Легенда про Конституції. Як у 1996-му Кучма задавив Мороза і комуністів
На початку літа 1996 р. в Україні виникла парадоксальна ситуація - країна готувалася відзначати п'яту річницю своєї незалежності, але в неї з усіх республік колишнього СРСР досі не мала своєї Конституції. Точніше, продовжував діяти трішки підкоректований під державне будівництво Основний закон УРСР зразка 1978 р., що дозволяло припускати, особливо з російської дзвіниці, про сущу тимчасовості самої української самостійності. Звичайно, у тодішнього президента Леоніда Кучми були особисті мотиви для зміцнення своєї влади шляхом контрольованого конституційного процесу, але його власна мотивація однозначно посилила загальнонаціональне добру справу, задавшее подальшу траєкторію становлення нашої державності.
Довга прелюдія
Конституційна епопея стартувала відразу після проголошення Україною своєї незалежності, затвердженої на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., і в той же день, як відомо, першим президентом нової країни був обраний Леонід Кравчук. Вже в січні 1992-го робоча група на чолі з Леонідом Юзьковым (трохи пізніше став першим головою Конституційного суду, помер в 1995 р.) розробила свій проект Основного закону, але процес потонув у нескінченних "круглих столах" і нарадах. А Кравчук і Верховна Рада на тлі глибокої соціально-економічної кризи були повністю зайняті політичним протистоянням аж до 1994-го, коли відбулися дострокові вибори і парламенту, і президента.
Відносини нової ВР, яку очолив глава Соцпартії Олександр Мороз, з свежеизбранным главою держави Леонідом Кучмою також спочатку не склалися. Однак у фактичних умовах двовладдя до 8 червня 1995 р. таки вдалося знайти якийсь компроміс - Кучма і Мороз підписали Конституційний договір і зобов'язалися завершити процес прийняття Основного закону не пізніше, ніж через рік. Правда, піти на такий компроміс спікер парламенту був, по суті, змушений через президентської загрози "звернутися до народу". Для цього на Банковій навіть була знайдена акуратна формулювання про "проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України президентові та Верховній Раді", що потім стане головним тактичним інструментом Кучми до примусу. Тоді ж цим договором він вперше отримав право призначати глав областей, чим помітно зміцнив свою владу в країні.
Втім, головна складність просування конституційного процесу полягала в тому, що тодішній парламент контролювали ліві (КПУ, СПУ та Селянської партії плюс примкнувшее до них "болото" радянської закалки з усіляких директорів заводів і голів колгоспів, і всім їм нова Конституція не потрібна була зовсім. А основними прихильниками її прийняття виступали в основному нардепи лише двох фракцій з 15 - Народного Руху і групи "Державність". Останні і стали кістяком робочої групи, яка намагалася звести різні пропозиції в єдину редакцію проекту Основного закону, яка в травні 1996-го була переформатована у Тимчасову спеціальну комісію на чолі з центристом Михайлом Сиротою.
Два дні, вирішили все
4 червня, за три дні до закінчення терміну річного дедлайну, парламент таки ухвалив проект Конституції у першому читанні, проте комісію Сироти закидали 6 тис. поправками, так що ситуація знову плавно ставала тупиковою. Мороз, само собою, робив незворушний вигляд, а особливим саботажем відрізнялися, звичайно ж, комуністи. Тяганина тривала аж до 26 червня, коли Кучма, "реагуючи" на одночасне засудження радою безпеки і Радою регіонів при президентові будь-яких зволікань у конституційному процесі, влаштував генеральне струс.
Він видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції в самій жорсткій редакції Банковій, на тлі якої розглянутий у ВР проект виглядав цими квіточками. І цей ультиматум виразно спрацював, адже парламентська робота закипіла з неймовірною досі енергією. Вранці 27 червня на Погоджувальній раді сталося диво - був оперативно утрясен весь механізм швидкого узгодження всіх статей Основного закону в другому читанні, а депутати погодилися працювати в режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції в цілому.
Після цього голова конституційної комісії Сирота майже на добу зайняв парламентську трибуну, лише поступаючись місцем співдоповідачам, окремі норми Мороз ставив на голосування десятки разів, але вони все ж набирали необхідні більш 300 депутатських голосів, а після нічних чувань справа явно пішла до переможного фіналу. 28 червня ближче до дев'ятої ранку до ВР прибув Кучма, і в 9:18 парламент прийняв і ввів в дію головний документ української держави, за проголосувало 315 депутатів, проти - 36, утрималися - 12, не голосували - 30. Після цього слово взяв президент, подякувавши депутатів за працю і вибачившись за зайву "стимулювання". Паралельно Кучма скасував свій указ про проведення вересневого референдуму. У підсумку всі були щасливі, радісно обнімаючись один з одним.
Відправна точка історичної траєкторії
З тих пір в українській Конституції виявилися чітко прописаними не тільки права і свободи людини і громадянина в класичному їх вигляді, але і закріплені принципові речі, з якими завжди асоціюється кожна конкретна країна. Серед них центральна тріада - унітарна форма державного устрою, українську як єдину державну мову, а також державний прапор, герб і гімн.
При всіх тодішніх спроби комуністів хоч якось скоригувати дані основоположні для нашої державності норми, 29 з 89-ти нардепів фракції КПУ все ж проголосували за остаточну редакцію Основного закону, змінити яку в питаннях і символіки, і мови, і унітарності ні партія Симоненка, ні інші проросійські сили вже ніколи не зможуть. І нинішній захід комуністів, соціалістів і іже з ними був визначений ще 22 роки тому, коли вони програли той свій "останній і рішучий бій".
Те, що після епохальної конституційної ночі Україна остаточно відбулася як незалежна демократична держава в загальноприйнятому правовому відношенні, визнав весь світ. Навіть у Москві стали звикати з цим історичним фактом, хоча і не переставав мріяти про імперську реванш ні тоді, ні тепер. До речі кажучи, в 1996-му прокремлівським лівим у ВР таки вдалося в обмін на питання про українську мову і національної символіки протягнути в конституційне тіло особливий статус Криму і можливість тимчасового перебування іноземних військових баз. Що відгукнулося нам у 2014-му блискавичною анексією Путіним українського півострова з допомогою базувався в Севастополі Чорноморського флоту РФ і надмірно автономних структур АРК.
