, які є". Проблеми, які проявилися у постачанні армії в процесі війни, за деякими непідтвердженими офіційно по зрозумілій причині даними, в авральному порядку вирішувалися шляхом закупівлі в країнах колишнього Варшавського блоку. Ті ж Румунія чи Польща, які активно переходять на стандарти НАТО, із задоволенням позбулися радянських запасів боєприпасів, а Болгарія взагалі є основним постачальником боєприпасів радянського зразка на світовому ринку озброєнь. Литва, наприклад, передала партію не потрібних їй боєприпасів безкоштовно.

Обмовимося, що проблеми були з дуже вузьких позицій — це насамперед патрони калібру 5,45 мм (їх на складах було в рази менше, ніж 7,62 мм), гранати для підствольних гранатометів і деякі зразки патронів для снайперської зброї. Набагато більше проблем було з патронними стрічками, які у нас не виробляються, а готівковий запас досить швидко вичерпався.

За снарядів все більш-менш стабільно — вони зберігаються досить довго, крім того, на Шосткинському казенному заводі "Зірка" було освоєно пересипання новим порохом. Хоча і тут за деякою номенклатурі не все гладко — не так багато на складах за станом на весну 2014 р. було, наприклад, снарядів до важкої РСЗВ "Смерч". Але тут об'єктивні фактори: сама система була прийнята на озброєння Радянської Армії тільки в 1987 р., а складування боєприпасів для неї почалося в 1989 р. Зрозуміло, що в умовах пізнього совка заклали не так багато, як у "жирні" 1970-е.

Друге питання: що збираються будувати і для чого? Судячи з озвучених цифр, на ці гроші можна побудувати тільки патронний завод. За найскромнішими підрахунками, завод в три-чотири патронні лінії повного циклу з середньою продуктивністю близько 200 патронів в хвилину обійдеться в $70 млн. У будь-якому випадку, незважаючи на задеклароване прагнення до стандартів НАТО, нам доведеться ще дуже довго використовувати зброю радянського зразка. А значить, Україні бажано мати повноцінне виробництво боєприпасів і мінімально необхідних традиційних радянських калібрів — 9х18, 5,45х39, 7,62х39, 7,62х54R, 12,7х108 і 14,5х114, і західного зразка, в яких вже сьогодні потребують силові структури (а крім армії, є ще МВС, СБУ, Держприкордонслужба), — 9х19, 5,56х45, 7,62х51, .338 Lapua Magnum, .50 BMG (12,7×99).

Але не варто думати, що це дуже швидкий процес. Як свідчить світова практика, від початку робіт по будівельній частині до початку монтажу виробничого обладнання пройде не менше 1,5 року. І тільки потім буде пробний запуск ліній, передсерійна відпрацювання номенклатури, шліфування всього процесу і т. д.

І тільки після цього розпочнеться найважливіший етап — налагодження виробничої кооперації, так як для виробництва патронів необхідно залучення як мінімум 20-25 різнопрофільних підприємств. Мова йде не тільки про виробників капсулів і порохів, тут і постачальники для укупорочной тари, кольорового металу, різних хімічних матеріалів для операцій очищення і травлення компонентів патронів та ін При цьому далеко не всі матеріали, необхідні для патронного виробництва, можна буде придбати на Заході. Тому питання імпортозаміщення в нашому випадку буде стояти дуже гостро.

І ще, майже напевно немає сенсу в державному підприємстві — на сьогодні жодна армія світу не в змозі забезпечити 100%-ве завантаження великому сучасному патронному заводу. А вже про ефективність державного управління і говорити не доводиться.

Як буде вирішуватися питання з іншими позиціями боєприпасів — тими ж гранатами для підствольників, поки незрозуміло. Однак хочеться вірити, що справа зрушила з мертвої точки і в найближчі два-три роки ми побачимо реалізацію проекту будівництва одного (або навіть декількох) заводу, що дозволить у довгостроковій перспективі закрити потреби нашої армії і навіть вийти на світовий ринок.