Клята модель? Чому Україні не підходить президентська республіка
Чинна українська система організації влади, як вона зафіксована в Конституції, являє собою різновид парламентсько-президентської республіки. Ця система піддається критиці перш за все з-за так званого "дуалізму влади". Тобто виконавча влада поділена між президентською і парламентською гілками, що призводить до відсутності чіткої виконавчої вертикалі, розмитість повноважень і відповідальності, високого ризику конфліктів і, як наслідок, частих політичних криз.
Реєструйтеся на Дискусійний клуб "ДС" 26 лютого на тему "Україні потрібен канцлер чи президент?"
Більшість учасників президентської кампанії мають пропозиції щодо зміни Конституції і переформатування владних повноважень. Загалом існують три головні точки зору на це питання:
– залишити існуючий статус-кво у вигляді парламентсько-президентської республіки;
– перейти до суто парламентської республіки, передавши всю повноту виконавчої влади прем'єр-міністра і залишивши за президентом лише представницькі функції або взагалі скасувавши цю посаду;
– повернутися до моделі президентської республіки, що працювала в Україні, згідно з Конституцією 1996 р., при Кучмі і потім за Януковича, або ж підсилити повноваження глави держави ще більше, щоб він міг самостійно формувати уряд, як у Франції, або навіть сам його очолював, як в США.
Не будемо поспішати з оцінками, а насамперед проаналізуємо сильні та слабкі сторони кожної з цих моделей. Почнемо з президентської республіки.
Американський і французький варіанти
Американська модель користується популярністю у багатьох українських політиків. Особливо голосно її пропагує Олег Ляшко. В США взагалі немає прем'єр-міністра. Конституція США, прийнята ще в 1787 р., встановила, що "виконавча влада надається президентові Сполучених Штатів". Уряд там взагалі не згадується, за винятком фрази, яка говорить, що президент "може затребувати у письмовому вигляді від вищих посадових осіб кожного з департаментів виконавчої влади думку з будь-якого питання, що стосується їх обов'язків за посадою". Секретарі цих департаментів (аналоги міністрів) і генпрокурор (аналог міністра юстиції) входять до складу кабінету США (аналог уряду). Кандидати в члени кабінету пропонуються президентом і представляються Сенату для затвердження на посаді. Якщо призначення на посаду ухвалюється Сенатом, то вони приносять клятву, після чого приступають до виконання своїх обов'язків.
У Франції зараз П'ята республіка. Її система влади визначається конституцією, прийнятою в 1958 р. порівняно з Четвертої республіки (1946-1958) у П'ятій значно посилені повноваження президента. Він призначає прем'єр-міністра і (за його пропозицією) всіх членів уряду, головує в Раді міністрів і володіє правом розпуску національних зборів — нижньої палати парламенту.
Аргументи за президентську республіку
Можна виділити п'ять головних аргументів на користь посилення повноважень президента в Україні.
1. Президент обирається на загальнонаціональних виборах, а тому має набагато більшу легітимність в очах виборця і, відповідно, більший мандат довіри, ніж прем'єр, якого кулуарно обирає парламентська більшість.
2. Модель з сильним президентом більше відповідає ментальності українського народу та української політичної культури. Український народ традиційно покладає відповідальність на одну людину, який уособлює держава, а українські еліти традиційно повинні мати кого-то в ролі загальнонаціонального арбітра, разруливающего можливі конфлікти.
3. Тільки президентська влада здатна побудувати максимально ефективну виконавчу вертикаль, на чолі якої стоїть всенародно обраний президент.
4. Модель з підпорядкованим президенту прем'єром, незважаючи на всі її недоліки, забезпечувала за часів Кучми тривалу політичну стабільність і сталий економічний розвиток.
5. Сильна президентська влада є найбільш ефективною моделлю для країн, що перебувають у стані війни, оскільки дозволяє більш швидко і ефективно реагувати на зовнішні виклики.
Контрприклади: від Білорусі і РФ до Венесуели
Головним запереченням проти реалізації в Україні президентської моделі є загроза встановлення президентської диктатури. І при Кучмі, і при Януковичі ця загроза була ясною. До чого це могло призвести, показує досвід двох наших сусідів: північного, де Лукашенко править вже майже чверть століття (з 20 липня 1994 р.), перемігши на виборах п'ять разів поспіль, і північно-східного, де Путін править вже майже 19 років (з 7 травня 2000 р.; його обмін постами з прем'єром Медведєвим у 2008-2012 рр. був пустою формальністю і не змінив положення справ).
Якщо прикладів Білорусі та РФ мало, можна згадати злощасну Венесуели, де з 2 лютого 1999 р. і до самої своєї смерті 5 березня 2013 р. правил президент Уго Чавес, який встиг назвати свого наступника — Ніколаса Мадуро, який незабаром був обраний президентом і займає цей пост до цих пір. Чавес виграв президентські вибори чотири рази, Мадуро — двічі, а сумарний час їх правління вже перевищила 20 років. За конституцією, прийнятою за ініціативою Чавеса на референдумі 15 грудня 1999 р., президент Венесуели є одночасно главою уряду і призначає його членів, а поправка, внесена знову ж таки з ініціативи Чавеса на референдумі 15 лютого 2009 р., дозволила президентові переобиратися на посаду необмежену кількість разів поспіль.
Чи спрацюють в Україні запобіжники від диктатури
Зрозуміло, президентська республіка не обов'язково виливається в диктатуру. Ті ж США і Франція уникли такої долі. Але для цього необхідні запобіжники у вигляді сильної опозиції, здатної отримати більшість у парламенті.
У Франції так було в 1986-1988, 1993-1995, 1997-2002 рр., коли президент і парламентська більшість належали до різних політичних сил. У цьому випадку влада президента помітно скорочується, він змушений призначити прем'єр-міністром людини, що влаштовує парламентську більшість, в іншому випадку Національні збори винесе уряду вотум недовіри, що спричинить його відставку.
А в США взагалі регулярно трапляється, що більшість у Сенаті отримує партія, опозиційна до президента. Кожні два роки у порядку ротації переобирається третина Сенату, і якщо президент не відбив і не реалізував запит суспільства, то громадяни голосують за протилежну партію.
До речі, у Венесуелі крах режиму Мадуро почався саме з того, що в 2015 р. опозиція перемогла на парламентських виборах. До того, починаючи з 2000 р., на виборах у Національну асамблею більшість незмінно отримували політичні сили, які підтримували президента Уго Чавеса. Спочатку Мадуро просто ігнорував закони, прийняті новообраним парламентом, а в 2017 р. провів вибори до Конституційної асамблеї, яка, за його задумом, повинна була стати вище Національної асамблеї. Країни Заходу і найбільші країни Латинської Америки не визнали ті вибори легітимними, після чого настала черга вже й самому Мадуро позбутися легітимності і взагалі влада — завершальна стадія цього якраз зараз і відбувається.
Ну і, звичайно ж, наявність сильної опозиції означає, що вона має реальні шанси на перемогу на чергових президентських виборах. У цьому плані Україна, принаймні на перший погляд, набагато більше схожа на США і Францію, ніж на Білорусь і РФ. У нас чи не на кожних президентських виборах на початку гонки важко передбачити, яким буде фінал (те ж саме маємо і зараз).
Але все ж при більш уважному погляді не можна не помітити кричущого факту: обидва рази, коли в Україні працювала президентська модель — при Кучмі і при Януковичі, горезвісна стабільність обернулася Майданом. Це говорить про те, що запобіжник у вигляді парламентської опозиції не спрацював, причому обидва рази.
Можна назвати і причину цього. У США та Франції, на відміну від України, після президентських виборів депутати, чий кандидат програв, не переходять табунами у табір переможців. А в нас це в порядку речей. Тому де-факто у нас навіть без президентської моделі переможець отримує все: чудесним чином парламент переформатується і стає слухняним новообраному президенту. Саме це дозволило Януковичу в 2010-му нахабно привласнити собі повноваження Кучми, а парламент (той самий, в якому на момент його обрання в 2007-му домінували сили Майдану) не спромігся навіть на жалюгідний протест.
Іншими словами, навіть парламентсько-президентська модель у нас може де-факто перетворюватися в президентську. А якщо ж президентську модель узаконити, то вона легко і швидко стає де-факто диктаторської. Все тому, що партії у нас часто наполовину (якщо не повністю) продажні.
Але все ж не будемо поспішати з висновками. Ми обговорили поки тільки президентську модель в різних варіантах, а є ще змішана і чисто парламентська, які володіють власними достоїнствами і недоліками. Продовження теми чекайте на сайті "ДС" незабаром, а головне - приходьте на баттл нашого "Дискусійного клубу" 26 лютого у Києві, де своїми аргументами поміряються і експерти, і політики.
Читайте також: Україні потрібен президент або канцлер? (ОПИТУВАННЯ)
