"Яка різниця" зайшла в глухий кут. Чому не працює новорічний міф Зеленського

У четвер Фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва та Київський міжнародний інститут соціології оприлюднили результати свого дослідження про ставлення українців до заборони символів тоталітарного минулого. За даними цього дослідження, 44% українців негативно ставляться до перейменування населених пунктів і вулиць, названих на честь комуністичних діячів, 30% схвалюють декомунізацію, 20% — байдуже. Ще 34% опитаних проти заборони комуністичної символіки, 32% за, 26% байдужі до цього.

34% опитаних згодні з засудженням радянського режиму як тоталітарного, 31% — не згодні (майже порівну), 15% байдуже, 19% ще не визначилися зі своєю позицією. Хоча процес декомунізації в країні триває вже шість років.

У респондентів також запитували про їхнє ставлення до визнання діячів УНР борцями за незалежність. Тут 48%, майже половина, висловилася за, 17% проти, 16% байдуже і майже 20% не визначилися. Відповідно, серед тих, хто підтримує заборону комуністичної символіки, переважають прихильники євроінтеграції, серед противників декомунізації – прихильники Євразійського економічного союзу або неприєднання до жодних спілок.

У коментарях до новин про оприлюдне дослідження багато писали, що отримані результати не мають значення, оскільки декомунізацію ніхто не буде ставити на паузу, тим більше повертати містам і вулицям радянські назви. Однак ці коментаторі не зовсім праві. По-перше, за рік після зміни влади в країні стало добре помітно, що процес декомунізації сповільнилося. Простий приклад: уже більше року не вирішується питання про перейменування Кіровоградської області, хоча ще в лютому 2019-го Конституційний суд визнав такий акт відповідним Основному Закону. Днями директор Інституту національної пам'яті Антон Дробович ще раз нагадав: у цьому питанні м'яч на стороні Верховної Ради. Але, як стало відомо українцям з #новорічного привітання президента Володимира Зеленського, нинішня гуманітарна політика влади називається "яка різниця".

Причому, як свідчить опитування "Демініціатив" та КМІС, кількість прихильників цієї політики в країні коливається в межах 15-20%. У більшості ж є чітка позиція: або підтримка українських та європейських цінностей, або "російського світу" і ностальгія за совком. Простіше кажучи, міф про "яку різницю" в Україні не працює, країна залишається ідеологічно розколотою і владі доведеться стати на чиюсь сторону.

Але є і другий момент: опитування фінансувалося в рамках проекту МАТРА посольства Нідерландів. Здавалося б, навіщо Нідерландам вивчати ставлення українців до декомунізації? Відповідь проста: якщо влада України наполягають на зближення нашої держави з Європейським Союзом, то Європі треба знати, наскільки до такого зближення самі ж влади готують населення. Не стільки в економічному плані, скільки в ціннісному. І коли після шести років декомунізації 44% людей негативно ставляться до цього процесу, і серед цих громадян досі переважає неприйняття ідеї європейської інтеграції, значить, українці не готові до зближення з ЄС. Ментально. А влада мало піклується про те, щоб змінити ситуацію на краще. Замість цього вони пропонують суспільству ідеологічний ерзац у вигляді байдужості до світоглядної та геополітичного вибору. Але у сучасному світі так не буває.

Навіть у благополучних і заможних країнах ЄС вирують ідеологічні пристрасті між лівими і правими, єврооптимістами і євроскептиками. Хоча вулиці там уже не перейменовують, тому що пройшли цей процес набагато раніше – Німеччина засудила нацизм і пережила денацифікацію після Другої світової війни, країни Східної Європи наприкінці 80-х–початку 90-х здійснили у себе декомунізацію і люстрацію прислужників комуністичного режиму. І тільки в Україні, де в четвер відзначали тридцятиріччя з дня прийняття Декларації про суверенітет, досі мало не половина населення мріє знову опинитися в совку з його ГУЛАГом і іншими принадами.